План

1. Вступ

2. Відчуження мертвих із соціального обміну

3. Безсмертя і влада

4. Смерть як інструмент політики, види смерті

5. Контроль смерті

6. Чому тіла терористів не слід видавати родичам

7. Висновок

8. Список використаної літератури

ВСТУП

В якості універсального атрибута людського, смерть існує лише з тих пір, як почалась соціальна дискримінація мертвих. Інститут смерті, точно так як і інститути потусторонього існування й безсмертя, суть завоювання політичного раціоналізму церкви, саме на управлінні цією уявною сферою смерті будують свою владу. А зникнення загробного життя в його релігійному розумінні – це ще більш пізніше завоювання державного політичного раціоналізму. Коли загробне життя ліквідується прогресом ”матеріалістичного ” розуму, то це просто означає, що воно перейшло в життя як таке ; і саме на управлінні життям як об’єктивним позажитям будує свою владу держава. Опорою йому слугує секуляризована смерть, трансцендентальність соціального, і сила його виходить із цієї втіленої ним смертельної абстракції. Як медицина завідує трупом, так і держава завідує мертвим тілом соціуму.

Вираження суверенітету існує, у значній мірі, у владі й здатності диктувати, хто може жити і хто повинний умерти. Отже, щоб убити або дозволяти , щоб жили це і складає межі суверенітету, його фундаментальну ознаку. Втілювач суверенітету повинен здійснити контроль над смертністю і визначати життя як розгортання й прояв влади.

Під тим, що практичні умови права полягають у тому, щоб убити або дозволяти жити. Хто предмет цього, чи є він правильним? Чи дійсно поняття biopower досить, щоб визначити сучасні шляхи, в які політик, під виглядом війни, опору, або боротьби проти терору, робить убивство ворога як первинну й абсолютну річ? Війна, зрештою, є не засобом досягнення суверенітету, а способом здійснити право убити. Уявляючи політику як форму війни, ми повинні запитати: „Яке місце дається життю, смерті, і людському тілу (особливо ранених або убитих )? Як ці питання висвітлені в законах влади?

Відчуження мертвих із соціального обміну

Важливою проблемою сучасних суспільств є те, що на відміну від первісних суспільств у сучасних іде незворотній процес еволюції: поступово мертві перестають існувати. Вони виводяться за рамки символічного кругообігу групи. Вони більше не є повноцінними істотами, гідними партнерами обміну. На це все вказує відокремлення все далі і далі від груп живих – із дому на кладовище (це перший пункт, первоначально ще розташований в центрі міста, потім утворює певне гетто), потім все далі від центру на периферію, в кінцевому рахунку – нікуди, як у нових містах чи сучасних столицях, де для мертвих уже нічого не передбачено, ні у фізичному ні в психологічному просторі. В нових містах, як у рамках сучасної суспільної раціональності, можуть знайти своє місце навіть слабоумні, злочинці, а також люди з аморальною поведінкою – тільки функція смерті не може бути тут ні запрограмована, ні локалізована. З нею вже не знають, що робити. Бо зараз бути мертвим – нормально, і це дещо нове. Бути мертвим – зовсім неодягнена аномалія, в порівняні з нею все інше виглядає незначним. Смерть – це антисуспільна, невиправно відхилена поведінка. Мертвим узагалі не відводиться ніякого місця, ніякого простору й часу, їх тепер відкидають у радикальну утопію – навіть не скупчують на кладовищах, а просто розвіюють дим. Але ми знаємо, що означають такі місця, які неможливо знайти: якщо більше немає фабрики, значить праця тепер усюди, - якщо більше немає тюрми, значить ізоляція й ув’язнення стають повсякденними в соціальному просторі й часі, - якщо більше немає капіталу (та його марксиської критики), значить закон цінності перейшов у всі можливі форми регулюючого самого себе існування, і т.д. Якщо більше немає кладовища, це значить, що його функцію виконують всі сучасні міста в цілому – це мертві міста та міста смерті. Виходячи з того,що сучасне місто, є найвищою формою культури, то можна сказати, що і вся наша культура є просто культурою смерті. Зараз коли дешеві багатоквартирні будівлі стають все більше схожими на кладовища, справжні кладовища закономірно набувають форми житла (напр. Ніці). Цікавим є те , що у великих містах традиційні кладовища являються єдиними зеленими й незабудованими частинами міського гетто. Простір мертвих стає єдиною територією в місті, придатною для життя, - цей факт говорить пре інверсію цінностей у сучасному некрополі.

