Глибока економічна криза Росії найболючіше позначилася на оборонному комплексі, який у минулому був основою народного господарства СРСР. Між тим, саме він залишається практично єдиним резервом РФ, який дає підстави розраховувати на кінцевий успіх економічної реформи та збереження Росією статусу держави з розвинутою індустрією. Але у даний час, як випливає із численних публікацій у засобах масової інформації, оборонно-промисловий комплекс Російської Федерації перебуває у кризовому стані.Обсяги виробництва військової продукції за період з 1991-го по 1997 р. скоротилися в 11,5 раза, а продукції цивільного призначення на підприємствах оборонно-промислового комплексу - в 4,2 раза. Лише за 1997 р. загальний спад виробництва, власне випуску оборонної продукції, становив 31% рівня 1996 р. Дуже важким є становище виробничої бази оборонного комплексу – зношеність основних промислових фондів сягнула 80-85% [42].
Багато різних факторів стали причиною такого перебігу подій. Основними з них є:
Для Російської Федерації вирішення цих принципових проблем пов’язане сьогодні з особливими негараздами, що обумовлені комплексом причин, зокрема новим геополітичним становищем країни, кризовим станом її економіки, переходом від адміністративно-командної системи до ринкових відносин, швидким великомасштабним скороченням та непродуманою конверсією військового виробництва, підготовкою до здійснення військової реформи.
З середини 90-х років спостерігається небезпечна тенденція загострення старих та виникнення нових внутрішніх та зовнішніх загроз військово-економічній безпеці Росії. До числа внутрішніх загроз слід віднести: раптове послаблення загальноекономічної бази оборони країни, кризовий стан військового сектора господарства, порушення науково-технічної бази оборонного комплексу, послаблення систем державного управління воєнно-економічною діяльністю, незадовільний стан з мобілізаційною підготовкою економіки, перспективи втрати здатності економічно забезпечити достатньою мірою матеріально-технічні потреби Збройних сил РФ у будь-якій ситуації, в тому числі у випадку надзвичайних обставин.
Спроба переходу до ринкових відносин, зміни форм власності та непродумана конверсія не призвели, як очікувалося, до автоматичного підвищення ефективності виробництва. Основні показники ефективності промислового розвитку (рентабельність виробництва, фондовіддача, продуктивність праці та ін.) порівняно з 1990 р. значно знизились. Не виправдалася думка початкового періоду переходу до ринкових відносин, що нібито можна досить швидко створити в Росії конкурентне ринкове середовище та увійти у світову спільноту з новою структурою промисловості.
У 1992-1996 рр., коли були відсутні скільки-небудь конкретні плани державного будівництва Збройних сил РФ, оборонна промисловість перебудовувалася як могла, аби тільки вижити та не допустити соціального вибуху в окремих регіонах країни. Обсяг державного оборонного замовлення з цілого ряду виробів знизився економічно й технологічно і не відповідав доцільному рівню: підприємства оборонно-промислового комплексу були змушені повністю припинити виробництво цілого ряду видів озброєння та військової техніки. Бюджетне фінансування конверсійних програм становило приблизно третину передбаченої суми.
Що й казати, економіка Росії опинилася у глибокій кризі, що проявилося у різкому спаді виробництва. Розміри внутрішнього валового продукту (ВВП) скоротилися з 2660 млрд дол. у 1990 р. до 627 млрд дол. США у 1995 р. (за цей же період ВВП США виріс з 5568 млрд дол. до 7200 млрд дол.). Внаслідок безпрецедентної економічної кризи в Росії залишилася приблизно чверть радянського внутрішнього валового продукту. Виробництво скоротилося вже більше, ніж за часи “великої депресії” у США. Якщо СРСР у 1990 р. за обсягом внутрішнього валового продукту посідав третє місце у світі (після США та Японії), то зараз Російська Федерація не входить навіть у десятку найпотужніших країн. За цим показником її набагато перевершують Китай, Німеччина, Індія та деякі інші країни. Особливу тривогу у керівництва Росії викликає різкий спад виробництва у високотехнологічних галузях. Руйнування їх веде до загибелі військового виробництва, втрати країною здатності випускати сучасні системи озброєння.
Абсолютно зрозуміло, що зберегти у нових умовах оборонно-промисловий комплекс у тому вигляді, в якому він був за часів колишнього СРСР, просто неможливо, а тому необхідні його глибоке скорочення та докорінна перебудова. У цій ситуації уряд РФ зробив єдино можливий правильний висновок: "Збереження створеного раніше під інші стратегічні завдання та потреби вітчизняного ОПК в існуючому вигляді є недоцільним, а з урахуванням спрогнозованих економічних можливостей держави - і неможливим. "Заморожування" ситуації та зниження інвестиційної активності, що нині триває і веде до деградації науково-виробничого потенціалу оборонної промисловості, неминуче потягне за собою подальше витіснення вітчизняних виробників з ринків, у тому числі й внутрішнього…". Але замість програми раціональної перебудови оборонного комплексу в Росії, як і в інших незалежних пострадянських державах, одним із пріоритетів економічної політики було висунуто тезудемілітаризації економіки. Ця теза, що справедлива у загальному плані та дуже приваблива у політичному, є вразливою у тому сенсі, що встановити будь-які ступені або рубежі демілітаризації економіки надто важко, за винятком хіба що нижньої межі – повного демонтажу оборонної економіки.
Світовий досвід показує, що оптимальним темпом конверсіївійськового виробництва є зниження обсягів державного військовогозамовлення на 5-7% на рік. Це вважається граничною величиною, за якої можуть бути успішно подолані тимчасові труднощі, що виникають у військовому виробництві та в економіці країни загалом. В Росії ж конверсія почала розгортатися надзвичайно швидкими темпами – у кілька разів швидше, ніж у США та інших країнах Заходу. Загальний обсяг фінансування за статтею “Державне оборонне замовлення” з 1991-го по 1995р. зменшився у п’ять разів [5]. З самого початку конверсія була зорієнтована на якомога швидше вивільнення значних ресурсів, на отримання від неї максимальної економічної вигоди у стислі строки. При цьому її було розпочато без чіткої наукової та методичної концепції, без завчасної всебічної підготовки, у спішному та директивному порядку. Для заходів, що супроводжували конверсію, характерні також недостатня продуманість та ефективність застосовуваних методів, форм і темпів скорочення оборонного комплексу, відсутність конкретних в організаційному, економічному та правовому аспектах механізмів здійснення конверсії.
Внаслідок відсутності продуманої політики, різкого ослаблення державного управління оборонним комплексом, багатократного скорочення державного оборонного замовлення, хронічного дефіциту фінансових ресурсів, невизначеності поточних та перспективних завдань конверсія значною мірою звелася на практиці до примітивної заміни деякої частини наукоємної військової продукції на цивільну, до неефективного використання і навіть руйнування оборонного потенціалу. Не виправдалися надмірно оптимістичні “конверсійні очікування”. Практика показала, що конверсія є набагато складнішою, довгостроковішою та фінансово затратнішою справою, ніж це уявлялося при її започаткуванні. Виявилося, що у держави не вистачає фінансових ресурсів для більш-менш задовільного фінансування конверсійних заходів. На конверсійну програму оборонного комплексу в 1992 р. було виділено 42% коштів, які передбачалися на цю справу федеральним бюджетом, у 1993 р. – 22%, у 1994 р. – 10%, у 1995р. – 18%, а у 1997 р. – 34%. Внаслідок цього було провалено виконання прийнятих у 1993 р. усіх 14 федеральних програм, у тому числі програм розвитку цивільної авіації, відродження флоту, виробництва устаткування для паливно-енергетичного комплексу, розвитку електронної техніки і т. ін. Без роботи залишилося понад 2 млн працездатних осіб [5].