І всетаки наступ на Верден німецького командування не змінив планів Антанти, її керівники, як і раніше, хотіли почати 1 липня 1916 р. свій основний наступ, зосередившись на р. Соммі.
Плани не змінилися. Бої кожного дня ставали чимраз запеклішими. У вересні на полі бою з'явилися англійські танки. Слід урахувати, що технічно вони були ще не зовсім досконалими, їх кількість ще була невеликою, щоб реально забезпечити перемогу Антанти. І хоча частковий усжіх був забезпечений англофранцузьким військам, але загалом вони не зуміли прорвати фронт. До листопада соммські бої почали вщухати. Результати соммської операції для Антанти були непоганими: Антанта захопила територію в 200 кв. км, 105 тис. німецьких полонених, 1500 кулеметів і 350 знарядь. Але обидві сторони зазнали великих втрат — загалом більше 1 млн 300 тис. чоловік було вбито, поранено й узято в полон.
Російське командування суворо дотримувалося затвердженого в грудні 1915 р. рішення щодо головного наступу на Західному фронті. Дата залишилася тією ж — 15 червня 1916 р. Війська повинні були рухатися в напрямку Барановичів з одночасним допоміжним ударом армій ПівденноЗахідного фронту під командуванням генерала Брусилова в галицькобуковинському напрямку. Але й тут утрутилися союзники. Через затяжні бої біля Вердена французький уряд знову звернувся до Росії по допомогу. Вони хотіли, щоб російські війська почали наступ на Східному фронті.
Російська армія змушена була відгукнутися на заклик про допомогу. На початку березня Росія почала наступ у районі Двінська й озера Навоч. Безперебійні атаки не принесли великого успіху, хіба що до тактичного, але вони допомогли союзникам згрупувати свої війська, відтягнувши від них значну кількість німецьких резервів.
Ця операція заважала російському командуванню почати підготовку до генерального наступу на російськонімецькому фронті, запланованого на 15 червня. До того ж Антанта знову звернулася з проханням до російського уряду. Тепер допомога була потрібна італійцям. З історичних джерел відомо, що в травні 1916 р. 400тисячна австроугорська армія перейшла в наступ у Трентіно, чим завдала важкої поразки італійській армії. Російське командування, вирішивши допомогти італійським й англофранцузьким військам, перенесло термін наступу на Південнозахідному напрямку на 4 червня. Командував росіянами генерал Брусилов. Російські війська, зламали оборону ворога вздовж усього фронту завширшки 280 км, почали просуватися в Східну Галичину й Буковину (Брусиловський прорив). Під час цього наступу Брусилову необхідні були свіжі сили, військовий резерв і боєприпаси, але верховне командування російської армії вирішило не відповідати на прохання генерала й розпочало, відповідно до назначеного раніше терміну, наступ у західному напрямку.
Здійснивши кілька слабких ударів убік Барановичів, командуючий Північнозахідним напрямком генерал Еверт відклав загальний наступ на початок липня.
Війська генерала Брусилова знайшли в собі сили протистояти натиску ворога й продовжували наступати. До кінця липня їм удалося просунутися далеко вглиб Галичини й Буковини. А 3 липня генерал Еверт знову зробив спробу атакувати Барановичі, але й вона виявляється невдалою. Переконавшись у повному провалі наступу російських військ під керівництвом генерала Еверта, російське командування нарешті визнає ПівденноЗахідний фронт найважливішим. Але було втрачено. Австрійці встигли перегрупуватися, підтягти свої резерви, до того ж на допомогу австрійцям були кинуті шість дивізій з Австроіталійського фронту, одинадцять дивізій перекинули німці. Росіяни не мали можливості наступати далі.
Просуваючись у глиб Буковини та Східної Галичини, російським військам удалося захопити близько 25 тис. кв. км території. Ними було взято в полон 9 тис. офіцерів і понад 400 тис. солдат. Але ці успіхи не принесли жодних результатів. Занадто бездарним було верховне командування, занадто відсталим — транспорт, до того ж відчувалася постійна нестача озброєння й боєприпасів.
І всетаки не можна назвати наступ російських військ безрезультатним. Він значно полегшив стан союзників. Спільні дії союзників на Соммі перекреслили плани німецького командування, змусивши їх надалі до стратегічної оборони. Одночасно австроугорська армія не змогла отямитися після Брусиловського удару 1916 р., у результаті чого була не здатна до серйозних наступальних операцій.
Побачивши, що російські війська під командуванням генерала Брусилова після могутнього наступу розгромили австроугорців на ПівденноЗахідному фронті, Румунія вирішила вступити у війну на боці переможців. Вона знала, що Англія й Франція зацікавлені в ЇЇ військовій підтримці, хоча Росія й відмовлялася її прийняти.
