КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
ПОНЯТТЯ, ЗАГАЛЬНІ РИСИ ТА МІСЦЕ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу (у країнах-членах ОПЕК, відповідно, - 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, до-сягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.
Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угруповання у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни "третього світу", країни, Що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду - нових індустріальних країн. Поняття "молоді національні держави" або "країни, які визволилися", не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політичне незалежні держави. Нарешті, досить поширений було термін "країни "третього світу" за нових реалій світового розвитку - ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід - Захід - практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін "країни, що розвиваються", хоча й він досить умовний і аморфний, адже країн що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.
Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорсткіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що розвиваються, "недосконалість" функціонування ринкових механізмів у цих країнах.
Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя "розмиваються", що й призводить до поглиблення диференціації цих країн.
В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.
Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються, з країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі. Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися), але не є антагоністичними, конфронтаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються.
Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятних підходів вдалося запобігти реальній загрозі "вибуху" міжнародних економічних відносин, став пошук розв'язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв'язання глобальної проблеми, пов'язаної з ситуацією у найменш розвинутих країнах.
Отже, конфронтаційна модель відносин "країни, що розвиваються,- розвинуті країни" не відображає сучасну реальність.
Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві дещо підвищилась за 1980- 1990 pp. (див. діаграму № 1), виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвинутою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 дол. (Латинська Америка - 1 984 дол., Африка - 572 дол.).
Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинутих країн за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку "людського капіталу". Рівень підготовки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7 року шкільної освіти, у розвинених країнах - 10 років. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% - інженерів, учених, хоча тут зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка становить 1%, у загальному обсязі НДЦКР - 2% (табл. 1).
Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 360 млн чоловік. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.
Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.
У 80-х - на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця. У міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах, які розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн.
Це вимагає виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі.
Навпаки, інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг, Сингапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика), так звані нові індустріальні країни (НІК), у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.
Найвідсталіші і бідні країни, що розвиваються, складають так звані "найменш розвинуті держави". За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням майже 500 млн чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з МПП і перебували У надзвичайно скрутному становищі.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА
Соціально-економічна структура країн, що розвиваються, - це складна картина існування різних укладів, які характеризуються специфікою розвитку продуктивних сил і типів суспільних відносин. Конгломерат укладів включає патріархально-натуральний, напівфеодальний і феодальний, дрібнотоварний і, нарешті, капіталістичний (в тому числі державно-капіталістичний, іноземний капіталістичний), кожний уклад характеризується певною самостійністю, підпорядковується своїм специфічним законам розвитку. Між нимии існує велика різниця в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а отже, й у "внескові" у забезпечення економічного зростання.
Така міжукладна різниця і відносна виокремленість відтворення у кожному з укладів визначають важливу особливість економічного росту країн, що розвиваються, - відсутність органічної цілісності, єдиного механізму відтворення.
Однак було б помилкою вважати, що уклади функціонують автономно, незалежно один від одного, а загальний процес відтворення є механічною сумою відтворювальних процесів в окремих укладах. За роки незалежності не тільки значно змінилися роль і місце окремих укладів, а й посилилися взаємозв'язки, взаємозалежності між ними. Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Окремі країни, що розвиваються' досягли успіхів у формуванні цілісних національних відтворювальних комплексів.
У найбільш загальному плані країни, що розвиваються, характеризуються двоїстістю соціально-економічної структури - існуванням традиційного й сучасного секторів господарства (або доіндустрійного та індустрійного). Сучасному (індустрійному) секторові притаманний відносно високий рівень розвитку продуктивних сил і найбільш розвинені форми організації виробництва. Традиційний сектор все ще охоплює основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, й існує на базі відсталих суспільних відносин та характеризується дуже низькою ефективністю виробництва.
У багатьох країнах, які розвиваються, зокрема в Африці та Азії, докапіталістичні уклади продовжують впливати на економічне життя. Традиційні соціально-економічні структури повільно адаптуються до умов сучасності.
Збереження залишків натурального чи напівнатурального виробництва істотно впливає на систему ринкових відносин. Це виявляється у відчутній ролі кастово-кланових, релігійно-етнічних факторів, що нерідко призводять до обмеження конкуренції та спотворення її впливу.