Безсмертя і влада

Паралельно із сегрегацією мертвих складається поняття про безсмертя. Первоначально безсмертя було емблемою влади і соціальної трансцендентації. В первісних суспільствах, де не було структури політичної влади, немає особистого безсмертя. В подальшому розвитку, в менш сегментарних суспільствах, з'являються “відносна” душа та “обмежене”безсмертя, яке відповідає відносній трансцендентальності владних структур. Потім безсмертя розповсюджується й увіковічується в деспотичних суспільствах, в великих Імперіях із тотальною трансцендентацією влади. Спочатку цією перевагою користувались цар і фараони, а потім усе більше коло людей. Поява безсмертя може розглядатись як акт зародження влади. Не тільки, тому що цей механізм дає можливість вимагати відмову від земного життя і шантажувати платою в іншому світі, але і більш глибшим чином, через установлення заборони на смерть і одночасно спеціальної інстанції, яка за цією забороною слідкує, - влади. Порушити союз мертвих і живих, порушити обмін життя й смерті, вилучити життя з його тісних зв'язків із смертю і накласти заборону на смерть і мертвих – саме тут і виникає соціальний контроль. Існування влади можливе лише за умови, що смерть більше не гуляє на волі, що мертві знаходяться під наглядом, і чекають того часу, коли в ув’язнені опинеться і все життя. Фундаментальний акт витіснення полягає не у витіснені несвідомих захоплень, будь якої енергії чи лібідо, воно не має антропологічного характеру, - це акт витіснення смерті, і характер його соціальний, в тому сенсі, що з його допомогою відбувається поворот до репресивної соціалізації життя.

Як відомо, історично основу влади жерців становить їх монополія на смерть і виключне право контролювати відносини з мертвими. Мертві першими виділяються в окрему область, яка допускає до обміну тільки через інстанцію жерців. Тут, на цій заставі смерті, і утворюється влада. Коли говорять, що влада “стоїть за кермом” , то це не просто метафора: вона і є границя між життям і смертю, контрольно-пропускний пункт на шляху між ними. В подальшому влада закріплюється між суб'єктом і його окремим від нього тілом, між людиною і її окремою від неї працею – в точці розриву виникає інстанція медитації репрезентації. Потім усі форми влади так чи інакше пов’язані з цим питанням, тому що в кінці кінців влада завжди тримається на маніпулюванні та управлінні смертю.

Смерть як інструмент політики, види смерті

Влада над правосуддям, смертю й помстою повинна бути передана трансцендентально - ”об'єктивній” інстанції. Смерть і прощення гріхів повинні перерозподілятися зверху. Необхідна специфічна бюрократична система смерті й покарання, так само як і необхідне абстрагування економічних, політичних і соціальних обмінів, - інакше розвалиться вся структура соціального контролю.

Саме тому будь, яка смерть чи насилля, яке не підкоряється державній монополії, несуть підривний характер – це зневага до самої влади. Звідси і походить популярність серійних убивць, злочинців та інших людей які порушують закони: це якась частина смерті й насилля вилучена з державної монополії та віддана у сферу стихійних, безпосередньо символічних взаємних відносин смерті. Міліони людей, які загинули на війні обмінюються в ціннісному режимі, відповідно загальній формулі еквівалентності ”смерть за вітчизну”, - вони, так би мовити, можуть бути конвертовані в золото, інакше кажучи, не втрачені для всіх. Убивство, смерть, порушення закону дуже часто легалізовані, якщо не просто легальні, при умові якщо вони конвертуємі в золото, в ході того ж процесу, яким виправдовується праця. Лише деякі види смерті не піддаються цій конвертованості. Один з них – самогубство, яке в нашому суспільстві набуло великої популярності. В наших тюрмах уже нікого не страчують, проте збільшується кількість самогубств – це акт викрадення інституційної смерті і її використання проти системи, яка до неї належить; здійснюючи самогубство, індивід засуджує суспільство за своїм власним сценарієм, змінюючи місця підсудимого та судді. В цьому сенсі політичним є навіть самогубство поза тюрмою: всі вони пробивають у системі невелику і непоправиму розщелину, що для системи недосягненість повної досконалості - це цілковитий провал.

Чому смерть від старості, яка є очікуваною і передбачуваною, смерть у колі сім'ї, яка мала повноцінний сенс у традиційному суспільстві, чому ж сьогодні вона цього сенсу майже лишилась? Вона навіть перестала викликати почуття жалості, стала соціально незначимою. І чому насильницька смерть, смерть від нещасного випадку, яка була нонсенсом для минулих поколінь (її боялись й проклинали), має для нас так багато сенсу: тільки про неї всі і говорять, тільки вона зачаровує й збуджує нашу уяву. Засоби масової інформації завжди обігрують той факт, що для нас важливими є тільки ті події, в яких так чи інакше має місце смерть. “Природна” смерть немає сенсу, бо в ній суспільство не приймає ніякої участі. Вона банальна тому, що відноситься до окремого індивідуального субекта, до окремої сім’ї, бо в ній немає більше колективної скорботи та радості. Кожен сам ховає своїх мерців. У первісних людей “природної” смерті не було: будь-яка смерть соціальна, публічна, колективна, це завжди наслідок чиєїсь ворожої волі, яка має бути подавлена групою. Це подавлення відбувається через святкування й обряди. Святкування – це взаемообмін волі. Над померлим взаємообмінюються злі волі та штучні обряди. Смерть ставлять на кон, виграють у символічній грі – для померлого виграшем є його статус, а група збагачується новим партнером. В нас зовсім не так, труп – це просто людина яка вийшла з кола нашого спілкування. З ним вже немає чим обмінюватись. Вони ще до смерті стали зайвими. В результаті прожитого ним життя – накопичення з рахунку списують його самого – це економічна операція. Він не стає св’ященим образом – найбільше, на що він може розраховувати, так це на те, що він може слугувати виправданням дла живих, для їх очевидної зверхності над мертвими. Це плоска, одноманітна смерть, кінець біологічного шляху, розрахунок по борговому зобов’язанню.