Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.
Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.
Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема, визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою може тільки та держава, яка точно додержується принципів:
* верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті;
* зв’язок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
* непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і гідності, їх охорона і гарантування ;
* взаємна відповідальність держави і особи ;
* ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних актів.
Підготовлена і продовжує напрацьовуватись нормативна база для здійснення принципів правової держави.
У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її Конституції і законів на своїй території. Це посилання має два аспекти. По-перше, закріплюється один з основоположних принципів правової держави, за яким Конституція та інші закони мають верховенство щодо інших правових актів. При розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента, постанов і розпоряджень уряду, із законом - діє останній.
Перед республіканським референдумом про підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України. У її першій статті проголошується, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам громадян, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права. По-новому витлумачено ст.3 закону «Про мови в Україні»: в межах адміністративних територіальних одиниць, де компактно проживає певна соціальність, може функціонувати її мова поряд з державною. Громадянам забезпечується право вільно користуватись російською мовою.
Невід’ємним правом людини є її право на громадянство. Декларація про державний суверенітет має розділ, в якому визначені основні положення громадянства України. Вони розвинуті у законі «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. У ст.1 встановлено, що на Україні існує єдине громадянство.
Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції України - Основного закону України.[1]
24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (постанова: за - 321, Акт: за - 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.
На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було без’ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.
РОЗДІЛ ІІ
Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову.
5 липня 1991 р. ВР УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування кандидатів на посаду президента. 1 грудня 32 млн. громадян взяли участь у голосуванні , Леонід Кравчук отримав майже 20 млн. голосів і став першим президентом України.
До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично пройшла. ЇЇ можна умовно визначити такими подіями: проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р., підписанням 8 червня 1995 р. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в країні.
На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р, про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.
За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада - представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».
Склад Верховної Ради - 450 народних депутатів, правовий статус яких визначався Законом України «Про статус народного депутата України»[2].
Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом, прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 р. Верховна Рада працювала сесійне. Для організації її роботи спеціально утворювалась Президія. З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, віднесених до відання Верховної Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон «Про постійні комісії Верховної Ради України»[3].
Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів. Президент - главою держави і виконавчої влади в республіці. Його повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України»[4]. Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років.
Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої - становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 р. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після ЇЇ схвалення Верховна Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України»[5], «Про статус суддів»[6], «Про організацію судового самоврядування»[7] Судове самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.
Найважливішою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також удосконалення організації та діяльності попереднього слідства, прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та Їх органів на місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».