Дрібнотоварний уклад представлений великою кількістю виробників .міста і села. Він охоплює значну частину працездатного населення країн, що розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне виробництво здійснюються на примітивній технічній базі, із застосуванням праці самих товаровиробників та членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному укладі має, в основному, екстенсивний характер, додаткове збільшення живої праці, кількості господарств, оновлення технічної бази здійснюється дуже повільно і в незначних масштабах. Найбільш успішні дрібнотоварні господарства одержують доходи, які дають змогу поступово збільшувати заощадження й нарощувати активи (землю, худобу, устаткування) застосовувати найману працю. Однак соціальна еволюція дрібнотоварного виробництва, зокрема виділення заможних господарств, відбувається у країнах, що розвиваються, дуже повільно. Тому даний уклад ще довго помітно впливатиме на відтворення цих держав.
На відміну від традиційного сектора сучасний сектор економіки зазначених країн розвивається на капіталістичних засадах.
Розвиток національного підприємництва у країнах, що розвиваються, має відчутну специфіку. Вона відрізняє цей процес від класичного становлення і розвитку капіталізму у Західній Європі. Водночас ступінь зрілості даного процесу в різних регіонах країн, що розвиваються, різний. У низці країн Латинської Америки, Південно-Східної Азії національні підприємці вже перетворились на провідну силу суспільства. В інших державах (більшість країн Тропічної Африки) вони лише формуються або зароджуються.
Специфіка виникнення підприємництва у країнах, які розвиваються, полягає насамперед у тому, що історично-традиційні уклади не були грунтом для його визрівання. У багатьох випадках це стало наслідком розвитку капіталізму метрополій вшир. Цим пояснюється і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, які розвиваються, і його тривале "мирне" співіснування з традиційним сектором цих країн.
У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво формується з великими труднощами. Це зумовлено насамперед об'єктивними умовами організації сучасного виробництва. НТР вимагає постійного підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного виробництва. Гостра нестача капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів місцевого приватного капіталу можна зарахувати вузькість внутрішнього ринку даних країн, відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, їхньої неефективної діяльності. Все це, врешті-решт, істотно звужує фонд нагромаджень, стримуючи економічне зростання. Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації. Національні підприємства отримують відтак можливість використовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасну технологію та досвід організації виробництва й управління.
У деяких країнах і територіях (Південна Корея, Гонконг, о. Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-промислові групи, які у 80-90-х роках самостійно або спільно з ТНК активно включились у процес транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності.
Іноземний капітал є, таким чином, елементом сучасного сектора економіки країн, що розвиваються. Практика окремих країн показала певну ефективність використання ресурсів ТНК для національного розвитку. Наприклад, структурні зрушення у НІК Азії значно пов'язані з діяльністю ТНК, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.
Значне місце в економічному житті країн, що розвиваються, належить національній державі. Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини колоніалізму. У деяких країнах (Єгипет, Індія) великі державні підприємства, які працюють ефективно, стали основою національної економіки. Проте у 80-ті роки у більшості країн, що розвиваються, особливо гостро постала проблема недостатньої прибутковості, а то й збитковості державних підприємств. Неефективність і невиправдано значні розміри держсектора, розбухання й величезний розмах корупції держапарату призвели до зміщення акцентів в економічній політиці країн, що розвиваються, у бік ринкових механізмів і значної еволюції поглядів на роль держави в економічному житті.
У більшості таких країн це призвело до скорочення державних інвестицій, приватизації значної частини держсектора. Головний натиск в економічній політиці тепер робиться не на безпосередню участь держави у виробництві, а на створення умов, які б стимулювали зростання підприємництва і приватної ініціативи.
Однак надмірна орієнтація лише на ринкову економіку й недооцінка ролі держави можуть призвести до серйозних суперечностей у національній економіці. Адже держава відіграє незамінну роль у створенні умов функціонування багатьох галузей економіки, інфраструктури, кредитно-грошової і фінансової систем, підтримці механізмів розподілу прибутку й соціальної справедливості, систем охорони навколишнього середовища.
Досвід свідчить, що абсолютизація ролі держави, так само як і заперечення її участі в житті, однаково неприйнятні для країн, які розвиваються. Показово, що в деяких країнах і територіях, які розвиваються динамічно (Південна Корея, о. Тайвань, Таїланд), держава відіграє в економіці активну роль.
ДИНАМІКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ
Як зазначалося, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80-90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх (табл. 2).
Так, за оцінками, наприкінці 80-х - початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така тенденція була пов'язана не тільки з високими темпами зростання країн, які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що переходять до ринкової економіки.
