ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ПРЕСА
ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Черговий етап цього історичного періоду після череди поразок і відступів - це час визволення й відродження, і для власне України він почався не в день Перемоги 9 травня 1945 року, а з 1943 року, з тих днів, коли Червона армія (на той час вже Радянська) почала визволяти українські міста і села, зруйновані під час війни з німецько-фашистськими окупантами.
Ця дія керувалася спільною постановою Ради народних комісарів та ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року “О неотложных мерах по восстановлению хозяйства в районах, освобожденных от немецкой оккупации”.
Партійна преса взяла до виконання цю постанову. Оскільки відновлених газет в Україні ще не було, процитуємо “Правду”, яка повідомляє, в стилістиці довоєнного життя, в звичній манері соціалістичного оптимізму::
“С большой радостью встретили колхозники постановление... Колхозное собрание разработало подробного строительства... В артели имени Ленина строительство уже закончено. Теперь все колхозники имеют свои дома” (1943 р., 19 вересня).
“Народ берется за работу с боевым пылом... Они хотят работать на себя, на свой город, на свою родину... Как много может быть сделано местными силами, как помогают выходить из такого затруднительного положения проявления энергии, изобретательности, сметливости... Задача коммунистов - организовать советских людей, собрать воедино творческую энергию, служить примером самоотверженности” (там же, 25 жовтня).
Наведені цитати ще раз підтверджують незмінність ознак преси тоталітарного типу: навіть винахідливість та кмітливість людей, які відновлюють розвалені війною власні оселі, тут дозволяють та схвалюють зверху, їх обов’язково треба пропагувати, ніби без цього справа не зрушиться з місця і всі чекатимуть партійного рішення. Зауважимо, що комуністів закликають саме до управлінської роботи. По-друге, як стає очевидним з тексту, найбільшу надію у таку скрутну годину вище керівництво партії й країни покладало не на мудру й керівну силу партії, а саме на кмітливість народу, на те, що вкотре і не востаннє народ все зуміє, зробить, відновить та обладнає, як до війни.
Чим далі, тим більше матеріалів на ці теми друкує “Правда”. Ось яскравий приклад, взятий кореспондентом газети з донецьких шахт (номер за 14 грудня 1943 р.):
“Когда-то у Енакиевского рудника было богатейшее подсобное хозяйство, дававшее хлеб, мясо, овощи, фрукты и даже мед.
- Все восстановим, все будет так, как было до немца, - утверждает тов. Сиренко”.
Врешті, в пересічних номерах газет тих часів при зображенні реальних подій незмінно присутнє прикрашення, лакування дійсності, виставляння реального життя не таким, яким воно є, а таким, яким його бачать з номенклатурних кабінетів, вірніше, яким його хотіли б бачити партійні бюрократи. Навіть війна й страшна скрута, за які вище партійне керівництво несе пряму відповідальність перед власним народом, не змогли притишити цього прагнення: видавати бажане за дійсне.
Саме це прагнення врешті й згубило всю партійно-номенклатурну та командно-адміністративну систему.
Місцеві газети радянської України понесли значні збитки внаслідок окупації, практично “з нуля” відновлювали роботу. В перші ж дні після взяття крупних населених пунктів, починали виходити місцеві газети - на поганому папері, з використанням техніки друкарень військових газет, у двополосному варіанті. Кілька перших номерів “Днепровской правды” восени 1943 р. вийшли на напівпрозорому папері, в них сповіщалося про перші рішення відновлених органів радянської влади. Бракувало всього, а найбільше - журналістських кадрів, частина з яких загинула на фронтах, решта продовжувала воювати в діючий армії.
А отже, перший час місцевій пресі було дуже важко ефективно вести роботу на звільнених від окупації територіях. Натомість центральна преса у Москві системно й широко показує досвід ведення цих робіт як у глибокому тилу, так і в місцевостях, недавно вивільнених від тимчасової окупації Та, зрозуміло, багатьом публікаціям, навіть талановито й правдиво написаним, було притаманне “лакування”, як і всій партійній пресі тих років.
Хоча колгоспи ще не були відбудовані та й навряд чи колгоспники були ознайомлені з цією постановою, кореспондент не хоче задавати незручні запитання ні людям, ні собі. Він рапортує про, те чого від нього чекають в редакції:
“...Колхозное собрание разработало подробный план дальнейшего строительства...”.
Ця фраза - не стільки констатація факту, скільки зразок того, як треба було діяти на місцях. Такою була характерна ознака партійної преси. Це називалося: “Показать людям, как нужно работать”. Натомість зображення життя таким, як воно є, не була прийнятним: редактори знаходили в цьому непотрібний натуралізм, соціальний песимізм. А вони, за партійною догмою, були чужі радянському народові. Так на зміну хай і заангажованій, але більше правдивій преси років громадянської війни прийшло за подібних післявоєнних часів цинічне підфарбовування життя.
