Реферат з педагогіки
Використання творчої спадщини В.О. Сухомлинського
для розбудови національної освіти
28 вересня 2003 року виповнилося 85 років з дня народження Василя Олександровича Сухомлинського, Героя Соціалістичної праці, Члена кореспондента Академії наук СРСР, заслуженого вчителя України, людини, яка в роки засилля авторитарної педагогіки зуміла, випереджаючи час, всупереч офіційній лінії підняти знамено гуманізму в педагогіці. Праці педагога: а це 48 книжок, 500 статей і півтори тисячі казок видано 53-ма мовами світу. Василя Олександровича знають і цінують в усьому світі. Наприкінці 60-х років його було визнано і піднесено на п’єдестал, де він знаходиться і нині. Але хочеться, щоб Василь Олександрович не стільки височів на п’єдесталі, як увійшов у повсякденне життя нашої національної освіти.
З метою вивчення та впровадження творчої спадщини Сухомлинського в навчально-виховний процес, виховання і навчання молодших школярів засобами народної педагогіки, розвитку їх здібностей та впровадження особистісно-зорієнтованого навчання в повсякденне життя школи Червоноплугатарська ЗОШ І-ІІІ ступенів навчання, а саме її початкова ланка стала опорною з проблеми „Школа радості” на ідеях В.О.Сухомлинського”.
Перш за все була створена методична рада опорної школи, до складу якої увійшли директор з обома заступниками, четверо вчителів початкових класів та вихователь дитячого садка. Керівником опорної школи є вчитель початкових класів Несен Лілія Володимирівна.
Методична рада затвердила план своєї роботи та план роботи опорної школи. Планується п’ять засідань на рік по впровадженню ідей Сухомлинського в педагогічну практику школи, розглядаються питання надання методичної допомоги окремим вчителям, заслуховуються доповіді, звіти вчителів, організовується проведення відкритих уроків, днів радості, дня відкритих дверей, педагогічні читання. Звісно, основна робота „Школи радості” заключається не в методичних засіданнях, а в безпосередній роботі з дітьми кожного вчителя. Їм, вчителям, найважче.
Найпростіші та найзрозуміліші істини в практичній діяльності часом даються дуже важко. Візьмемо найголовнішу, яка червоною ниткою проходить через кожну працю Василя Олександровича: „Що було найголовніше в моєму житті? Без вагань відповідаю: Любов до дітей”.
Отже, любов. Лише нею повинен керуватися педагог у повсякденній роботі. Істина, здається не нова, взята з норм християнської моралі: „ ... коли я маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, - то я ніщо!
І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, - то пожитку не матиму жодного!
Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає!...” (1 Кор. 13:1 – 13).
Істина дійсно не нова, дуже проста. Але це лише на перший погляд. Василь Олександрович розуміє всю її складність, яка ховається за зовнішньою простотою, і повторює її нам, педагогам, знову і знову, але кожного разу новими словами в новій ситуації. Повторюється, ніби для дітей, згідно свого методу осмислення: „...правило багато разів осмислюється на все нових і нових фактах.”
„Серце віддаю дітям”, „любов до дітей”. Здається, всі чули, всі розуміють. І ось на одному з перших засідань ставлю запитання вчителям: „Що значить любити дітей? Скажіть, як би на це запитання відповів сам Сухомлинський?” Вчителі дружньо починають говорити про доброту, але основного не говорять. „Ні, не те. Не так, – втручаюсь я. - Любити дітей означає зовсім інше”. „Як? – дивуються вчителі. - Це, мабуть, Ви щось не так зрозуміли.” Тоді я вмикаю відеомагнітофон, і Василь Олександрович підтверджує мої слова: „Дехто думає, що любити дітей це найлегша справа, найпростіша. Бути добрим, бути рідним своїй дитині, бажати добра, бути доброзичливим – це вже і є любов. Насправді це не так. Любити дітей – це, я б сказав, найтонша, найскладніша і наймудріша річ, яка приходить з досвідом. Справжня любов поєднує в собі відповідальність за дитину і бажання добра. Якщо є відповідальність, то є і вимогливість. Справжня вимогливість – це дитя любові і відповідальності”.
Приходимо до висновку, що ми недостатньо знаємо Сухомлинського і роботи в нас дуже багато.
Почали з молодших класів. „Серед багатьох важливих завдань, які стоять перед початковою школою, на першому місці – навчити дітей учитися, - пише Василь Олександрович, - ... навчіть дитину насамперед добре читати й писати.” Що це значить? І знову доводиться вчитуватись, щоб не пропустити тієї дрібнички, в якій заключається вся суть.
Візьмемо інший постулат Сухомлинського: „...без взаємодії людини з природою неможливий розумовий розвиток, як без мелодії неможлива музика, без слова – мова, без книжки наука.” Цієї думки дотримувався і Костянтин Ушинський: „ А воля, а простір, природа, а ці пахучі яри і поля, що колишуться, а рожева весна і золотиста осінь, хіба не були нашими вихователями? Називайте мене варваром у педагогіці, але я виніс із вражень мого життя те глибоке переконання, що прекрасний ландшафт має такий величезний виховний вплив на розвиток молодої душі, з яким важко сперечатися впливу педагога.”