По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються, криється дуже істотна регіональна й групова диференціація.
Табл. З переконливо свідчить про нерівномірність економічного розвитку країн, що розвиваються.
У 60- 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х років у регіоні з'явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали стабільнішими, ВНП на душу населення цих країн на початку 90-x років був, як і раніше, нижче рівня 1980 р.
Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиліття і в африканських країнах, у 1981- 1987 pp. вони становили лише 1,8 % на рік, у наступні роки дещо зросли Однак вони були, як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980-1990 pp. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9 % на рік.
Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки і Африки.
Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії після нафтового буму 70-х років у 80-ті роки відчули серйозні труднощі у зв'язку з падінням цін на енергоносії. У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли досягти у 80-ті роки не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у середньому більше, ніж 8 % на рік), а й забезпечили небувале високе зростання ВНП на душу населення (6- 7 % на рік). Така ж тенденція зберігається й у 90-х роках.
Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання. На динаміку їхнього ВНП істотно впливають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80-х, початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися (рис. 1).
Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, Що економічне зростання країн, які розвиваються, вкрай нестійке.
Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження, тобто питома вага у ВНП тієї вартості, що призначена для підтримки й розширення виробництва, за незмінності інших факторів (НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.
Як свідчить рис. 2, у країнах-експортерах нафти у зв'язку із зростанням прибутків від експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалась дуже висока частка нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона Істотно знизилась - не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22% на початку 70-х років до 28% у 1990 р.
Підвищення частки нагромадження має свої межі. Тому одним із завдань економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом досягнення стабільних темпів зростання е посилення ефективного використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва країн, які розвиваються, поки що невелика. За рівнем продуктивності праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, у першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у країнах, що розвиваються, становило 7,4% від рівня розвинутих країн з ринковою економікою, у першій половині 80-х років - 7,8%, а наприкінці 80-х - тільки 6,9%. Аналогічна тенденція й У латиноамериканських країнах (відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%).
Низький рівень продуктивності пращ вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.
СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЇЇ ГАЛУЗЕЙ
Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг (табл. 4).
Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту. Незважаючи на різницю у формах і методах здійснення, індустріалізацію розглядають тут як головний засіб ліквідації відсталості.
Історично першою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, стало імпортозаміщення. Переважна більшість країн після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт. Обмежуючи доступ іноземних товарів на місцевий ринок високим митом, контингентуванням імпорту, застосуванням цільових державних замовлень, надаючи значні пільги, субсидії національним підприємцям, які випускають продукцію, що замінює імпорт, ці країни знизили частку імпортних товарів на своєму ринкові. Така політика сприяла зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці. Проте поступово виявилися її значні негативні наслідки. Протекціонізм і штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили консервування їхньої відсталості, низьку ефективність, невисоку якість продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не тільки не скоротило, а навіть збільшило постачання проміжних товарів (компонентів, напівфабрикатів). В окремих країнах така політика в крайніх її формах була результатом орієнтації лише на власні сили, недооцінки світового ринку.
Оскільки імпульси зростання такої політики прямопропорційно корелювалися з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і суперечності малі та середні країни. Не випадково вже наприкінці 60-х років деякі держави Східної Азії почали відходити від імпортозаміщення й поступово дбати про зростання експортного сектора. До середини 80-х років більшість країн, що розвиваються, відмовилася від імпортозаміщення, проголосивши стратегію так званої експортної орієнтації, яка означає стимулювання місцевого виробництва, орієнтованого на експорт. У той час, коли деякі країни, що розвиваються, роблять лише перші кроки по цьому шляху, інші вже досягли значних успіхів. НІК Азії, наприклад, створили динамічний експортний сектор, заповнили ніші у МПП, потіснивши навіть провідні промислові держави.
Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш швидкозростаючих. Середньорічні темпи росту даної промисловості за 1975- 1993 pp. складали 5%.
У самій переробній промисловості також стались істотні зрушення. Якщо у перші десятиріччя післяколоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку й харчову промисловість, то із середини 70-х років дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Та лише невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР ставить і перед ними (не кажучи вже про більшість інших країн, які розвиваються) дуже складні проблеми адаптації до новітніх структурних зрушень.
Хоча питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються, в останні роки знизилась, вона, як і раніше, відіграє важливу роль у відтворенні багатьох з них. На країни, що розвиваються, припадає 2/3 світового виробництва олова, 1/3 нікелю й міді, тут видобувається 2/3 бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце посідають ці країни й у світовому експорті багатьох видів сировини.
