І тоді вся пристрасть зконцентрована на смерті насильницькій, де з’являється щось жертовне, інакше кажучи становлення реальності за волею групи. І тут неважливо, чи це смерть від нещасного випадку, злочину чи катастрофи – тільки б вона не підкорялась ”природним ” причинам, тільки б вона була викликом природі, і лише тоді вона знову стає справою всієї групи, інакше кажучи викликає жагу до штучного, а разом з тим і пристрасть до жертвоприношення. Смерть від нещасного випадку захоплює своєю штучністю – як смерть технічна, неприродня, навмисна (можливо навіть самогубство) і , саме тому вона стала цікавою для нашого суспільства: бо навмисна смерть має сенс.
Той самий сценарій проявляється при захопленні заручників. Всі це засуджують, але на підсвідомому рівні вона викликає радісний жах. Зараз коли політика викликає тілики нудоту, він стає політичним ритуалом першочергової важливостї. За своєю символічною віддачею захоплення заручників, набагато перевищує катастрофу, а та в свою чергу набагато вище природної смерті. Справа в тому, що тут відтворюється час жертвоприношень, ритуал страти, неминучість колективно очікуваної смерті – цілком штучної і тому ідеально відповідаючої жертвоприношенню.
Ми всі заручники – ось в чому секрет захоплення заручників, і ми всі мріємо не просто тупо померти від старості, а прийняти чи подарувати свою смерть. Бо дарувати і приймати – це символічний акт, головний символічний акт, який віднімає у смерті всю байдужу негативність, яку вона має для нас. Смерть має сенс якщо тільки вона прийнята, інакше кажучи соціалізована через обмін. В первісному суспільстві все робилось так щоб це саме так і було. Зараз навпаки, в нашій культурі все робиться для того, щоб смерть ні до кого не приходила від когось іншого, а тільки від природи, як срок використання тіла.
Артур Шопенгауер якось помітив: «Комедія бреше, тому що після неї настає трагедія. Що стосується трагедії, то після неї вже нічого не може бути». Автора твору про свободу й виставу підвів зайвий оптимізм і погане знайомство з дійсними трагедіями. Трагедія – це ще далеко не все. Після болю і жаху звичайно, починається яка-небудь мерзенність. Після битви, навіть найвеличнішої, в остаточному підсумку дістається стерв'ятникам, гієнам і мародерам. Що тоді говорити про те, що і починалося з мерзенності – як, наприклад, останній московський теракт.
Цього разу предметом розбрату стали тіла терористів Російська влада виявила несподівану твердість і відмовилися видавати тіла родичам. Причини теж зрозумілі : не вистачало тільки розкішних похорон , пишних процесій, вінків, квітів, облаштування місця поклоніння й іншої пропаганди.
Я думаю, що через якийсь час тема «нецивілізованого поводження з тілами убитих» буде піднята нашими ЗМІ. Будуть вимовлені всякі слова про те, що «не можна опускатися до рівня супротивника», що треба «бути вище» і «не ставати на одну дошку з ними», що тіла треба видати безутішним удовицям терористів, щоб показати свою цивілізованість.
Насправді це досить серйозна тема. В основі цивілізації, до якої ми належимо, лежить "Іліада", що кінчається сценою видачі Ахіллом тіла свого найлютішого ворога, Гектора, старому Пріаму, що ублагав героя віддати йому труп сина. Європейці, при усій своїй жорстокості, справедливо пишалися тим, що знущання над трупами ніколи не входило у звичаї білих людей. Гори відрубаних голів, знівечені гниючі тіла, залишені без поховання, купи кісток та інше в тому ж дусі однозначно визначалася як " азіатчина". Ненависть, навіть справедлива, не повинна поширюватися на останки - їх варто віддати тим, кому вони потрібні для поховання.
На жаль - усе це має сенс тільки в рамках тієї самої європейської цивілізації. У тому світі, із яким росіяни мають нещастя зіштовхнутися, трупи – найстарша пропагандистська зброя. А урочистий похорон – найдавніший і самий класичний вид політичної демонстрації. Це вміли робити ще на стародавньому Сході – перенесення трупа під шалені ридання (це була така професія – плакальниця на похоронах; зараз вона теж не вимерла, судячи з кількості бажаючих привселюдно оплакати терористів) було прекрасним засобом розкручування юрби на «рішучі дії» або розігріву потрібних настроїв у запас. Більш того – буде невеликим перебільшенням сказати, що вся практика «політичних ходів» виросла, як із зерна, із похоронних процесій.
