На думку фахівців військово-технічного співробітництва Росії, головними завданнями щодо відновлення провідного становища у світовій торгівлі зброєю слід вважати:
·встановлення та регламентацію військово-технічного співробітництва з країнами СНД;
·вироблення нових принципів військово-технічних зв'язків з країнами Східної Європи;
·відновлення традиційних ринків збуту зброї;
·збереження експортного потенціалу оборонних галузей промисловості;
·просування російської зброї та військових технологій на нові ринки з метою отримання валютних надходжень.
При обговоренні взаємодії структур різних форм власності в торгівлі зброєю урядові органи віддають перевагу установам військово-технічного співробітництва. Це обумовлюється специфікою та логікою військово-технічного співробітництва, яке виявляється в тому, що держава як замовник, виробник та експортер озброєння і техніки пропонує та гарантує в міжурядових угодах виконання комплексу робіт і послуг, а саме: поставку зброї, обслуговування її, забезпечення запасними частинами, проведення ремонтів, навчання національних кадрів тощо. Усе це надає перевагу експортеру в конкурентній боротьбі на світовому ринку зброї.
Представники комерційної або підприємницької діяльності у більшості випадків можуть здійснювати одноразові поставки невеликих партій озброєння і техніки, не забезпечуючи їх післяпродажне обслуговування.
Конкретні організаційні форми військово-технічного співробітництва РФ із зарубіжними країнами визначаються багатьма факторами, в тому числі і змістом укладених угод. Такі угоди бувають не тільки двосторонніми (між РФ та державою - суб’єктом військово-технічного співробітництва), а й багатосторонніми (наприклад, у масштабі СНД).
Система військово-технічного співробітництва Російської Федерації з іноземними державами являє собою цілеспрямовану, впорядковану спільність федеральних органів державної влади, експортерів продукції та послуг військового призначення, а також процедур прийняття та реалізації рішень у цій сфері ВТС [31]. Саме процедури прийняття та реалізації рішень, що встановлюються законодавством та нормативними правовими актами Російської Федерації, мають більш важливе, якщо порівнювати зі складом елементів системи (органи держвлади, експортери) значення для оптимізації структури системи військово-технічного співробітництва та організації її ефективного функціонування [32].
В еволюції системи військово-технічного співробітництва чотирьох останніх років (1994-1998) можна визначити три етапи.
Перший етап: грудень 1994 р. - жовтень 1996 р.
Створення системи військово-технічного співробітництва на даному етапі еволюції здійснювалось на основі наступних принципів:
- найбільш важливі рішення приймаються Президентом Російської Федерації, що повною мірою відповідає висновку про роль військово-технічного співробітництва у системі забезпечення національної безпеки;
- в системі військово-технічного співробітництва має бути державний орган, що безпосередньо відповідає за стан справ у цій сфері діяльності, а також координує роботу учасників співробітництва;
- суб’єкти співробітництва підвідомчі органу державної влади, що відповідає за координацію діяльності у сфері військово-технічного співробітництва;
- час реагування системи співробітництва на питання, що виникли, в тому числі й на невідкладні прохання зарубіжних партнерів, має бути мінімальним;
- система співробітництва повинна мати певну свободу у вирішенні процедурних питань, щоб адекватно реагувати на різні завдання;
- система забезпечує мінімізацію витрат бюджетних коштів на одиницю грошових надходжень від військово-технічного співробітництва;
- оптимальне поєднання ефективного державного контролю з господарською самостійністю та підприємницькою ініціативою суб’єктів співробітництва;
- зведення до необхідного мінімуму кількості державних посередників - спеціальних експортерів.
Створена у цей період система мала три рівні прийняття рішень - Президента Російської Федерації, уряду та повноважних федеральних органів виконавчої влади, серед яких найважливіше місце займав Державний комітет РФ з військово-технічної політики Росії. За такої побудови системи простежується чітка управлінська вертикаль - від Президента до суб’єкта військово-технічного співробітництва. Підпорядкованість Державного комітету РФ з військово-технічної політики Росії Президентові надавала Держкомітету особливий статус, що дозволяв йому успішно здійснювати координацію діяльності учасників співробітництва, а також контролювати роботу суб’єктів співробітництва. Єдиним державним посередником була державна компанія “Росвооружение”, що давало можливість уникнути конкуренції російських суб’єктів співробітництва на зовнішніх ринках та зосередити необхідні ресурси на просування озброєнь і техніки на експорт. По мірі формування в країні великих військово-промислових корпорацій та фінансово-промислових груп планувалось і здійснювалося надання цим юридичним особам права зовнішньоторговельної діяльності стосовно продукції військового призначення.