Ще в колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці було створено галузі гірничовидобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х роках у більшості країн, які розвиваються, націоналізовано активи іноземних компаній у сировинних галузях.
Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють сировину для наступного вивозу напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії, металургії, деревообробної промисловості й т. ін.).
У 80- 90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн з ринковою економікою до ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничовидобувного сектора країн, які розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося. Ціни на енергоносії і деякі інші види сировини значно впали. Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих країн від мінеральних ресурсів афро-азіатських та латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція - зростання споживання сировинних ресурсів всередині самих країн, що розвиваються, у зв'язку з індустріалізацією.
Таким чином, хоча гірничовидобувна промисловість країн, які розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.
Однією з найважливіших галузей народного господарства афро-азіатських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор служить основою матеріального виробництва й істотно впливає на нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку. Незважаючи на зниження за останні десятиріччя частки сільського господарства у ВНП з 31,6% у 1960 р. до 14,6% у 1990 p., ця галузь, як і раніше, є важливою галуззю матеріального виробництва у багатьох державах, особливо африканських та азіатських. Наприклад, у половині африканських країн на сільське господарство припадає більше 30% ВНП. В азіатських країнах цей показник становить 25-30%.
В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята більшість працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру, Беніну, Конго, Лівії, Маврикію), наприклад, більше половини населення працює у сільському господарстві.
Сільське господарство є водночас найбільш відсталою галуззю в економіці цих країн. Темпи його зростання складали у 1961- 1992 pp. менш ніж 3%. Такі темпи не можуть розцінюватися як достатні ні в плані задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, продовольчих потреб населення.
Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій продуктивності праці в цій галузі, у її слабкій механізації, хімізації. За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10 світового тракторного парку й 1/20 зернозбиральних комбайнів. Загальна кількість тракторів у цих країнах у шість разів, а зернозбиральних комбайнів - у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилось у п'ять разів менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.
У більшості країн, які розвиваються, сільське господарство розвивається поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Проте вже із середини 60-х років деякі з них під впливом НТР поступово переходять до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву "зелена революція", характеризується поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосовуванням добрив, використанням нової техніки й технології обробітку грунту, поширенням штучного зрошення. Розпочали проводити "зелену революцію" деякі країни Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії, зокрема Мексика та Філіппіни.
Незважаючи на поширення нових високоврожайних сортів, застосування прогресивної агротехніки, у багатьох державах "зелена революція" має ще локальний характер. Вона не стала надбанням широкої маси селянських господарств. Значна частина дрібних сільськогосподарських виробників веде своє господарство на відсталій технічній базі й залишається осторонь від цих досягнень.
Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення - ці та деякі інші фактори визначили різке загострення у 80- 90-х роках продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них останнім часом темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилась на світовий центр голоду. Ситуація особливо загострилась у першій половині 80-х років, коли небачена за масштабами посуха вразила сільське господарство африканського континенту. І хоча у подальшому продовольча ситуація дещо поліпшилась У 1992 р. близько 34 млн африканців, як і раніше, жили впроголодь.
Розв'язання продовольчої проблеми пов'язане не тільки зі створенням техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, із створенням соціально-економічних умов для швидкого розвитку аграрного сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.
ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ
Зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже важливе значення для переважної більшості країн, які розвиваються. Беручи участь у міжнародному поділі праці, ці країни отримують матеріальні та інші ресурси, вкрай необхідні для розвитку національної економіки.
Глобалізація у 80- 90-ті роки світового ринку товарів, технології, капіталів, різке посилення у зв'язку із зростаючою транснаціоналізацією виробництва й капіталу, взаємозв'язку і взаємодії національних економік робить особливо актуальною проблему подальшої інтеграції даних країн у світову економіку.
Переваги такого шляху вже переконливо показала практика. Країни, що розвиваються, які відгороджувалися бар'єрами від міжнародних економічних контактів, опинились у дуже важкому економічному становищі. Навпаки, країни, які активно брали участь у цьому процесі (наприклад, нові індустріальні економіки Азії), стали найбільш динамічним регіоном світової економіки.
Відчуваючи дедалі більшу потребу участі у МПП, країни, що розвиваються, від середини 80-х років перейшли, як зазначалося, від імпортозаміщення до експортоорієнтованої моделі економічного зростання.
