У програмній поезії “Мій заповіт” М.Чернявський проголошує свої масштабні сподівання, надії на непересічну роль України у загальноцивілізаційному розвитку:
Вірте у геній народа,
Наш-бо народ молодий,
Ранку ж весняного врода
День обіща не блідий.
Буде він повний проміння,
Гомону праці й пісень -
Творчого духу горіння
Радісний день!
Вірте у геній народа -
Ось мій святий заповіт.
Туго зроста він - не школа,
Бо многолітній це квіт.
Вірте всім серцем!.. І, може,
Світові новий псалом
Скоро він винести зможе
З ясним чолом!
Митець виступає педагогом душ своїх сучасників, наставником їхніх духовних пріоритетів і цінностей. Він прагне передати їм енергію психологічної стійкості, натхнення працелюбної дієвості, пафос творчої активності. Він виступає ініціатором непоборної внутрішньої сили:
Не журись, не тужи,
Сумом серця не рань,
А до праці повстань,
Себе там покажи.
Не сумуй, не журись.
Вір, що ніч промине,
Зійде сонце ясне, -
Тому сонцю молись.
Не сумуй, не тужи,
Бо пропало не все:
Що весна принесе,
Те в душі придержи –
І кохай, поливай,
Від грози бережи!..
“Я пропав!” не кажи:
Кволі гинуть нехай!..
(“Товаришеві”)
Поезії Миколи Чернявського властива розмаїтість інтонацій, настроїв, почуттів. У ній лунають чи не всі тони, напівтони й відтінки життя, світу, людських станів. Його вірші бувають мажорними й елегійними, іронічними й гірко-сумними, жартівливими й викривальними, інтимними й публіцистичними, натуралістичними й сповідальними, романтичними й аналітичними, стриманими й патетичними.
До патетики митець звертається переважно тоді, коли йдеться про історичну долю України – її запорізьку давнину та про її майбутність. У цих випадках поет створює емоційно загострені рядки-гасла, рядки-формули на кшталт “Ти не загинеш, Україно!” або “О ні, Вкраїна не загине!”
Патетичні лексично-інтонаційні візерунки є наскрізними для творчості М.Чернявського. У поетичному циклі “Катеринослав” (1889) саме величний дух і піднесений стиль формують урочистий пафос твору. В поезіях “Веди мене, я йду з тобою!..” (1891), “Заклик до моря” (1895), “Не падаймо духом, не знижуймось, друзі...” (1895), “Народ” (1896), “Встань зі мною, хто несплячий...” (1897), “Три брати (Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам)” (1900) патетично стверджується не тільки ідея свободолюбства, але й право кожної особистості – мистецької, інтелектуальної, пересічної на духовну свободу.
В історичних асоціаціях і фресках “Богданова інтродукція (1648)” (1901) та “Богданова слава (1648)” (1902) на піднесеній емоційній ноті, у річищі давньоукраїнської ритмопісенної стилістики звеличується мотив національної волі як найвищого сенсу устремлінь народу.
І дзвіниці гудуть, аж хитаються...
А Богдан у Софії вклоняється.
І співають попи...
В вікна сонце снопи
Золотого проміння вкидає.
Гетьман сльози втирає:
“Недарма морем кров розливалася,
Білим трупом земля укривалася.
Дорога та ціна,
Та минулась війна,
І немає ніде в цій хвилині
Більш рабів на Вкраїні!..”
(“Богданова слава (1648)”)
Поезії публіцистичного звучання “Мій заповіт” (1904), “Володарям народним (Після Цусіми)” (1905), “Коли лютує океан...” (1905), “Суд іде” (І905) об’єднуються пафосом могутності народу як незборимої стихії, що у вирішальний момент піднімається і вершить поступ історії, мотивом потужної народної сили, яка світоглядно й духовно протиставлена державній владі. Народ осмислюється поетом як єдиний творець цивілізаційного руху. Патетичними інтонаціями насичені й поезії Чернявського 10-х – 30-х років ХХ століття.
Поетичний світ Миколи Чернявського характеризується пристрасністю й потужністю почуттів, масштабністю висновків і закликів. Сам поет - деміург. Він осмислює свій шлях як стезю постійного творення. Творчість у митця - це напрямок свободи й до свободи. Слово є носієм істини.
Слово у М.Чернявського - вагоме, статечне, ліричне й трибунне. Місія поета, за концепцією Чернявського, полягає у служінні й пророцтві. Поет, за М.Чернявським, є зодчим гармонії в людському серці та суспільстві. Він також і стратег гуманістичних обріїв нації, людства. Духовна мрія митця - це “ідея людськості ясна”, яку він вважає смислом цивілізаційного розвою:
Її закон - єднання всьогосвітнє,
Її мета - братерство і любов.
За гасла ці в старі часи й новітні
Лилась і ллється людська кров.
(“Важким шляхом до світу йдуть народи...”, 1905)
Специфіка поетичного мислення М.Чернявського періоду ХХ століття виражається у паністоричності його художнього мислення. Митець охоплює долю України, цивілізації від прадавніх скіфських часів через Мономаха до періоду Шевченка, Тобілевичів, Грінченка і аж до радянського періоду 30-их років з його бурхливими суперечливими подіями. Він будує власну поетичну історіософію, в якій центральне місце посідає доля людини й народу.
