Принципи, покладені в основу програми реформування та розвитку банківської системи в Україні на цьому етапі, такі:
1. Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.
2. Необхідно відновити життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів.
3. Слід розбудовувати фінансову інфраструктуру, яка б налічувала інформаційні, правові системи та банківський нагляд.
4. Витрати фінансового посередництва необхідно скоротити.
Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:
1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.
2. Вдосконалення нагляду за діяльністю комерційних банків.
3. Встановлення клімату довіри до банківської системи.
4. Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.
5. Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.
6. Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження ринкових відносин, а не за рахунок директивного розподілу кредитів.
7. Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.
8. Передача контролю за фінансовим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати активну роль в ініціації реструктуризації підприємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі необхідності — в ліквідації неплатоспроможних підприємств).
9. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.
10. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.
11. Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.
На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних товариств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.
На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився напрям менеджменту, розподілено клієнтів та ринок пасивів.
Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статутних фондів частка малих банків (з обсягом статутного фонду до 3 млн. гривень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоровлення та стабілізацію української банківської системи на цьому етапі.
Вирішальною стає процентна політика комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично проблема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертаються. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у нелегальному бізнесі.
Унаслідок значного попиту на кредити та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 роках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацюючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:
1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в доларах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).
2. 60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валового національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими коштами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.
3. Держава встановлювала та сплачувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.
4. Ціну національних грошей визначає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної політики, але ціна на міжбанківських ринках постійно на 10—50 пунктів відхиляється від ставки НБУ.
5. Значні кошти банків “заморозилися” в державних примусових програмах. Очікуючи повернення боргів (грошей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розрахунків клієнтів “зв’язувалися” значні ресурси банків.
6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національних грошей, загалом до банківської системи не сприяла мобілізації додаткових пасивів і трансформування інвестицій. За це маловір’я банки вимушені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.
7. Значні кошти (80 мільярдів радянських рублів) було “вивезено” в Росію після розпаду СРСР, що спричинилося до величезного дефіциту ресурсної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.
8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та реально впливати на ціну грошей.
9. Відсутність законодавчої та нормативної бази захисту договірних прав комерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та нормативних актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.
10.Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від доходів).
11.Значні державні фінанси (бюджетні та позабюджетні) концентрувалися у нечисленній групі банків.
Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підготовка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.
Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціалізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.
КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ
Створення конкурентного середовища, в якому функціонували б комерційні банки, є ключовим моментом реформування та головним фактором у вирішенні питання щодо універсалізації чи спеціалізації.
Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:
· як обслуговування галузей економіки певними, чітко визначеними комерційними банками;
· як вибір тими чи іншими банками напрямів фінансової діяльності (кредитування, інвестування тощо).
Щодо галузевої спеціалізації,то впитанні вибору напряму розвитку великих (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:
· необхідність скасування адміністративних обмежень, інакше кажучи, вимогу вести кредитну діяльність лише в галузях, де ці банки свого часу працювали; більша диверсифікація портфелів активів допомогла б стабілізувати баланси та розірвати залежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою ознакою небажана як із точки зору конкуренції, так і з огляду на якість портфеля активів;
· клієнт повинен мати право вибору банку та змогу відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.
Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності — бути йому спеціалізованим чи універсальним.
Нагальною проблемою є підготовка сприятливих умов для створення інвестиційних банків або заохочення до такої діяльності функціонуючих комерційних банків. Для цього необхідно законодавче передбачити пільги в разі спрямування кредитів, насамперед довгострокових, на розвиток пріоритетних галузей економіки. Банкам варто надати право брати участь у розподілі прибутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування — інвестиційні вкладення за рахунок власних спеціальних фондів банків.
Необхідно також:
1. Подбати про створення іпотечних банків, спрямовуючи головну увагу на дію інститутів права застави, власності та відповідні механізми їх реалізації. Необхідність цих установ обумовлена процесами переходу до ринкової економіки. Та поки що не створено відповідної фінансової інфраструктури (не завершено процесу розмежування власності, не сформовано законодавчої бази з регулювання правовідносин, пов’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням об’єктами власності). Треба також враховувати, що іпотечний банк може існувати тільки з працюючою фінансово-інвестиційною структурою: позичково-ощадними асоціаціями, товариствами взаємного кредиту, страховими, трастовими компаніями, довірчими товариствами — та за умови реального використання в обороті векселя.
2. Вирішити питання щодо іпотечного кредиту для населення під будівництво житла та придбання обладнання і предметів тривалого користування, а також щодо джерела коштів для зазначеної позички. Стосовно ж застосування у господарському обороті такого кредиту, то слід ураховувати ряд його специфічних рис:
· довгостроковість (на 5—10 років);
· постійність контролю за станом розмірів застави — не лише за документами, а й фактично;
· принцип обов’язковості іпотеки для будь-якого нового власника майна;
· звільнення від оподаткування тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів за іпотекою;
· обов’язковість нотаріального оформлення та реєстрації всіх угод, гласність іпотеки;