Це в нас похорон асоціюється з чимось «повільним і сумним». На Сході похорон завжди були приводом віддатися «шаленій скорботі», що дуже легко переходить у шалену ж агресію. І навіть якщо юрба не йшла відразу громити і палити, враження від такого заходу звичайно, залишалися найсильніші.
В даний час урочистий похорон "шахидів" поставлений на потік у такому приємному місці, як "Палестинська автономія". Ці вистави вже давно не мають нічого спільного з похоронами. Це політичні заходи, що мають зовсім визначений пропагандистський зміст. Проводяться вони не для розради родичів і навіть не для закопування тіла небіжчика. За великим рахунком, ні небіжчик, ні його тіло нікого не цікавлять: це лише довід для проведення "чергового етапу вистави". Саме тому на Сході злочинців – особливо ж політичних - завжди намагалися віддавати землі потай, і найчастіше «не за правилами». Це просто соціальна гігієна. Одним із можливих виходів було б публічне, у присутності журналістів і експертів, знищення тіл бандитів. Знищення без злості, без "опоганень” взагалі без яких-небудь емоцій - так, як знищують заражену "коров'ячим сказом" яловичину. Головне, щоб усім стало ясно: ніяких тіл ні в кого викупити не вдасться, за відсутністю самих тіл.
Безповоротність біологічної смертісмерті, її обєктивно - точковий характер являє собою науковий факт. Вона специфічна для нашої культури. Всі інші культури стверджують, що смерть починається ще до смерті, що життя продовжується і після життя, що життя неможливо відділити від смерті. Незважаючи на стереотип що кожен із цих станів утворює границю іншого, потрібно старатись побачити радикальну неточнність цих понять. Смерть - це не крайній строк життя, а його тінь, чи навпаки, життя це відтінок смерті. Всучасному нашому розуміннісмертізакладена зовсім іншасистема уявлень про машину та її функціонування. Машина працює або непрацює. Так як і біологічна машина буває жива або мертва. В символічному порядку неіснує такої абстрактної бінарності. Навіть їі біологія припускає, що організмпочинає помиратиз самого свого народження,але це ще невиходить за межіфункціонального розуміння. Цікаво також те, що для самої науки технічно все складніше і складніше визначани час смерті: спочатку це була зупинка серця, потім пряма лінія на енцифолограмі, потом ... що далі? Це непросто об’єктивний прицес: тут в серці самої науки дається в знаки невизначеність, невизначенність смерті в символічному сенсі.
Ефект політики, збоченськи – естетичне насолодження нею, було викрите Беняміном в фашизмі, переживаються нами сьогодні в системі виробництва взагалі. Той ефект, який ми переживаємо, деполітизованого і деідеологізованого, воно виникає від раціонального управління речами, від цільових установок без цілі. Смерть існує в політичній економії – саме тому вона і претендує на безсмертя.
Смерть - один з корінних параметрів колективної свідомості, а оскільки остання не залишається в ході історії нерухомою, то зміни ці не можуть не виразитися також і в зрушеннях у відношенні людини до смерті. Вивчення установок у ставлені до смерті може пролити світло на ставлені людей у ставлені до життя й основних його цінностей...
1. A C H I L L E M B E M B E “Political Imagination in Times of War”
2. A. Mbembe, "At the Edge of the World: Boundaries, Territoriality, and Sovereignty in Africa,", Public Culture 12, 1, 2000, pp. 259-284.
3. Мишэль Фуко "The Sensuality of Violence."
4. FROM VIOLENCE TO POLITICS: KEY ISSUES INTERNATIONALLY
Keynote Presentation By J. ‘Bayo Adekanye The Centre for Peace and
Conflict Studies CEPACS, University of Ibadan, Nigeria.
5. Жан Бодрийяр Символический обмен и смерть. – М .: ”Добросвет”. 2000. - 387ст.