Ось як характеризує “холдинги” політичний редактор журналу “Професіонал” Юрій Зущик :
“За класичними визначеннями, це цільові групи, бо їх члени мають спільні інтереси (мету, предмет спільної діяльності), що також робить їх згуртованими. “Холдинги” можна віднести до малих неформальних соціальних груп - фактично групу утворює кілька чоловік. Однією з найсуттєвіших відмінностей внутрішньої структури таких груп від більшості інших об’єднаннь є те, що її зумовлюють або родинні зв’язки, або ж дружні почуття симпатії і товариськості, які підсилюються спільною, згуртованою діяльністю задля досягнення спільної мети. З погляду структуроутворюючої ролі родинних стосунків “холдинги” подібні до кланів - шотландських, ірландських чи сицилійських родових общин.
Таким чином, “холдинги” мають багато спільного з поняттям первинних груп, яке обгрунтував американський соціолог Чарлз Кулі ще на початку 20 століття (це - малі групи, де виключне значення мають особистісні якості членів, жодного з яких неможливо або ж важко замінити іншим.
“Холдинги” можна було б визначити як певного типу соціальні групи і на цій тотожності й зупинитися. Проте ці утворення мають настільки серйозні відмінності від традиційно описаних соціологами груп, що про них варто вести мову як про істотно нову соціальну, економічну і політичну форму об’єднання людей.
По-перше, це - елітні утворення, що складаються з людей еліти як у психологічному, так і в соціальному і політичному сенсі. Це люди, які володіють потужними фінансовими і політичними можливостями, важелями і зв’язками. По-друге, люди, які входять до складу “холдингів”, самі, безперечно, є лідерами : вони є менеджерами у бізнесі, або ж у державному апараті управління (вищої ланки), або ж лідерами у середовищі публічної політики. По-третє, якщо ми кажемо про “холдинг”, то маємо на увазі суто його неформалізоване, грунтоване на особистісних взаємовідносинах ядро, довкола якого гуртуються кола наближених людей. По-четверте, “холдинги” засновані не лише на особистих, а й на ділових зв’язках, вони гуртуються навколо ключових посадових осіб, демонструють взаємну підтримку бізнесу та політики, борються за сфери впливу, володіють фінансовими, політичними та інформаційними важелями й ресурсами впливу, словом, усіма тими атрибутами, які мають об’єкти вивчення політології.”[5]
Це визначення чудово висвітлює проблему з погляду соціології та дає важливі ознаки бізнесово-політичних груп. Та, на мою думку, найвдалішим є термін “фінансово-промислова політична група (ФППГ)”. Оскільки В.Піховшек вважає, що в Україні “клановість” еволюціонує в “олігархію”, він користується цим терміном, що є першоосновою як “клановості”, так і “олігархії”. Ось які 3 головні ознаки ФППГ він виділяє :
“По-перше, це наявність політика, який контролює виконання основної адміністративної функції і здійснює контроль над певною територією. По-друге, цей політик має підтримку провідних фінансово-промислових груп регіону і, відповідно, надає їм підтримку, сприяє їх виходу на національний рівень, становленню в якості галузевих еліт. По-третє, це поступово розміщення в структурах влади представників власної команди, “взаємодія” з органами правопорядку, банківськими структурами і засобами масової інформації.”6
Цікаво, що майже тотожні ознаки, але вже “кланів” подає західний дослідник Т.Грехем. Він вважає, що “клани - це групи інтересів, що ведуть боротьбу за контроль над урядовими інститутами; вони мають такі ознаки : гуртування навколо великої політичної фігури, зв’язок з провідними фінансовими, торговими, промисловими структурами, гарантований доступ до ЗМІ, контроль над збройними формуваннями.” [6]
Порівняйте також з ознаками корпоративної групи за А.Кравченко :
“корпоративна група повинна, як мінімум, мати : свого представника у верхівці піраміди влади; експортно-імпортну структуру, бажано монополіста у своєму секторі збуту продукції; власну фінансово-банківську структуру; дружню фракцію чи політичний рух; власні ЗМІ.”8
Отже, ми бачимо, що науковці ще не мають усталеного, загальновизнаного терміну на позначення бізнесово-політичних формацій. У своїй роботі я надалі вживатиму термін “фінансово-промислова політична група (ФППГ)”, як такий, що найбільш вдало визначає об’єкт дослідження.
Історія і причини виникнення ФППГ (кланів) в Україні.
Радянська спадщина є одним із важливих факторів, які пояснюють виникнення ФППГ в Україні. Ця спадщина набагато складніша, ніж сильна тіньова економіка або авторитарна традиція, що зневажає правопорядок. Коріння такого явища як “клановість”, “олігархія” треба шукати ще на початку правління більшовиків.