Всі згодні. То чому ж ми не вміємо проводити уроки в зеленому класі під голубим небом? Боїмося відстати від програми? Не дозволяє розклад? Погода? Таке просте завдання, а як важко його втілити в практику! Значить, щось в нас не те, чогось не розуміємо. Знову ідуть педагогічні пошуки. За досвідом їдемо до Києва в колеж ім. В.О. Сухомлинського, директором якої є Хайруліна Василина Миколаївна.
І ось перші уроки на шкільному подвір’ї, потім у колгоспному саду, в парку біля струмочка. Вже з’явилися і перші дитячі казочки про краплинку мандрівницю, про котики, про сніжинки, сніговиків...
Започатковано сімейний відпочинок в лісопарку. Оздоровлення дітей в цьому році проходило не в школі, як завжди, а в наметовому містечку серед природи. Все ніби і добре. Та повного задоволення ми не маємо. Щось в нас не так. Уроки мислення серед природи проходять не так часто, як хотілося. В більшості випадків уроки відбуваються в класі, навіть за хорошої погоди. Невже метод Сухомлинського по силі тільки йому? Невже ми до сих пір щось не до кінця зрозуміли? Питання залишається поки що відкритим і потребує подальшої праці.
Сухомлинський – це така махіна, така глиба, яку важко підняти, але так само важко і обійти стороною. Хоча даною проблемою займається початкова ланка, але і в середній, і в старшій нам не обійтись без ідей видатного педагога.
Як бути без тези: „Наріжний камінь педагогічного покликання – це глибока віра в можливість успішного виховання кожної дитини”. А я добавлю: і віру педагога в свої власні сили. (Нам часто не вистачає віри в себе).
Та коли навіть всі обставини, здається, діють проти тебе, потрібно знаходити в собі сили і говорити: „Я це зможу, зможуть і мої учні”.
Так, наприклад, на початку 2002 року я отримав таку інформацію: „ 23-24 квітня 2002 року в м. Кривої Ріг відбудеться Всеукраїнська науково-методична конференція «Комп'ютерне моделювання та інформаційні технології в науці, економіці та освіті». Проводиться вона Міністерством освіти і науки України, Київським національним економічним університетом і Криворізьким економічним інститутом. Пропонуємо вашій школі взяти участь у цій конференції в секції «молодих науковців (студентів та учнів старших класів)». Це може бути або одна загальна доповідь, або декілька окремих у співавторстві одна з однією (не більш 3 співавторів у кожній). Доповіді будуть опубліковані в збірнику праць учасників конференції. Такого роду доповідь прирівнюється до наукової публікації і може дуже знадобитися при вступі до вузу і т.п.”
Ось така пропозиція. Що скажеш?
В науково-практичних конференціях такого рівня ні я , ні жоден з наших вчителів участі не брав. Що вже говорити про дітей? А тематика доповіді? - Комп’ютерне моделювання, інформаційні технології, віртуальний підрозділ – все те, про що ми маємо найпримітивніші уявлення. Пройшов лише місяць, як отримали перші два комп’ютери. І з цього питання потрібно виступити з доповіддю на всеукраїнській науково-практичній конференції поряд з професорами, кандидатами наук, доцентами. Потрібно їхати аж у Кривий Ріг. Відряджень, звісно, не оплатять.
Перша думка, яка спала на голову: „Відмовитись”. Та не давав спокою Сухомлинський: „Я завжди прагнув того, щоб учень вірив у свої сили”. Як же я вселятиму учням віру у їх власні сили, коли сам такої віри не маю. І я сказав собі: „Потрібно погоджуватись. І зробити так, щоб погодилися діти”.
Почалася напружена творча робота, від якої інколи ставало страшно, аби не осоромитись. Та ось ми з трьома ученицями одинадцятого класу вже на конференції. З усієї України знайшлося лише дві школи: наша і одна з Криворізьких, якій сам Бог велів. Дівчата хвилюються. Хвилююсь і я, та не подаю вигляду.
Другий день роботи конференції. Доповідь читає Яресько Марина. Поважна аудиторія уважно слухає. „Дякую за увагу”, - говорить Марина в кінці виступу, але продовжує залишатися за кафедрою.
„Які будуть запитання до доповідача?” – чується голос ведучого. І раптом - дружній вибух оплесків всього залу. Я і дівчата в ту мить зрозуміли лише одне: не осоромилися. Адже жодну доповідь оплесками не вітали. Потім була і грамота. Грамоту отримали вісім учасників конференції, та найдорожчими для нас все таки залишились оплески. Тримайтеся, дівчата, так і далі. Життя аплодує лише активним і творчим людям.
Ми, мабуть, ніколи б не відважилися на подібний крок, якби цій перемозі не передувала інша.
Уявіть собі звичайну сільську школу, навіть не сільську, а хутірську, бо в селі дворів трохи більше за сотню. Не працює радіо, відсутній телефонний зв’язок. Які комп’ютери? Нормального магнітофону немає. Віддалені від обласного центру, та й до райцентру не просто дістатися.