Ось ще яскравий приклад. Менше року минуло від визволення району від окупантів, а газета бадьоро повідомляє:
“...В артели имени Ленина строительство уже закончено... Теперь все колхозные семьи имеют свои дома...”.
Красномовні назви газетних статей того часу: “Возрождаются освобожденные районы области”, “Народ берется за работу с боевым пылом”, “Задача коммунистов - организовать советских людей”, “Настоящие хозяева Сталинской области”.
Характерна прикмета того часу - партія затверджувала народногосподарські плани щодо видобутку вугілля, вирощенню зерна, виплавки сталі. Вона ж вирішувала, яким бути газетним шпальтам. Тоді це вважалося нормою.
Так, багато уваги приділяли газети післявоєнної доби висвітленню виконання “Закону про п’ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки”. Фактично це була програма дій для кожної редакції - в плані було перелічено головні напрямки роботи, форми і методи, кінцеві цілі тощо. Крім того, вказаний закон у кожній області було конкретизовано, в кожному районі чи місті складено подібні плани - а отже, власну програму мала кожна ланка ЗМІ країни, від всеукраїнських до низових.
У післявоєнний час партійне керівництво пресою не змінилося, навіть стало більш вимогливим. Не змінився політичний режим, це був той самий культ тієї самої особи з притаманними йому ознаками жорсткого, непримиренного, неупинного керівництва.
Кращим доказом того, що після війни суспільство почало повертатися волею Сталіна до практики репресій та боротьби з “ворогами народу”, стало прийняття постанови ЦК ВКП(б) “О мерах по улучшению областных газет “Молот” (Ростов-на-Дону), “Волжская коммуна” (г. Куйбышев) и “Курская правда”.
На той час Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) перестало існувати. Всі нормативні документи, що встановлювали правила поведінки газет в будь-якій обстановці, знов почав випускати ЦК ВКП(б).
По суті це була розгромна постанова, що нагадує дві інші широко відомі й прийняті майже одночасно у 1848 р. постанови - по літературі й по оперному мистецтву. Фактично це був цикл постанов, споріднених за метою, котрий означав закінчення періоду вимушеної демократизації партійного життя в екстремальних умовах війни та наступного відновлення мирного життя й повернення до тоталітарних методів керівництва країною й пресою.
Не можна було виграти війну, не демократизувавши суспільство. Люди повинні були виявляти зразки масового героїзму не з-під палки, а за велінням душі, як в тилу, так і, особливо, на фронті.
Та ось настала нова - післявоєнна - епоха. Війна виграна, ейфорія від перемоги минула. Переможці, побачивши Європу, поверталися додому. Партійній номенклатурі треба було повертати країну до старих порядків. Художня література, театр та журналістика були обрані для цього з точним і влучним розрахунком.
Але ними не обмежилися вищі партійні органи. Дістали своє й вчені, зокрема в рамках відомої боротьби з вейсманістами-морганістами. Кібернетика була визнана “служанкою буржуазной науки”. Партія оголошувала цілі напрямки в науці шкідливими, а потім, багато років пізніше, виявлялося, що це були генетика, кібернетика, з котрих проростають численні нинішні досягнення світової науки.
По-перше, цією постановою зняли з роботи редакторів, по-друге, розкритикували те, чим газети жили й працювали у перші післявоєнні роки. Тим не менше, ці заходи дозволили переглянути редакційну практику, кадрову підготовку журналістів, але вони ж приводили до централізації управління, зміцнення зв’язків парткомів і редакцій, створення певного моноліту компартійної бюрократії та партійно-радянської преси, зміцнення авторитарних спрямувань.
На прикладі обласної газети “Ворошиловградская правда” можна простежити, як виконувалася ця постанова. Воно пожвавило й тематичне розмаїття, і жанрову палітру, були запроваджені деякі новаторські підходи до тем, “масштабные акции в газете”. Наведемо приклад вдалої, в цілому, кампанії - двомісячника по будівництву й ремонту житла.
Ось цитата з “Ворошиловградской правды”, в якій узагальнено інформацію про наслідки війни для області, дано широкому читацькому загалу матеріал для подальшого аналізу, більш глибокого інформування:
“Немецко-фашистские захватчики... в нашей области сожгли и уничтожили более 151 тысячи квадратных метров жилья, лишив крова десятки тысяч трудящихся” (29 червня 1949 р.).
Вона ніби розпочинає масштабну газетну акцію.
Далі газета сповіщає про початок двомісячника і подає досвід успішного вирішення проблем у таких складних жанрах, як проблемний нарис, чого раніше, у воєнний час, практично не було. Приклад - публікація “Новое в Красном Луче” (7 серпня 1948 р.). Наявна навіть вимоглива, емоційно забарвлена критика на адресу керівника радянської установи,
“...по чьей вине Герой Советского Союза, студент учительского института тов. Деревянко второй год тщетно пытается получить квартиру. Невероятные мытарства пришлось испытать вдове погибшего фронтовика. Председателю горсовета не до них, он занят личными мероприятиями”(10 июля 1948 г.).