17 серпня Румунія самостійно почала війну в Трансільванії. Спочатку її воєнні дії приносили успіх, але після загасання соммських боїв австронімецькі армії без особливих зусиль розтрощили румунське військо й окупували практично всю Румунію, одержавши дуже важливе джерело продовольства й нафти. Російське командування передбачало такий хід подій. Відразу в Румунію було перекинуто 35 піхотних і 11 кавалерійських дивізій, щоб зміцнити фронт по лінії Нижній Дунай — Браїла — Фокшани — Дорна — Ватра.
16 лютого 1916 р. російські війська в результаті наступу на Кавказькому фронті захопили Ерзурум, а 18 квітня зайняли Трабзон (Трапезунд). Успішні операції були проведені росіянами на Урмійському напрямку, де був зайнятий Рувандиз, і біля озера Ван, де російські війська влітку вступили в Муш і Бітліс.
1917 рік. Наростанняреволюційноїактивності й«мирні»маневривоюючихкраїн
Перевага Антанти стала чітко помітною до кінця 1916 р. Вона перевершувала супротивника як у чисельності збройних сил, так і у військовій техніці, особливо в артилерії, авіації й танках. На новий 1917 р. в Антанти була значна перевага: 425 дивізій проти 331 дивізії супротивника. Але дуже часто розбіжності у військовому керівництві й прагнення тільки власної користі зводили їхні зусилля нанівець. У результаті цих дій командування союзних армій були неузгодженим і затягувало війну. Тим більше що постаралася й австронімецька коаліція, якій не вдалося, як хотілося, виграти війну швидко. Кожен день приносив усе нові й нові жертви. До кінця 1916 р. обидві сторони втратили вбитими близько 6 млн чоловік і близько 10 млн чоловік пораненими й покаліченими. Тому чимраз сильніше зростав антивоєнний рух.
Затяжний характер війни незмінне позначався на моральному стані російських солдатів. У ході постійних військових дій був утрачений дух патріотизму, розповіді про жорстокості німців не могли його підняти, тому що солдати вважали їх брехнею. Чимраз більше позначалася втома від війни. Солдати не могли зносити постійного сидіння в окопах, відсутності елементарних людських умов. Тому часто спалахували солдатські заворушення, зростав протест проти кийової дисципліни, зловживань начальників, казнокрадства тилових служб, чимраз частіше солдати не виконували накази. Під час хвилі страйків у серпнівересні 1915 р. солдати столичного гарнізону висловили свою солідарність із робітниками, на деяких кораблях Балтійського флоту також пройшли виступи. У 1916 р. повстали солдати на розподільному пункті в Кременчуці, у Гомелі. Трохи пізніше два сибірські полки не виконали наказ про наступ. Чимраз частіше виникали випадки братання із солдатами ворога. До осені 1916 р. значну частину 10мільйонної армії охопили заворушення.
Стало зрозуміло, що перемозі заважає вже не брак озброєння, техніки або живої сили, а стан суспільства. Суспільство охоплювала криза. Чимраз більше загострювалися протиріччя, особливо між царськомонархічним табором і двома іншими — ліберальнобуржуазним І революційнодемократичним. Цар і його поплічники намагалися будьщобудь зберегти свої привілеї. Одночасно ліберальна буржуазія прагнула одержати доступ до влади. Революційні демократи на чолі з більшовиками намагалися скинути монархію.
Серед простого люду теж спостерігалося велике шумування. Робітники й селяни вимагали припинення війни, виступали проти нещадної експлуатації, збагачення верхівки суспільства, браку продовольства, одягу, палива. Але правлячі кола аж ніяк не збиралися потурати вимогам трудящих: виступи робітників вони придушували силою. Трудящі зрозуміли, що необхідно боротися проти військової диктатури та всього існуючого ладу, тому антивоєнні виступи поступово переростали в революційний рух.
Бачачи таке положення, правлячі кола ворогуючих коаліцій починають турбуватися: їх лякає агресивність народних мас, які не хочуть продовжувати війну, прагнуть скинути владу. Тому були здійснені спроби запропонувати «мир» ворогуючим сторонам у надії на те, що ці пропозиції будуть відкинуті. У такому випадку провину за продовження війни можна було б перекласти на пЛечі супротивника.
12 грудня 1916 р. кайзерівський уряд Німеччини запропонував країнам Антанти почати «мирні» переговори. Німецький уряд розраховував на розкол у таборі Антанти й на підтримку деяких прошарків усередині кожної з країн, що належали до цього блоку. Ці прошарки сподівалися домогтися миру з Німеччиною без утручання армій. Мирна пропозиція німецької сторони не містила абсолютно ніяких конкретних умов, питання про долю окупованих австронімецькими військами територій Росії, Бельгії, Франції, Сербії, Румунії замовчувалося. Це дало привід Антанті вимагати від Німеччини звільнення всіх захоплених територій, а також розділу Туреччини, «реорганізації» Європи на основі «національного принципу». Останнє фактично означало, що Антанта не має наміру починати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.