У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості української дитини. Остання, підкреслює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.
Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.
С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.
Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.
Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре серце і правдиве поводження".
С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".
Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалізму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.
С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.
Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Ру-сової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.
Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до сучасного покоління: "...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні".
Г.Г. Ващенко про національне виховання української молоді
Дивовижною, як і у більшості талановитих національних педагогів, чий талант розквітнув напередодні виникнення й утвердження Української Народної Республіки, є доля одного з творців української виховно-освітньої системи професора Григорія Григоровича Ващенка (1878-1967). Вітчизняні історики педагогіки у своєму розпорядженні практично не мають достовірних джерел про життя, теоретичну і практичну діяльність колись популярного
в Україні педагога, який повертається на Батьківщину завдяки першим публікаціям віце-президента координаційного осередку українських громадських центральних установ у Європі Омеляна Коваля (Брюссель) та німецького дослідника творчої спадщини A.C. Макаренка і його сучасників Гьотца Хіллінга (Марбург), адже саме в еміграції провів значну частину свого життя Г.Г. Ващенко.
Виходячи з цих умов і доводиться будувати розвідку про життя, теоретичну і педагогічну діяльність професора Г.Г. Ващенка за зарубіжними авторами.
Народився Григорій Ващенко 23 квітня 1878 р. в селі Богданівка на Полтавщині. Батько його походив з козацько-дворянської родини, а мати була колишньою селянкою-кріпачкою. Це стало причиною родинних драм, що й зумовило розлуку з батьками і змусило молодого Григорія самостійно заробляти собі на прожиток, а водночас і вчитися.
Вже з десяти років Григорія Ващенка було віддано до Волинської духовної семінарії, а по її закінченні — до Полтавської духовної семінарії, котру закінчив 1898 р. В тій семінарії панував дух національної свідомості, а найближчими друзями Григорія були Симон Петлюра, Олександр Щапотієв та ін., у майбутньому визначні українські діячі.
У 1899-1903 pp. він навчався в Московській богословській академії, по закінченню якої відмовився стати священиком, присвятивши своє життя педагогічній діяльності.
Г. Ващенко вчителював у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім викладав у духовній школі в Кутаїсі (Грузія), та 1911 р. повернувся в Україну і навчав дітей у середніх школах Тульчина та Ромнів.
Людина непересічна, різнобічних талантів, він залишив вагомий слід і в художній прозі, поезії та драматургії: оповідання "Німий" (1900 p.), поема "Сіндорта" (1902 p.), поетична збірка "Пісня в кайданах" (1907 p.), п'єса "Сліпий" (1909 p.), збірка художніх творів "До ґрунту" (1911 р.) та ін., що в той час викликали схвальний відгук критики і громадськості.
З поваленням самодержавства в 1917 р. Григорій Ващенко поринає в національно-громадську роботу і, зокрема, у творення рідного шкільництва. У той час з ініціативи товариства "Шкільна освіта", — зазначає Омелян Коваль, — майже по всіх містах України виникають спеціальні учительські курси, і в організуванні тих курсів Г. Ващенко не шкодує сил і знань. Прилуки, Ромни, Хорол — терен його діяльності.
Повернувшись до Полтави, він працює викладачем учительського інституту і водночас директором учительської семінарії, яка тоді працювала на так званій Шведській Горі.
У 1918 р. в Полтаві створено Український університет, у якому Г. Ващенко стає доцентом-викладачем. 1918-1920 pp. — це роки мужньої боротьби Григорія Григоровича за українську національну культуру й українську школу. За це Г. Ващенка арештувала денікінська влада у 1919 p., і тільки завдяки впливовим особам йому вдалося уникнути смерті. З приходом червоних і з ліквідацією семінарії на Шведській Горі Г. Ващенко перейшов працювати в містечко Білики, де йому вдалося поставити на високому рівні навчання в національному дусі. Однак уже в 1923 р. йому довелося покинути школу в Біликах: до його виховної діяльності почали приглядатися партійно-комсомольські органи, і справа опинилася в суді. Користуючись із відстрочення суду, Г. Ващенко втік до Полтави і врятував своє життя.
1927 р. Г.Г. Ващенко стає професором і керівником (завідувачем) кафедри педагогіки Полтавського педагогічного інституту. В цей період він пише першу фундаментальну працю, яка багато років не втрачає своєї актуальності, — "Загальні методи навчання". Через чотири роки, в 1933-му голодоморному році, цей твір кваліфіковано як прояв українського буржуазного націоналізму, "визнано шкідливим, заборонено і вилучено з ужитку".
Після двох з половиною років безробіття професор Г. Ващенко був змушений залишити Україну й переїхати до Сталінграда, де з вересня 1936 р. одержав роботу в Сталінградському педагогічному інституті. До Полтави він повернувся у 1940 р. і відновив працю керівника аспірантської групи, а також очолив кафедру педагогіки.