Система військово-технічного співробітництва забезпечила стабільне зростання обсягу експорту продукції та послуг військового призначення з 1,71 млрд дол. США у 1994 р. до 3,07 млрд дол. у 1995 р. та 3,56 млрд дол. у 1996 р. Тобто експорт російської зброї за два роки зріс більш ніж удвоє. При цьому обсяги валютних надходжень у 1996 р. становили 2,12 млрд дол. Зростала кількість контрактів. Варто при цьому підкреслити, що обсяг експорту зростав за дуже несприятливих умов: обвальне (більш ніж у 10 разів порівняно з 1991 р.) скорочення державного оборонного замовлення; різке звуження світового ринку зброї з 45-50 млрд дол. на початку 90-х років до 23-27 млрд дол. у 1995 р.; загострення конкурентної боротьби між основними експортерами озброєння і військової техніки. За оцінками зарубіжних експертів, Росія у 1994-1996 рр. зарекомендувала себе як держава, що реалізовує на світовому ринку зброї стратегію агресивного зростання. У несприятливих умовах, що склалися на світовому ринку зброї та усередині самої держави, Росія зуміла досягти добрих результатів у реальному секторі економіки виключно завдяки організації ефективного функціонування системи військово-технічного співробітництва.
Другий етап: 1996 р. - серпень 1997 р. У листопаді 1996 р. Державний комітет військово-технічної промисловості Росії увійшов до складу Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі РФ. Цьому міністерству було передано і функції Держкомітету. На перший погляд, така реорганізація, проведена під гаслом вдосконалення системи федеральних органів виконавчої влади, не повинна була негативно вплинути на функціонування системи військово-технічного співробітництва, оскільки процедури прийняття та реалізації рішень залишились незмінними. Основним документом регламентації правових відносин у сфері військово-технічного співробітництва і надалі залишався Указ Президента Російської Федерації від 5 жовтня 1995 р. № 1008.
Однак настав момент, коли статус Держкомітету військово-технічної промисловості Росії та його підзвітність Президентові РФ втратили колишню силу, і це одразу ж позначилось на якості координації діяльності міністерств та відомств - учасників військово-технічного співробітництва. Практично цю роботу було дезорганізована.
Третій етап: з серпня 1997 р. по теперішній час. Початок цього етапу пов’язаний з виходом Указу Президента Російської Федерації від 20 серпня 1997 р. № 907 “Про заходи щодо посилення державного контролю зовнішньоекономічної діяльності у сфері військово-технічного співробітництва Російської Федерації з іноземними державами”, яким практично введено принципово нову систему військово-технічного співробітництва. Крок, будемо вважати, досить революційний.
Лейтмотивом введення нової системи стало декларування необхідності посилити контроль з боку державних органів за діяльністю суб’єктів військово-технічного співробітництва. Насправді ж механізм контролю та персональної відповідальності, що діяв три роки і довів свою ефективність, був розмитий переадресуванням цих завдань радницьким структурам (комісії спостерігачів, Координаційна міжвідомча рада), що у новій системі військово-технічного співробітництва здійснюють безпосередній контроль за діяльністю державних посередників, виробляють пропозиції щодо структури, штатного розкладу, кошторису запланованих витрат, комісійних винагород за зроблене тощо. Отже, єдиного органу державної влади, що несе пряму відповідальність за стан справ у сфері військово-технічного співробітництва, не було, внаслідок чого надто послабився державний контроль за діяльністю федеральних унітарних підприємств - державних посередників, а це аж ніяк не припустимо у такій делікатній сфері діяльності. Крім того, створення замість одного трьох державних посередників (держкомпанія “Росвооружениє”, виробничі об’єднання “Промэкспорт”, “Росийские технологии”), тобто практично повернення на початок 1993 р. приведе до виникнення конкуренції між ними на зовнішніх ринках, а отже, до фінансових втрат для підприємств оборонно-промислового комплексу та країни в цілому.
У новій системі військово-технічного співробітництва збільшуються строки проходження документів, що негативно позначається на задоволенні прохань та заявок іноземних партнерів, особливо несприятливо впливає на експорт запасних частин до раніш поставлених зразків російських озброєнь і техніки, робить практично неможливим надання негайної військової допомоги. Якщо до серпня 1997 р. реагуванню на звернення іноземного замовника щодо поставки запасних частин, комплектуючих виробів та допоміжного майна відводилось 3-6 місяців, то тепер ця процедура займатиме 6 місяців - рік. Що ж стосується прийняття рішень про експорт кінцевих виробів озброєння і техніки, то тут період збільшується ще відчутніше - від 8-12 до 12-18 місяців. Регрес проглядається дуже чітко, хоч, зрештою, і попередня система була далеко не ідеальною. Для порівняння: аналогічному показникові часу реагування системи експорту озброєнь і техніки США, що заснована на національних законах про контроль за експортом (1976 р.) та про повноваження Міністерства оборони США (1984 р.), відводиться інтервал від 5 годин до 1,5 місяця. При цьому зазначимо, що американська система експорту зброї принципово не змінюється, а лише еволюційно вдосконалюється з 1976 р., тобто діє вже понад 20 років [27].