Урожайність селянських плантацій була значно нижчою від урожайності заводських і крупноплантаторських посівів. Урожайність буряків на заводських, плантаторських і селянських ділянках можна простежити у такій табл.4 [2, 637]:
Таблиця 4
Урожайність буряків на заводських, плантаторських і селянських ділянках
| Роки | Заводські і плантаторські | Селянські |
| Пудів з десятини | ||
| 1907/1908 рр. | 895 | 630 |
| 1908/1909 рр. | 1092 | 661 |
| 1909/1910 рр. | 862 | 559 |
| 1910/1911 рр. | 1373 | 913 |
| 1911/1912 рр. | 1293 | 939 |
Як бачимо, така картина повторювалася із року в рік і не лише по роках, але й по губерніях. Урожайність буряків на селянських плантаціях була нижчою, аніж у поміщицьких. Це показано у табл. 5 [10, 36].
Таблиця 5
Урожайність буряків на селянських і поміщицьких землях
| Селянські | Поміщицькі | |
| Пудів з десятини | ||
| Київська губернія | 708 | 1121 |
| Подільська губернія | 839 | 915 |
| Волинська губернія | 742 | 791 |
Отже, як засвідчують цифри, різниця між двома категоріями господарств досить значна. Такий стан речей був цілком природним, виходячи з високотехнічного рівня поміщицьких господарств Правобережної України та малозабезпеченості селянських. Поміщицькі господарства були озброєні новітніми знаряддями, раціональними прийомами землеробства, капіталами, тоді як селянські ледве спромагалися, щоб хоч якось виконати умови договору. Так, у 1910 р. дерев’яні плуги по відношенню до всього числа плугів у селян Київської губернії становили 29 %, у Подільській – 31 %. Відсоток дворів без удосконаленого реманенту становив у 1917 р. у Київській губернії 50,4 %, у Волинській – 37,4 % [9, 148].
Щоб мати якіснішу продукцію, цукрові заводи надавали селянам-плантаторам насіння цукрових буряків з оплатою від 1,5 до 4 крб. за пуд. На десятину плантацій видавали від 1,5 до 3 пудів насіння [10, 24].
ІЦоб забезпечити якість посівів, цукрові заводи безкоштовно надавали селянам-плантаторам сівалки. Деякі цукрові заводи мали у своїй власності значний комплект сівалок. Так, Бродецький завод Київської губернії мав 38 комбінованих і 16 звичайних сівалок (при 150 дес. селянських плантацій і 1643 дес. крупних плантацій [10, 24].
Позитивним моментом було те, що цукрові заводи часто видавали своїм плантаторам-селянам мінеральні добрива для підвищення врожайності буряків. Тим самим заводи залучали селянські господарства до культури землеробства, впроваджували у їх середовище досягнення агрономічної науки, таким чином втягували їх у ринкові відносини. Видавали заводи, зокрема, суперфосфат від 6 до 10 пудів на десятину за ціною від 40 до 70 коп. за пуд [10, 39-40].
Але часто цукрові заводи видавали селянам насіння цукрових буряків і менше на десятину посіву, і гіршої якості, аніж для крупноземельних володінь. Пояснювалося це тим, що селяни часто перепродували це насіння скупникам, які дещо приплачували до звичайних цін за сортове насіння. А в багатьох випадках бувало і так, що селяни здавали сировину не тому заводу, що дав насіння, а зовсім іншому [7, 31].
Запровадження до сівозміни такого коренеплоду, як буряки, було нерозривно пов’язане з переходом до досконалішої системи землеробства з поліпшенням обробітку землі і годівлі худоби і тощо. Якщо трипілля було істотним гальмом для поширення посівів буряків, то буряки, у свою чергу, були могутнім фактором зруйнування самої системи трипілля. І справді, в цукробурякових районах поширення посівів буряків приводило до поступового зруйнування трипілля не лише в крупних господарствах, але і в селах з общинним та подвірним землеволодінням та землекористуванням. На Правобережжі, де переважало виключно подвірне і хутірське господарство, посіви буряків руйнували трипілля тим, що вони втягували одноосібників у досконаліші сівозміни і заохочували їх переходити до посівів коренеплодів, до травосіяння, до складної доцільної сівозміни (плодозміни). Звичайно, у селянських господарствах ці еволюційні процеси відбувалися повільніше, аніж у крупноземельних. Але вони, безсумнівно, мали місце, хоча, очевидно, всі класичні бурякові сівозміни були мало придатними для селянських господарств.
Уведення бурякового клину в господарствах супроводжувалося поліпшенням культурного стану ґрунтів, підвищенням урожайності всіх культур. Але якщо ці посіви перевищували третину, а тим більше половину орних земель у господарствах, то це призводило до втомленості ґрунту, його виснаження і значного зниження урожайності.
Вторгаючись у процес функціонування селянських господарств, цукрові заводи вимагали максимальної підлеглості усіх господарств заводського регіону інтересам виробництва цукру. Від кількості земель, які відводили селяни під буряки, від ступеня інтенсифікації в них буряківництва залежало не лише процвітання, але й саме існування заводів. Отже, цукрові заводи на Правобережжі стали головним важелем технічних перетворень у великих маєтках. Вони своєрідно відбилися на всьому сільському господарстві цього регіону. Проявляючи великий і забезпечений попит на цукрові буряки, вони спонукали великих власників перебудовувати своє господарство на цілком нових засадах. Трипільна система землеробства не поєднувалася з вирощуванням такої культури, як цукрові буряки. Тому з розширенням бурякосіяння трипілля швидко змінюється багатопільними сівозмінами з послідовним застосуванням принципу плодозміни і зі значним травосіянням. Для відновлення родючості грунту великі господарства угноювали поля.
Після революції 1905 р. питання селянського бурякосіяння почали цікавити громадську агрономію. Вони поступово виступали на перший план серед заходів поліпшення сільського господарства в губерніях цукробурякового регіону і переставали бути лише турботою цукрових заводів та діяльністю вузьких спеціалістів у цукровій промисловості. Сільськогосподарські й особливо кредитні кооперативи почали свою широко сплановану роботу по об’єднанню дрібних виробників буряків, зуміли привернути до своєї роботи увагу значної маси селянства.
Хуторяни Правобережної України, щоб поповнити свої сімейні бюджети і таким чином викрутитися зі скрутного становища, здавали свої землі в оренду цукровим заводам. Про це дізнаємося із текстів угод на оренду, що укладалися між хуторянами і заводами. Так, у 1913 р. хуторяни 0.Степаненко й А.Степаненко села Малий Ржавець Канівського повіту Київської губернії (2 господарі) здали в оренду Артемівському цукровому заводові по 25 дес. землі кожен. Орендна плата становила 60 крб. з десятини. Як доповнення до оплати селяни одержували по 100 пудів жому і по 10 пудів меляси на кожну десятину землі по 1 коп. за пуд жому і по 20 коп. за пуд меляси. Всі роботи на землі завод проводив своїм коштом [ 4, 25].
У 1910 р. селяни села Малий Ржавець Канівського повіту В.Степаненко й Г.Степаненко здали Степанецькому цукровому заводові в оренду по 40 дес. під посіви буряків. Основна плата була 55 крб. з десятини, додаткова – 100 пудів жому і 10 пудів патоки. Посів господарі робили своїми силами та реманентом. Завод безкоштовно відпускав їм насіння та добрива [ 4, 8].
Цукрові буряки були трудозатратною культурою, що пов’язано з великими витратами коштів у маєтках на робочу силу. Так, ці витрати по 32 маєтках (у яких нараховувалося 68 тис. дес. орної землі), описаних Умансько-Липовецьким товариством сільського господарства, становили в середньому 27 крб.15 коп. на 1 дес. ріллі [1, 20]. Цукрові буряки потребували великих затрат праці. Селянська сім’я з 5 чол. могла обробити 1 дес. посіву буряків лише з великими труднощами [5, 129].
За місяцями літнього періоду затрати праці на цукрові буряки відрізнялися від розподілу затрат праці на вирощуванні хлібів. При вирощуванні зернових критичними місяцями були липень і серпень – час збирання, звезення, обмолочування хлібів. За ці два місяці затрачалося 46 % річної праці по культурі зернових озимих і 53 % при посівах ярових хлібів. При вирощуванні буряків було два критичних періоди, відділених один від одного тривалим проміжком часу: проривання і копання-вивезення. Перший період співпадав з періодом затишшя в зерновому господарстві – травень місяць і половина червня. Другий також вимагав працівника на полі в той час, коли в зерновому господарстві починали вже зимовий відпочинок – друга половина вересня і початок жовтня. Впровадження бурякового клину в зернове господарство, з одного боку, помітно урівноважувало потреби праці за окремими місяцями. Зате звична для селянина зміна періодів жнив такими ж періодами відпочинку була зовсім відсутня у буряковому господарстві: від кінця посіву ярових і до закінчення копання-вивезення буряків вимагалася постійна напруга без тривалого перепочинку. Закінчивши посів, потрібно було негайно починати роботу на буряках. Ще не закінчивши проривання буряків, потрібно було думати про вивезення-заорювання гною. Ледве закінчивши перевірку буряків, потрібно було готуватися до гарячої пори жнив і в той же час слідкувати за буряковими плантаціями, не даючи їм зарости бур’янами до жнив. Натомившись під час жнив і при обмолоті-перевезенні, потрібно було знову знаходити сили для тяжкого викопування-перевезення буряків.