розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не
направляється на роботу поза частиною, Питання про відповідальність командування за невиконання обов’язків по нагляду вирішується в
кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.
ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ОБВИНУВАЧЕНОГО ПІД НАГЛЯД БАТЬКІВ, ОПІКУНІВ, ПІКЛУВАЛЬНИКІВ АБО
АДМІНІСТРАЦІЇ ДИТЯЧОЇ УСТАНОВИ, якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники – розподільники, спеціальні виховні та лікувально – виховні установи, виховно трудові колонії), полягає в тому, що від них обереться письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може біти застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов’язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.
Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично
два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть
забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.
У літературі існує міркування, щодо запобіжних заходів примикає і фактично є таким ВІДСТОРОНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ВІД
ПОСАДИ1. Якщо обвинувачений – посадова особа, слідчий у разі необхідності відстороняє його від посади своєю мотивованою постановою з санкції прокурора або його заступника. Копія постанови надсилається для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого.
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі
мотивованої постанови Генерального прокурора України (ст. 147 КПК).
Кримінально – процесуальний закон не зобов’язує обирати запобіжний захід щодо кожного обвинуваченого. При відсутності підстав для застосування запобіжного заходу, від звинуваченого відбирається ПИСЬМОВЕ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).
Це зобов’язання не є запобіжним заходом. Обвинувачений, що дав таке зобов’язання може зберегти нормальний життєвий уклад,
виїжджати за межі району мешкання, однак повинен доводити це до відома органів розслідування, прокурора або суд і зобов’язаний негайно
явитися на їх виклики.
На відміну від запобіжних заходів, які можуть застосовуватись не тільки до обвинуваченого, а і до підозрюваного, зобов’язання про те, що
особа повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що вона з’явиться до слідчого і суду за їх викликом може бути відібране
тільки у обвинуваченого. Порушення прийнятого на себе зобов’язання тягне привід обвинуваченого і можливість застосування до нього
відповідного запобіжного заходу.
Отже, як можна помітити, підстави обрання запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі, однакові. Тому при обранні того чи
іншого запобіжного заходу треба враховувати обставини, зазначені у ст. 150 КПК. При тому, не дивлячись на пріоритетність практики обрання
підписки про невиїзд у якості запобіжного заходу, слідчим добре було б урізноманітнити спектр запобіжних заходів, що застосовуються ними до
обвинувачених (підозрюваних).
2.2. Тимчасові запобіжні заходи. Взяття під варту. Гарантії законності і обґрунтованості взяття під варту.
До тимчасових запобіжних заходів законодавець відносить: затримання підозрюваного, обвинуваченого органом дізнання, слідчим, судом.
Підстави і порядок затримання підозрюваного органом дізнання регламентує ст.. 106 КПК України.
Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчинення злочину, її може затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із значенням
підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання, протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою ст. 21 КПК, право мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол
підписується особою яка його склала і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно передається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з його родичів.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
1) звільняє затриманого – не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання було здійснено з
порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою ст.106 КПК; 2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не
зв’язаний з триманням під вартою; 3) доставляє затриманого до судді з поданням про обранням йому запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту.
Уразі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув’язнення до суду.
Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після запобіжного
заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесяти двох годинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п’яти діб з часу надходження.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165ќ КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про
законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому і начальнику місця попереднього ув’язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийняте рішення,
або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду. Затримання підозрюваного у скоєні
злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для попереднього ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
Порядок затримання слідчим регламентується ст. 115 КПК, в цілому він такий же як і порядок затримання органом дізнання.
Підстави і порядок затримання особи судом або суддею буде описано нижче.
Взяття під варту – це найсуворіший запобіжний захід. Він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може
забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК. Проблема застосування у якості запобіжного заходу взяття під варту знайшло своє
відображення у монографічних роботах вчених – процесуалістів1 та у підручниках2. Не обійшли це питання й періодичні видання і.
Варто зазначити, що оскільки взяття під варту (або як його ще називають арешт) є найсуворішим із запобіжних заходів то його
застосування має додаткові гарантії дотримання прав громадян, додаткові умови його застосування. Особа, взята під варту, фізично ізолюється від суспільства і тримається під охороною.
Значення застосування попереднього ув’язнення визначається перш за все тим, що воно є найбільш ефективним запобіжним заходом з точки
зору можливості досягнення мети, що ставляться перед ним.
Якщо при обранні запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, велике значення має психологічний характер їх впливу на
поведінку обвинуваченого (підозрюваного), то при взятті під варту на перший план виступає фізичне обмеження волі, у результаті якого різко
знижається можливість скритися від слідства і суду, перешкодити здійсненню завдань кримінального судочинства і продовжити злочинну
діяльність.
Оскільки взяття під варту пов’язане із суттєвими обмеженнями особистісної свободи, то застосовувати цей запобіжний захід у суворій
відповідності з законодавством.
У КПК зазначено, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у
вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований у справах про
злочин, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК).