СИДІР ВОРОБКЕВИЧ
Український письменник і композитор, музично-культурний діяч і православний священик на Буковині, педагог і редактор часописів Буковини, художник – така багатогранна діяльність Сидора Воробкевича, що мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С.Волох та інші.
Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 р. в місті Чернівці у сім’ї священика, вчителя богослов’я.
Воробкевич мав незвичайних предків. Його прадід утік свого часу з Литви і звався Сеульський Млака де Орочко, а дід переробив Орочко на Воробкевича. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора. Дід поета перейняв од свого батька безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Гонту. Багато оповідань Сидір чув з уст своєї бабусі Параскеви, яка знала силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків.
Навчався Сидір Воробкевич у Чернівецькій гімназії, згодом – у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. В гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.
Музичну освіту Сидір здобував приватно у професора Віденської консерваторії Ф.Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. – на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.
Літературна діяльність Сидіра Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику “Галичанин” було надруковано п’ять перших віршів під загальною назвою “Думки з Буковини”. 1877 року він видав перший буковинський альманах “Руська хата”.
Сидір Воробкевич – один із засновників і редакторів журналу “Буковинськая зоря”.
Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював “Руське літературне товариство”, а з 1876 року – студентське товариство “Союз”.
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. В літературному доробку письменника – вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру. Кращі твори Воробкевича пройняті любов’ю до трудового люду. Він розробляв теми історичного минулого – оповідання “Турецькі бранці” (1865), поема “Нечай” (1868), драми “Петро Сагайдачний” (1884), “Кочубей і Мазепа” (1891), писав про тяжку долю селянства – вірші “Рекрути” (1865), “Панська пімства” (1878). Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма “Блудний син”).
Найповніше талант С.Воробкевича проявився в ліричних віршах, де поет “розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття” (І.Франко). Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш “Летить, летить чорний ворон...” та ін.). Багатьом його творам властивий гумор.
Поет висловлював любов до рідної мови: його вірш “Мово рідна, слово рідне”, покладений на музику автором, став хрестоматійним. Чимало творів С.Воробкевича перекладено болгарською, німецькою, російською та іншими мовами.
Перебуваючи на викладацькій роботі в Чернівецькій духовній семінарії, гімназії, університеті, Сидір Воробкевич багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створює чимало віршів, пісень для дітей (“Рідна мова”, “То наші любі, високі Карпати”, “Веснянка”, “Осінь”). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори “Цар-ріка наш Дніпро” та “Я родився над Дніпром, отому я козаком”.
За життя письменника було видано збірку віршів “Над Прутом” (1901) за участю І.Франка.
Перу поета належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок (“Нерон”, “Сабля Сканденберга”, “Клеопатра”, “Іван Грозний”). Він – автор циклу статей “Наші композитори”, у якому чільне місце відведене композиторові М.І.Глінці.
Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях.
За словами І.Франка, С.Воробкевич був одним з “перших жайворонків нової весни нашого народного відродження”.
ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ
Про особисте життя Юрія Федьковича і про його творчу діяльність висловлювалося багато українських письменників і поетів. Серед цих висловлювань ми знаходимо вислови Максима Рильського. Колись поетів ганили за те, що вони не приділяють уваги пісням. Але не кожен поет є піснярем. Для цього треба мати особливий талант.
Відносно цього Рильський писав: “Такі поети як Шевченко, Федькович, мислили піснею, і то піснею в народному стилі. Але це мислення піснею чуже було Лермонтову, Маяковському і багатьом ін.”.
У Федьковича є популярна українська пісня “ЯК засядем браття коло чари...”
Біля двадцяти повних і частинних опублікованих перекладів і переспівів налічується в українській літературі. Серед них годиться згадати р-ти Федьковича. Ступивши на шлях рабського наслідування Шевченка Федькович загинув як поет.
А ось як служилося Ю.Федьковичу, розповідав Максим Рильський: “Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці...” Рильський писав ще про Федьковича таке: “Федькович цілими днями сидів у кімнаті і писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли і то, лиш вечорами виходив з хати повечеряти”.
З приводу вірша “Дезертир” Рильський висловився так: “Важко було справді написати із зворушливістю, простотою про сина, одинака матері, “цісарського стрільця”, який дизертує, спішить до матінки”.
Отже, перу Ю.Федьковича належить немала кількість дитячих творів, і не тільки дитячих. Федькович посідає своє місце серед українських письменників і поетів. Тому не випадково, ми знаходимо в літературі вислови письменників про Федьковича і не тільки Рильського, а багатьох інших.
Помер Федькович у 1888 р. у Чернівцях, де і похований.
Народився Юрій Федькович 8 серпня 1834 року на Буковині, в гуцульському селі Сторонці-Путилові.
Батько поета, Гординський де-Федькович, ополячений український шляхтич, був спочатку писарем, потім управителем польського маєтку, згодом деякий час поліційним суддею.
Мати, Анна Михайлівна Галицька, що походила з попівського роду, не вміла ні читати, ні писати і мало чим відрізнялась від селянки.
Малий Юрій ріс серед сільських дітей, серед простих гуцулів і тілом та духом навіки став селянином. Недарма, згодом Юрій Федькович нерідко зауважував: “Я... з роду попівського”.
У сім’ї не було згоди. Назвала мати новонародженого Юрієм, а батько із шляхетського принципу “дохрестив” його по-католицьки ще двома іменами: Осип і Домінік.
Грамоти Юрій набирався в сусідньому селі Киселиці, в сім’ї дядька Івана Гиницького, який наймав учителів для своїх дітей. Три роки (1842-1845) тут і два (1846-1848) в Чернівцях, у нижчій реальній школі з німецькою мовою навчання. Оце й вся освіта Федьковича.
По всій Буковині було оголошене воєнне становище. Подався чотирнадцятирічний хлопець у Молдавію, куди раніше втік від переслідування брат Іван.
У Молдавії Федькович провів понад три роки. Заробляв на чорний хліб то у землеміра, то в аптекаря. Багато читав, займався самоосвітою. Тут же почав складати свої перші вірші німецькою мовою. А коли восени 1852 р. повернувся на Буковину, його віддали у військо.
За недовгий час армійського постою в Чернівцях молодий поет познайомився з редактором німецької газети “Буковина”, письменником Ернстом Нейбауером.
Неждано-негаданно прийшло кохання Емілія, вродлива дочка Маротані, відповіла взаємністю. З трояндою, з мадонною порівнює її поет у ліричних присвятах. Та побратися не судилось: Федькович так і прожив усе життя неодруженим.
Наприкінці військової служби Федькович уже мав широку і добру письменницьку славу. 1862 року вийшла перша збірка його віршів – “Поезії Йосифа Федьковича”.
Понад 10 років промучився Федькович у війську. І повернувся додому хворим. Прибув у свій Сторонець-Путилів ранньою весною 1863 року. Застав дома тільки недужу матір. Сестри повмирали.
Хоч як домашні клопоти мучили Федьковича, він усе-таки встигає немало зробити в літературі. Тоді, у путивльський період творчості (1863-1872) Федькович написав десятки поезій, оповідання “Стефан Славич”, “Хто винен?”, “Стрілець”, “Три як рідні брати”, “Сафат Зінич”, “Опришок”, “Кобзар і жовніри”, комедію “Так вам треба!”, перший варіант драми “Довбуш”. З метою вивчення в школах рідної мови Федькович склав український “Буквар”, видав “Співанок для господарських діточок”. Багато творів почав, а не закінчив.
Юрій Федькович виконував на селі і значу громадську роботу. Був писарем, війтом, уповноваженим на суді знаками за громадські землі, шкільним інспектором Вижницького повіту. І всюди пристрасно, щиро заступався за народ. У 1867-1868 роках у Коломиї трьома випусками вийшла друга поетична збірка Федьковича.
У Федьковича постійно виникають конфлікти з представниками реакційної інтелігенції.
1872 р. стає редактором видавництва товариства “Просвіта” і виїжджає до Львова. А 1876 р. в Києві з’являються окремою книжкою його прозові твори “Повіти Осипа Федьковича”. 1885 рік – став редактором першої в Чернівцях української газети “Буковина” і керував нею до своїх останніх днів.
Останні роки свого життя прожив у злиднях і нестатках. В кінці 1887 р. організував народний хор у Чернівцях.
Помер поет 11 січня 1888 року в своєму редакторському кабінеті, де він жив і працював. Похований у Чернівцях.
Письменник-демократ давно мріяв навчати грамоти гуцульську малечу. І ось трапилася нагода: в 1869 році його призначено шкільним інспектором Вижницького повіту, де було всього сім початкових шкіл. Федьковичу пощастило відкрити ще стільки ж. Але навчання проводилося на низькому рівні: вчителі були малопідготовлені, підручники друкувалися церковнослов’янською мовою, важкою для розуміння учням. Федькович майже увесь час проводив у школах, їздячи від села до села. Бував на уроках, сам проводив їх, учителям давав корисні поради. Його заповітною мрією була перша школа з українською мовою навчання. Він уклав перший для цього регіону України “Буквар для господарських діточок”, “Вечерниці. Читанка для сільських людей”. Задумував написати підручники ще й з географії та історії, укласти збірники творів українських авторів і усної поезії.