У Миколи Чернявського народ виступає мірилом справедливості, а людина – синонімом свободи. Шлях народу (насамперед українського) – це прагнення волі й самоутвердження, а цінність людини – у гідності й духовній незалежності. Народ у митця – суддя і творець, це втілення Соломонових і Геркулесових начал. За художньою концепцією М.Чернявського, речником народу й оборонцем людини є саме поет.
У віршах М.Чернявського народ зображений нескореною і довготерплячою силою, що зносить знущання для того, щоб піднятися й повстати. Людина перебуває в скруті, злиднях, недолі, проте вона не зламана, доки живий дух і пафос поета-пророка.
Микола Чернявський - поет духовних узагальнень. Він нерідко відгукувався на події, процеси суспільного значення. У своїх поезіях він звертався до подій російсько-японської війни, революції 1905 - 1907 років, першої світової війни, української революції 1917 - 1920 років. Варто зазначити, що це була не реакція поета-політика, не створення політичних декларацій у контексті дій, подій та діяльності епохи. Це була поезія напружених етичних та інтелектуальних узагальнень, а їхня висока міра відлунювала соціальними мотивами, інтонаціями.
Ставлення Чернявського до політичних змін 1917 року було диференційованим.
Митець пафосно, натхненно сприйняв національні гасла УНР. Це повністю відповідало його попередній тридцятирічній художній діяльності.
Ще на початку літературного шляху, в 1889 році, він написав поезію “Ти не загинеш, Україно!..”, у якій пророкував прихід української єдності та вольності. Наступного року він створив триптих сонетів “Україні”, у якому підкреслював свою душевну й мистецьку відданість “Вкраїні любій моїй”, бажання віддати їй усю свою наснагу й сили. Після лютого 1917 року, що призвів до утворення УНР, письменник виступив на підтримку національних пріоритетів нової київської влади.
Микола Чернявський вірив у національне піднесення України. Надзвичайний емоційний стан митця, його душевне піднесення, романтичні сподівання відбито в публіцистичній статті “Чого плакали люде?”, видрукуваній у третьому числі “Вісника товариства “Українська хата” (від 23 квітня 1917 року). Передаючи свої враження, настрої від маніфестації українців Херсона, їхнього захоплення національними перспективами, М.Чернявський з поетичною наснагою та експресивною епічністю писав:
“І йшла молитва і гуділи дзвони, плакали люде... Плакали в морі народу, плакали в екіпажах, плакали, сидячи на деревах...
Чого вони плакали?
Плакали того, що зворушилась у їх душа до глибин і таємниць своїх. Плакали з радости, що побачили очі їх, як воскресає Україна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі і рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі.
– Ах, хто може сказати, чого вони плакали. Я там не плакав. Я плакав раніш, ще дома, коли сім’я моя виходила на маніфестацію. Коли, цілуючи рідних, мовив:
– Благослови, мамо!
Благослови йти вкупі з народом, жити одним з ним життям, прийняти в серце всі його радощі й муки, які дасть будущина.
А на маніфестації я не плакав, а стояв і казав в думці:
– Батьку Богдане, батьку Тарасе!
Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні?
– Друзі любі й товариші, Грінченку Борисе, Коцюбинський Михайле! Який жаль, яка туга, що не дожили ви до оцих великих днів, про які ми втрьох марили на берегах Десни і які я вітаю сам на березі Дніпра!
Гуділи дзвони, навертались сльози… А там промови й привітання. А там поклики тисячами вуст:
– Нехай живе вільна Україна!
І плакали люде - в далекому й тихому Херсоні, над Дніпром-Славутою, що розлився широко-широко й несе в море останні невольничі води з вільної України.
Плакали з жалю і радости” ( 7, 6).
Жовтень 1917-го М.Чернявський сприйняв стримано, від активної підтримки радянської влади тривалий час утримувався. На початку 20-их років письменник продовжував справу свого життя - розвивати українське художнє слво, національну самосвідомість, культуру, формувати у мешканців Таврії, українського півдня любов до свого краю, до України.
Після жовтня 17-го національні пріоритети Миколи Чернявського залишилися незмінними. До дій більшовиків він придивлявся ретельно, зважуючи їхні кроки.
Зміни у його ставленні до нової влади відбулися в межах 1927 року. Мій дід, Кость Голобородько, що вчителював на Херсонщині, розповідав, що тоді у Херсоні пройшли збори інтелігенції міста. На них виступив Микола Чернявський і закликав до співпраці з радянською владою. Це сталося через десять років після жовтневого перевороту, як його спочатку називали й самі організатори та ідеологи. Прихід до прийняття нової влади виявився для письменника тривалим і складним.
У 20-ті роки М.Чернявський продовжував активну поетичну діяльність. Його вірші, поетичні цикли цього періоду (“Передчуття весни”, 1922; “Є одна в природі пісня…”, 1923; “Дон-Жуан”, 1923; “Я - романтик? Безперечно...”, 1924; “Святослава Яснорадісна”, 1925; “Карзоаз Ольвійський”, 1926; “Ясні поля, прозорі далі…”, 1928) переважно не пов’язані з тими процесами, що відбувалися в цей час у суспільстві. Він не був поза політикою, не був поза дійсністю. Проте письменник займав у літературному процесі 20-х років особливу мистецьку позицію: він спостерігав нову дійсність, визначаючись у своєму ставленні до неї.