Ще однією істотно новою рисою економічної політики тих держав за останнє десятиріччя став процес лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, який дедалі більше набирає силу. З одного боку, ця тенденція зумовлена закономірностями НТР, поглибленням МПП. З іншого - вона викликана кризою, заборгованістю країн, що розвиваються, скороченням зовнішнього фінансування, яке спричинило переорієнтацію їхньої економічної політики на більш активний РОЗВИТОК зовнішніх зв'язків.
В 1986-1991 pp. понад 30 країн, які розвиваються, вирішили лібералізувати торгівлю. Особливо відчутний був Цей процес у Латинській Америці, де багато країн (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та ін.) вже значно знизили тарифні й нетарифні бар'єри. У переважній більшості країн що розвиваються, істотно поліпшений інвестиційний клімат для іноземних компаній, полегшена процедура відкриття ними філій, дочірніх підприємств.
Зовнішня торгівля - одна з важливих форм участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах. Значна частина сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих країн реалізується на зововнішньому ринкові. Звідси ж надходять у країни, що розвиваються, машини і обладнання, транспортні засоби, продовольство та інші товари.
Спеціалізація даних країн у світовому товарообміні відображає їхні порівняльні переваги у виробництві деяких видів виробів - сировини, сільськогосподарських, матеріа-ло- або працемістких промислових виробів.
Вартісний обсяг зовнішньоторгового обігу країн, шо розвиваються, за останні десятиріччя значно зріс. У 1950 р. їхній експорт та імпорт становили відповідно 18,9 і 17,3 млрд дол., а 1992 p.- 830,3 і 868,4 млрд дол. (табл. 5).
У 70-ті роки найбільше зростала вартість експорту в країнах-експортерах нафти, а у 80-х роках головним "локомотивом" експорту були промислові експортери. Великі зрушення сталися й у товарній структурі експорту: зменшення питомої ваги продовольства, сільськогосподарських та інших видів сировини й значне збільшення продукції переробної промисловості (діаграма № 2). У країнах, які не є експортерами нафти (за винятком найменш розвинутих країн), такі зрушення ще більш помітні, що спростовує їхній усталений "образ" як аграрно-сировинної периферії світового господарства.
У структурі промислового експорту країн, що розвиваються, основне місце посідають: текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка й електроніка та інші працемісткі вироби. Основна частина вивозу таких виробів здійснюється, як правило, каналами ТНК, які активно беруть участь в індустріалізації цих країн, створили тут розгалужену мережу подетально, поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Поширюється й експорт машин та обладнання, хімікатів, автомобілів.
Незважаючи на зазначені зрушення в експортній спеціалізації країн, що розвиваються, їхня питома вага у світовому промисловому експорті в цілому невелика, їм доводиться докладати величезних зусиль, щоб зберегти завойовані ніші світового ринку чи здобути нові.
Зовнішньоекономічні фактори відіграють істотну роль і У фінансуванні даних країн. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує фонд нагромадження, інвестиції, сприяє економічному зростанню. У більшості країн, що розвиваються, використання іноземного капіталу об'єктивно необхідне для економічного розвитку. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів відбувається у вигляді прямих і портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, офіційної допомоги розвитку, позик у міжнародних організацій та в інших формах. Водночас із країн, що розвиваються, спостерігається зворотний рух ресурсів: прибутків на нвестиції і відсотків за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді повернення кредитів, дезінвестицій підприємницького капіталу. В останні роки баланс руху фінансових ресурсів був для даних країн негативним. Проте у 1991 р. він вперше від 1986 р. став позитивним (+24 млрд дол.).
Надмірна концентрація зусиль багатьох країн, які розвиваються, на залученні іноземних кредитів при послабленні уваги до проблеми раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав у зв'язку із світовою економічною кризою 1980- 1982 pp. та іншими довгостроковими факторами (НТР, структурні зрушення у світовій економіці й т. ін.) різко загострили на початку 80-х років увесь комплекс проблем, пов'язаних із заборгованістю країн, що розвиваються, створивши ситуацію "кризи боргів".
Як свідчать дані табл. 6- 7, боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів, особливо найменш розвинутих країн, набула репутації "безнадійних". Виник "вторинний ринок боргів", на якому було знижено (30% від номінальної вартості наприкінці 80-х років) банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями на початку 90-х років перевищив 100 млрд дол.
Сьогодні очевидно, що багато з країн, які розвиваються, самостійно не зможуть врегулювати проблему боргів, тут потрібне співробітництво кредиторів і боржників Не підлягає сумніву й те, що вся заборгованість не може бути сплачена. Частина її повинна бути списана як безнадійна.
Нарешті, ще один урок полягає в тому; що країни-боржники повинні послідовно проводити структурні перетворення в економіці для відновлення своєї платоспроможності у зв'язку із зростанням зовнішньої заборгованості країни, шо розвиваються, почали робити дедалі більший акцент У 80-90-ті роки на залучення інвестицій ТНК. Приплив прямих інвестицій ТНК не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки. В середині 80-х років інвестиції ТНК у дані країни досягли 160 млрд дол. Останнім часом новий приплив значно збільшився: у 1986 р. він був 5,9 млрд дол., 1989 р. - 17,0 млрд дол., а у 1991 р. - 19,0 млрд дол.
За останні десятиріччя істотно змінилися організаційні форми взаємодії ТНК і країн, які розвиваються. У 50- 60-ті роки основною формою організації операцій міжнародних іноземних компаній у цих державах було заснування повністю контрольованих філій і відділень (тобто прямі інвестиції), а у 70-ті роки великого поширення набули спільні підприємства з участю ТНК, а також місцевої буржуазії чи національної держави. Швидке зростання кількості змішаних компаній зумовило великий приплив портфельних інвестицій ТНК.
У 80-ті роки значно поширилися нові форми виробничо-технічних взаємозв'язків країн, що розвиваються, і ТНК. Дедалі більше транснаціональних корпорацій беруть участь у неакціонерних формах підприємництва в цих державах на основі контрактів про надання управлінських, технологічних та інжинірингових послуг, про будівництво об'єктів і видобування сировини. Про масштаби такої діяльності ТНК свідчить той факт, що тільки у 1992 р. обсяг їхніх контрактних операцій на Близькому та Середньому Сході складав 32,4 млрд дол., в Африці - 17,3 млрд дол., Латинській Америці - 8,9 млрд дол., у країнах АТР - 28,4 млрд дол.
За останні десятиріччя країни, що розвиваються, набули певного досвіду взаємовідносин з ТНК і регулювання їхніх операцій. Це розширило можливості цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань свого розвитку. У 80-ті роки в більшості країн проведено лібералізацію інвестиційного клімату для транснаціональних корпорацій, введено додаткові пільги для їхніх операцій. Деякі з країн, які раніше обмежували інвестиції ТНК, стали активно залучати іноземні компанії.
Об'єктивні умови відтворення в країнах, що розвиваються, вимагають використання іноземного капіталу як для покриття дефіциту внутрішніх нагромаджень і формування національного фонду нагромадження, так і для перетворення грошового нагромадження на реальне. Чималий інтерес виявляють країни, які розвиваються, до ТНК і як до каналу одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.
У 80-ті роки окремим країнам, що розвиваються, з допомогою капіталу ТНК певним чином вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі економіки, збільшити експорт промислових виробів. ТНК активно підключились до створення в деяких з них обробної промисловості.
При оцінці впливу ТНК треба враховувати багатоплановий ефект їхньої діяльності на національну економіку: зростання виробництва місцевих постачальників, підрядників, підвищення кваліфікації робочої сили, підвищення заробітної плати, зайнятості на іноземних підприємствах і т. ін.
Все це визначає необхідність обгрунтованої політики щодо ТНК, а також пошуку найбільш доцільних способів використання їхніх ресурсів для розв'язання завдань національного розвитку. Насамперед вважаємо потрібним зауважити таке. Значна лібералізація зовнішньоекономічної політики країн, що розвиваються, вже привела до істотного збільшення припливу сюди інвестицій ТНК. Ця ситуація позначається на перспективах припливу прямих інвестицій в Україну, яка стикається із зростаючою конкуренцією країн, що розвиваються, у сфері залучення іноземних капіталовкладень. Ці обставини вимагають від України більш глибокого інтегрування у світову економіку та лібералізації її інвестиційного клімату.
Зазначимо також, що в останні роки відкриваються нові перспективи розвитку взаємовигідного співробітництва між Україною і країнами Азії, Африки, Латинської Америки, зокрема в галузі важкого машинобудування, металургії, енергетики, добувної промисловості тощо.