Виправдовуючи свої дії станом війни, розрухою тощо, верхівка ВКП(б) поступово створювала єдину систему управління країною, яка являла собою, за словами Троцького, “недоторканну олігархію, що підмінила собою клас і партію”.9 “Олігархія”, чи, за сучасною термінологією, “номенклатура”, відокремила себе від суспільства системою пільг і привілеїв і важко проникною схемою добору нових кадрів, що грунтувалася на власних уподобаннях, непотизмі і “ліквідності” владних посад у матеріальні послуги. Таким чином, монополія на владу опинилася в руках номенклатури.
Що ж таке номенклатура? “Номенклатура - це перелік найважливіших посад, кандидатури на які розглядаються, рекомендуються та затверджуються даним партійним комітетом. Звільнюються від роботи особи, що входять в номенклатуру партійного комітету, також лише з його згоди. У номенклатуру включаються працівники, які знаходяться на ключових посадах.” Скільки було їх? За дослідженнями політолога Михайла Восленського, на 1970 рік до номенклатури входило приблизно 405784 особи, тобто 0,35% всього населення СРСР. Це були керівники низового рівня, низові працівники державних і суспільних організацій, а також партійна та державна номенклатура верхнього рівня (працівники ЦК КПРС, ЦК компартій союзних республік, ЦК комсомольських республіканських організацій і профспілок; урядовці СРСР та республік, працівники Верховних Рад СРСР та республік, суду, прокуратури, КДБ, дипслужби і збройних сил). Це і був клас власників, що мали все “спец”-
спецрозподільники, спецсанаторії, спецдачі.10
Номенклатурна держава поїдала сама себе. Напередодні перебудови в окремих регіонах СРСР, за деякими даними, 3 відсоткам вкладників належало близько половини всіх вкладів. Перебудова 1980-х була спробою якось зарадити радянській економічній системі, що зазнала краху. Проте курс “прискорення” вимагав щораз нових поступок у політико-ідеологічній сфері, без яких запровадження певних рис “буржуазного” суспільства в економіці не могла б сприйматися виконавцями. Загальна системна криза за роки “розвиненого соціалізму” поступово зменшувала ефективність інститутів тоталітарного суспільства, в тому числі каральних. Зміна політико-ідеологічного клімату додала до цього зменшення “легкості” і невідворотності прийняття рішень про застосування каральних інститутів (від КДБ до армії) у звичних раніше масштабах, і імперія, що віджила, розпалася без тривалої агонії - намагань будь-що її зберегти - на яку можна було б очікувати. Незграбна спроба ДКНС “врятувати єдину Вітчизну” лише прискорила розпад імперії, оскільки достатньою мірою налякала “націонал-комуністичні” еліти, щоб змусити їх тікати від Москви. Нестабільність, хитання центрального уряду, нездатність ефективно підтримувати і контролювати регіони сприяли відцентровим тенденціям у регіональних - республіканських - елітах, прагматична частина яких зрозуміла давній принцип, що “краще бути першим у Галії, ніж другим у Римі”, і колишні радянські республіки, зокрема Україна, були “катапультовані у незалежність”. Катапультованим, втім, виявився і весь комплекс проблем, що роздирав колишній СРСР : неефективна економіка, брак чіткої програми дій, врешті, невирішення питань співвідношення влада - суспільство (точніше, консервування тоталітарної форми цього співвідношення) .
Аморфність і псевдооднорідність суспільства не могли сприяти виникненню, а надто - організаційному оформленню конкретно визначеного інтересу, навколо якого могла б сформуватись потужна контреліта , а головне - спертись не на власні сили, а на певну соціальну страту. Чим і скористалась “посттоталітарна” номенклатура - “політична еліта, вихована КПРС”.
Фактично, за своїм складом “партія влади” (за усталеним нині виразом) - це партія старої комуністичної номенклатури, що за роки перебудови розшарувалась на ортодоксів і прагматиків. Саме останні пішли у 1991 році на розпуск масової “зовнішньої” партії як вже неефективної для збереження влади. Вони ж поклали на ортодоксів провину за ситуацію в країнах, демонстративно відмежовуючись від них. Та все ж таки у країнах Центральної Європи прагматики недооцінили сили національно-демократичної опозиції, що спиралась на середніх клас, і програли тій вибори. У колишніх республіках СРСР національно-демократичні рухи не мали подібної самодостатньої сили. Тому прагматичній номенклатурі вдалося використати їхній легітимізуючий потенціал, залучивши до своїх лав деяких їхніх представників, а до ідеологічної риторики - деякі їхні ідеї. Відбулася дифузія між прагматичною частиною владної номенклатури і поміркованою частиною опозиції, що позбавило останню статусу “непримиренного борця”. Номенклатура сьогоднішнього зразка, сформована цими союзами, - це фактично правляча олігархія, що до 1991 року мала назву “компартія”, а згодом отримала назву “партія влади” і перетворилася на політичний блок, що складається з прагматично зорієнтованих та деідеологізованих вищих кіл старої номенклатури, представників державного апарату, засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства”11