Дослідження на тему:
НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ
В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЙ РОСІЇ І НАТО
Над усім українським рухом ХІХ ст. ще й досі тяжіє обвинувачення в «культурництві». Вважається, що ніби-то українські діячі тієї доби свідомо ігнорували політичну сферу і через це «політизація» українського національного руху відбулася надто пізно – аж у
90-і роки ХІХ ст. Така думка випливає із загалом зневажливого ставлення історіографів радянського періоду до сфери культури та її недооцінки. Історики звикли дивитися на суспільство крізь призму марксистської концепції суспільно-економічної формації, згідно з якою культура – це лише вузенька галузь надбудови, а сама по собі надбудова в порівнянні з базисом – другорядна частина цієї схеми /1/. В програмах історичних курсів увага зосереджувалася на економіці, соціальних конфліктах та війнах. Культура розглядалося в останню чергу, а на семінарські заняття, як правило, не виносилася. Ситуація ускладнюється незнанням українськими істориками іноземних мов, що значно утруднює доступ до інших, альтернативних марксистській, соціологічних схем, зокрема тих, що урівноважують культурну й політичну галузі та стверджують їхню взаємозалежність.
Кожний націоналізм акцентував увагу насамперед на національних ознаках своєї спільноти, а всі вони належать до культурної сфери. Звідси – тісне єднання культури з політикою. Врешті, ніхто ще не пробував оцінювати бісмарківський «Kulturkampf» як явище не політичне, а культурне. Тим більше не варто ігнорувати культурну спадщину представникам так званих «недержавних націй», оскільки інтелектуальними підставами існування політичних рухів цього типу були дослідження в галузі етнографії, лінгвістики і, звичайно, історії. Як вважає академік Іван Дзюба, «українські культурні рухи готували й інспірували рухи національно-політичні, були їхнім животворним духом»/2/. Знаменний факт, що усі чолові діячі українського національного руху другої половини ХІХст. в Наддніпрянщині були фаховими істориками. І насамперед українська історія була основою леґітимності українських національно-визвольних змагань.
Висвітлити вплив історіографії другої половини ХІХ ст. на
формування теорії і практики українського національного руху – завдання цієї статті.
Микола Костомаров
Творчий шлях М. Костомарова Юрій Пінчук вдало охарактеризував наступною фразою: «від історії до політики і через неї до історії»/3/. Світогляд М. Костомарова формувався під впливом ідей французького просвітительства – його батько був завзятий прихильник Вольтера, Дідро і інших французьких енциклопедистів. У студентські роки М. Костомарова Харківський університет, де він навчався, вважався найбільшим центром шеллінґіанства в Російській імперії/4/. Характерна для романтичної німецької філософії ідея «народного духу» як основного історичного двигуна, очевидно, була сприйнята й М. Костомаровим Крім того, саме Харків був першою «столицею» українського національного відродження
ХІХ ст. Значний вплив на М. Костомарова справила також творчість Адама Міцкевича, окремі поеми якого («Konrad Wallenrod» і «Dzіady») він знав напам’ять/5/. Треба згадати й загальну духовну атмосферу тієї доби початку ренесансу слов’янських ідентичностей і характерної для неї популярності ідеї всеслов’янської єдності та водночас багатоманітності.
Отже, М. Костомаров діяв в дусі часу, коли, із студентської лави виявляючи схильність до історичних досліджень, розпочав пошуки в минулому імперії того, чого там, на перший погляд, ніколи не було: традиції народоправства і народної ініціативи взагалі.
Інтерес до історичної науки йому прищепив професор Михайло Лунін – випускник Дерптського університету, де він захистив дисертацію з філософії. Під його впливом, переглянувши величезну кількість книжок, молодий Костомаров задався питанням: «Чому це в усіх історіях товкмачать про видатних державних діячів, іноді про закони й установи, але ніби легковажать життям народної маси? Бідний мужик, хлібороб, трудівник немовби не існує в історії, чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почуття, способи проявів його радощів і суму? Швидко я прийшов до переконання, що історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, а й у живому народі. . . Але з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то слід розпочати з його малоруської гілки»/6/.
Майже одразу М. Костомаров прийшов до переконання, що історія України («Южной Руси») зовсім інша, ніж історія Росії («Северной Руси»). Разом із знаннями про етнічну самобутність українців це дало йому підстави зробити висновок про окремішність української народності.
Взагалі, М. Костомаров був свято переконаний у тому, що історик має бути одночасно етнографом і навпаки (цій проблемі він присвятив спеціальну працю – лекцію «Про відношення руської історії і етнографії», прочитану ним у Географічному товаристві
у 1863 р. )/7/.
У центрі творчої спадщини М. Костомарова – три програмно-історіософічні статті, написані під час апогею чергової російської «відлиги», у 1861р. , – «Думки про федеративне начало в стародавній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південно-руської історії». Історію Російської імперії він інтерпретував як одвічну боротьбу двох тенденцій: демократичної федеративно-вічевої і деспотичної монархічно-централізаційної. На його думку, носієм демократично-федеративного напрямку була українська народність, а деспотично-централізаційного – російська. Крім того, досконало знаючи східнослов’янську етнографію, він проаналізував і довів цілковиту протилежність двох національно-психологічних типів: російського і українського. Ці відкриття спонукали його до висновку про те, що російське самодержавство – це «продукт монгольського поневолення, засвоєний московськими князями і пересаджений на східнослов’янський ґрунт для внутрішнього вжитку, так би сказати, він . . . проголосив се централістичне самодержавіє за явище глибоко противне народньому життю – «слов’янському духові» – говорячи тодішньою термінологією – таким, що з ним не можна було говорити, ні толерувати». «Відмежовуючись від практичної політики, він настоював на тім, що коли б східнослов’янське життя було полишене свому природному розвиткові, воно неодмінно вилилося б в форму свобідної федерації земель. Монгольське завоювання збило його з сього нормального шляху, прищепивши принцип азійського деспотизму, а західноєвропейські взірці оформили цей московський деспотизм на європейський кшталт. Історик не договорював, що нормальне життя мало бути відновлене тільки поворотом від централізму і абсолютизму знову до самоврядування і федерації, але се читалося всіма між рядками»/8/.
М. Костомаров вперше в модерній українській історії сформулював реальні історично-політичні орієнтири, що стали підставою постання українського національного руху: проселянське спрямування, впровадження в імперії республіканської форми правління та перетворення її на федерацію (Шевченко дав лише чуттєвий, радше інтуїтивний, образ цих ідеалів). Стаття «Дві руські народності» сприймалася сучасниками як програмний документ,
М. Драгоманов назвав її «азбукою українського націоналізму»/9/.
Твори М. Костомарова мали феноменальну популярність. Цьому сприяв легкий і захоплюючий авторський стиль, що зближував їх з белетристикою (це давало підстави деяким критикам заперечувати науковість його праць).
М. Костомаров – єдиний з плеяди видатних українських істориків, котрий водночас трактується як класик російської історіографії, один із засновників народницького її напрямку. Як вважав М. Грушевський, «Костомаров був одним з предтеч великої східноєвропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше, ніж Монтеск’є або Руссо великій французькій»/10/. Слід зауважити, що в часи недавнього історичного буму, пов’язаного з епохою «перебудови», його твори в Росії перевидавалися частіше, ніж в Україні.
Як вважало чимало дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов) М. Костомаров був особою з подвійною російсько-українською національною ідентичністю. Врешті, його батько був росіянин, а мати – українка. Протягом усього свого життя М. Костомаров твердив, що почуття власної окремішності не перешкоджає українцям почуватися лояльними стосовно великоруської народності й державності. За це М. Драгоманов охрестив його «справжнім общеруссом», котрий водночас «не переставав бути українським автономістом свого роду»/11/.
Особливо непослідовним був М. Костомаров у визначенні співвідношення: література українська – література російська. Одним з перших він розпочав писати літературні твори українською, в свої молоді роки навіть перекладав українською мовою Шекспіра і інших світових класиків (літературна спадщина М. Костомарова не менш об’ємна, ніж історична/12/). Але вже на початку 60-х років, обґрунтовуючи необхідність україномовної літератури, він написав: «Смішно було б, коли б хто-небудь переклав на південноруську мову «Космос» Ґумбольта чи Римську історію Моммзена: для творів такого роду час ще не настав»/13/. А на початку 80-х років він вже пропагував гасло «малоруська література для хатнього вжитку»/14/. Непослідовність М. Костомарова спонукала Григорія Грабовича до такого висновку: «І факт залишається фактом, що історик і письменник, який більше, ніж будь-хто в Росії третьої чверті ХІХ ст. , репрезентував і захищав українську справу, був також тим, хто, попри всі практичні наміри, прирікав її на неминучу вторинність. У певному сенсі він служив водночас маяком і перешкодою на шляху національного відродження, джерелом світла і деформуючим началом для національної перспективи»/15/.
Сам М. Костомаров виправдовував свій національний дуалізм, по-перше, спільним корінням «двох руських народностей», а по-друге, ніде дітись, «вища верства общества в Малоросії» вважає російську мову («книжный русский язык») своїм «інтелігентним язиком»/16/.