Незважаючи на те, що формально більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, воєнні дії між двома країнами відразу не розпочалися. Справа в тому, що в разі відкритого конфлікту з УНР більшовицька Росія опинилася б на позиції явного агресора проти українського народу, а це не вписувалося в заяви більшовицьких лідерів про “світову революцію”. Особливі надії більшовики поклали на Всеукраїнський З'їзд Рад, який розпочав свою роботу 4 грудня 1917р. в Києві. На з’їзд прибуло близько 1500 делегатів, в тому числі українських військових організацій всіх фронтів, а також Балтійського та Чорноморського флотів. 6 грудня з’їзд висловив повну підтримку Центральній Раді. Більшовики, усвідомивши, що розстановка політичних сил на з’їзді склалася не на їх користь, демонстративно залишили з’їзд ще 5 грудня. А 11-12 грудня силами більшовиків був проведений з’їзд у Харкові, який на той час був уже окупований російськими більшовицькими військами. Результатом стало проголошення 12 грудня 1917р. На Україні владу Рад. На з’їзді був обраний Виконавчий Комітет, який і утворив так званий маріонетковий уряд “Український Народний Секретаріат”. Отже, на Україні встановилось двовладдя: влада Центральної Ради, законно обраної народом, і влада самозваного більшовицького Народного Секретаріату, який проголосив Україну Республікою Рад.
ПОЧАТОК ТА ХІД ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ВІЙНИ
(25 грудня 1917р. – 1березня 1918р.)
25 грудня 1917р. Головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні
В. Антонов - Овсієнко дав наказ до загального наступу проти української армії. Загальна кількість більшовицьких військ становила близько 30 тис.чол., в їх розпорядженні було 10 гармат і 10 бронепоїздів.
Українські частини вели бої нескоординовано, без належного керівництва, крім того здеморалізовані більшовицькою пропагандою – віддавали більшовикам міста, за малим винятком, без бою.
В розпал збройної боротьби між українськими та більшовицькими військами, 9 січня 1918р., Центральною Радою був прийнятий IV Універсал, який проголошував самостійність Української Народної Республіки.
Після IV-го Універсалу на Україні відбулася урядова криза. В.Винниченко та інші міністри подали у відставку. Був сформований новий український уряд. Який отримав назву Ради Народних міністрів.
У такій обстановці київські більшовики в ніч з 15 на 16 січня розпочали повстання проти Центральної Ради. Основною базою повстання був завод “Арсенал”. 16-17 січня повстання охопило всі райони Києва. Із 20-тисячного війська, яке повинно було охороняти столицю України, на захист Центральної Ради виступило лише близько 3 тис. Бійців українських частин., їх силами повстання було ліквідоване. 23 січня був зайнятий Арсенал. Проте в цей же день до Києва підійшли більшовицькі війська. По військам 1-ї та 2-ї більшовицьких армій Муравйовим був виданий наказ № 9. згідно якого в Києві повинні бути знищені всі “офіцери і юнкери, гайдамаки, монархісти...”. В ніч з 26 на 27 січня український уряд разом із трьома тисячами бійців був змушений евакуюватись в напрямку Житомира.
Висновки
Перемога Лютневої Революції у Петрограді стала доленосною подією в історії українського народу, впритул підвели його до здобуття своєї державності, як запоруки вільного національного і політичного розвитку. Масовий національно-визвольний рух, що розпочався в Україні після падіння російського самодержавства. Відбивав закономірний процес відродження української нації. Він виник стихійно, на грунті національного піднесення всіх сфер суспільно-політичного суспільства.
Одним із перших здобутків національного руху було утворення української Центральної Ради, до якої на цілком добровільній основі увійшли представники усіх діючих тоді українських політичних партій і організацій.
В січні 1918 року Центральна Рада зазнала поразки, а разом з нею і Українська Народна республіка її доби.
Причинами поразки Центральної Ради стали як внутрішні прорахунки її керівництва, так і несприятливі для України зовнішні чинники.
Щодо перших, то слід відзначити перш за все:
- відсутність чітких планів у галузі національно-державного будівництва і заангажованість ідеєю федерації народів Росії;
- недооцінювання ролі регулярних збройних сил захисту України;
- недосконала соціально-економічна програма.
До зовнішніх чинників поразки слід віднести інтервенцію більшовицької Росії, не зацікавленої у відродженні державності українського народу
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Утворення єдиного національного фронту українськими силами у 1918 р. // український історичний журнал.-1997. - №6. – с.14.
2. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.. Нарис історії України. Київ. – 1993.
3. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів. 1993. – с.72
4. Копиленко О.Л. “Сто днів” Центральної Ради. Київ. “Україна”. – 1992. – С.44; С. 69-70.
5. Крижанівський В.П. Осуществление большевиками Украинs ленинской тактики в избирательных компаниях 1917 г. // За власть Советов на Украине. – К. 1998. – С. 132
6. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції (1917-1921). М.І. Прага. – 1992.-.С. 28.
7. Романчук О. Ультиматум. – К. – 1990. – С. 17-21.
8. Солдатенков В.Ф. Збройні Сили в Україні (грудень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Український історичний журнал. – 1992. № 2. – С. 47.
9. Субтельний О. Україна. Історія. Київ “Либідь”. – 1991. – С. 304
10. Украинская советская энциклопедия. Киев. – 1985., т. 11. Книга вторая. – С. 109-110