Міжнародна міграція інвестицій вигідна як для країни-експортера, так і для країни-імпортера капіталу. Перша отримує додатковий прибуток за рахунок інвестицій за кордоном, що дають можливість отримувати більший процент, ніж на національному ринку; друга - за рахунок збільшення капіталовкладень в національну економіку.
Як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції займають індустріально розвинуті країни, доля яких складає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Як і в інших галузях економіки, співвідношення сил між основними експортерами капіталу постійно змінюється.
На протязі останніх десятиріч підприємницький капітал починає вивозитись і з країн, що розвиваються (перш за все з нових індустріальних країн). Втім, за своїм обсягом ця діяльність залишається дуже незначною, в порівнянні з аналогічними показниками традиційних експортерів капіталу.
На межі 70-80-х років рішучі зміни відбуваються в імпорті підприємницького капіталу.
По-перше, США, залишаючись провідним експортером капіталу, перетворюється водночас на головного імпортера. Таке збільшення значення США як об'єкта інвестування зумовлене на посилення позицій ТНК Західної Європи та Японії, що прагнуть потрапити на американський ринок.
По-друге, подальшого розвитку набуває тенденція до більшої переорієнтації закордонних інвестицій на індустріально розвинуті країни. В сучасних умовах їх доля складає 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на долю країн, що розвиваються - лише 1/4. Стагнація і навіть зменшення ролі країн, що розвивається, як суб'єкт інвестування, тісно пов'язані зі змінами галузевої структури закордонного підприємництва. Зараз його головними напрямками є переробна промисловість (перш за все, наукоємні галузі) і сфера послуг. Зрозуміло, що необхідні умови для інвестицій такого гатунку існують перш за все в економічно розвинутих державах, а також в нових індустріальних країнах, куди іноземних інвесторів приваблює низька вартість відносно кваліфікованої робочої сили.
Іноземне інвестування супроводжується наростанням відкритості економік країн для зарубіжних інвесторів. На сучасному етапі інтерналізації господарських процесів скрізь відбувається лібералізація регулювання іноземного інвестування: в 1991р. 35 країн ввели зміни ліберального плану в свої інвестиційні режими, у 1992р. - вже 43, в 1993р. - 57, в 1994р. - 49 і в 1995р. - 64 країни. Кількість змін, що стосувалися лібералізації іноземного інвестування, у ці роки складала, відповідно, 80, 79, 101, 108 і 306. У їх структурі за 1995р. 62% було пов'язано з наданням стимулів, ЗО - умовами для продуктивного 4їункціонування, 15 - умовами участі у власності, 9 -збільшення гарантій і 4% - послабленням контролю [3,с.10].
Закономірним чинником здійснення зовнішнього інвестування є макроекономічна стабільність. Існує чіткий взаємозв'язок між економічним зростанням і темпами надходження прямих іноземних інвестицій; деякі дослідники слушно вважають зростання в економіці вирішальним фактором для позитивної динаміки їхніх потоків. Зокрема, збільшення ВНП країн, що розвиваються, в середньому на 1% стимулює зростання потоків приватних іноземних інвесторів приблизно на $10млрд.[3,С.10].
З метою перевірки цього положення було здійснено розрахунки взаємозв’язку між зростанням внутрішніх інвестицій та валового внутрішнього продукту і надходженнями іноземних інвестицій у 24 країнах, що розвиваються. Аналіз засвідчив великі відмінності у темпах економічної динаміки в окремих з них і доводить, що темпи зростання ВВП вищі в тих країнах, де вищий рівень інвестицій. При віднесенні ВВП до головного параметра, що у цьому випадку визначає приплив іноземних інвестицій, можна дійти висновку: протягом 1986-1993рр. Кожний мільйон доларів щорічного приросту ВВП сприяв додатковому щорічному залученню для зазначених 24 країн іноземних інвестицій в середньому на $33,3 млн. [3,с.10].
Еволюція іноземного інвестування привела до створення міжнародного виробництва. При цьому існує тенденція до концентрації національних підприємств у межах територій своїх регіонів, тобто до групування іноземних інвестицій навколо країни базування. Зокрема, США здійснюють інвестування в Центральній та Південній Америці, європейські фірми - в інших європейський країнах, включаючи Східну Європу, японські інвестори в ряді азіатських країн. Крім зменшення витрат на транспортування, це визначається і певними перевагами, такими, як мовні та культурні зв'язки, близькість менталітету, а також можливість тісніших контактів за рахунок економії часу на поїздки.
Поряд з об'єктивними факторами на розвиток іноземного інвестування істотний вплив справляють і фактори суб'єктивного порядку, які включають діяльність людей, суспільних груп, політичних сил, ланок державного апарату. До них також відносяться чинне законодавство у сфері підприємницької діяльності, державні засоби регулювання економіки та загальна політична стабільність. Рівень останньої прямо визначає збільшення або зменшення обсягів іноземного інвестування. Насамперед це стосується країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Вважається можливим констатувати наявність довгострокової залежності між політичною стабільністю приймаючої країни та темпами припливу (відпливу) іноземних інвестицій. Як приклад, можна навести Південно-Африканську Республіку, яка свого часу досягла великих успіхів у справі залучення іноземних інвестицій, проте через довгострокове практикування апартеїду і, як наслідок, соціальну нестабільність позбулася іноземного капіталу, відплив якого тривав до 1994р.
Зокрема, політична стабільність і соціальний порядок ставилися на перше місце у зарубіжних інвесторів при прийнятті рішень щодо інвестування в Тайвані. На другому місці була турбота про ставлення до іноземних інвестицій в країні (перш за все, це стосувалося США та країн ЄС, які недостатньо знали інвестиційний клімат).
Суттєвим критерієм оцінки політичної стабільності можуть слугувати наявність та обсяги зовнішньої (зокрема, багатостороньої) допомоги, високий рівень якої свідчить про сприятливе ставлення до країни як до об'єкта інвестування.
При здійсненні інвестиційного процесу враховується також диференціація менталітетів. Характерною рисою стратегії японських підприємців та інвесторів є орієнтація на тривалий період діяльності і використання довгострокових кредитів. Тому при розвитку виробництва їм притаманне не постійне стеження за котируванням акцій на фондовій біржі, а концентрація зусиль на вирішенні стратегічних завдань. На відміну від них, американські менеджери перебувають у тісній залежності від розмірів дивіденду і тому змушені зосереджувати увагу на забезпеченні максимального поточного прибутку.
Це також стосується і менталітету приймаючої країни. Зокрема, збільшення обсягів японського інвестування у Тихоокеанському регіоні (перш за все, у Південній Кореї, Сингапурі, Малайзії і Таїланді) пов'язане не лише з наявністю в них добре навченої та дисциплінованої робочої сили, а й з легким сприйняттям нею японського менеджменту.
Спроби національних фірм перенести діяльність за межі національних кордонів може бути пояснене агресивними чи захисними причинами: збільшенням або захистом прибутків, утриманням ринку або проникненням на нього.
У цілому вибір місця інвестування в приймаючій країні визначається на основі врахування таких параметрів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва, витрати, ступінь розвинутості інфраструктури, торгівельна політика, конкуренція, режим в'їзду та виїзду, власність, зайнятість тощо. Інвестор обирає місце здійснення капіталовкладень також з урахуванням характеру відповідної технології, стратегії фірми та своїх уявлень про ступінь ризику та можливих прибутків.
Слід зазначити, що для вибору об’єкта іноземного інвестування важливе значення має наявність дешевої некваліфікованої робочої сили та можливості зменшення сплачуваних податків. Це стало вирішальним фактором закриття найбільшими виробниками телевізорів з Японії, Тайваню та Південної Кореї своїх заводів у США і передислокації через південний кордон. Так, три прикордонних з США міста сконцентрували 90% корейських і майже половину японських прямих іноземних інвестицій в Мексику [3, С.12].
Отже, в основі здійснення зарубіжного інвестування лежать насамперед прагматичні мотиви. Через це також враховується, що доходи від інвестування в країнах, що розвиваються, на даному етапі значно вищі (в цілому на 10-12%), ніж у розвинутих. Зокрема, прибуток інвесторів США від капіталовкладень до 7 найрозвинутіших країн у 1992-1994 рр. складав у середньому 8%, тоді як його розмір від інвестування до 8 найбільших країн, що розвиваються, становив 21% [3, С.13].
Інша особливість сучасного періоду полягає в тому, що однією з рушійних сил, які визначають рівні та пропорції зарубіжного інвестування, став валютний фактор. Його значення на кожному товарному ринку суто індивідуальне. Проте емпіричні спостереження свідчать, що під вплив валютного фактора особливо підпадають ринки, які характеризуються відносно однорідною та стійкою номенклатурою.
Таким чином, можна сформулювати умову, згідно з якою зміцнення національної валюти країни базування зумовлює наростання її зарубіжного інвестування. Звідси випливає висновок, що інвестори країн із завищеним курсом валюти прагнуть направляти свої кошти до країн із заниженим курсом. Непересічне значення при здійсненні зарубіжного інвестування має наявність стабільної грошової та фінансової систем у країні-імпортері капіталу. Зокрема, Японія, Південна Корея та інші країни, що розвинули свою економіку завдяки ефективному залученню та використанню іноземних інвестицій, дістали можливість одержувати їх лише після приборкання інфляції та встановлення фінансової стабілізації.