Тісно пов’язане з цією проблемою наступне виділене нами питання: чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла. Одні науковці, думку яких з цього приводу найбільш виразно представляє М. Панов [25, 12-18] вважають, що при заподіянні шкоди здоров’ю потерпілого внаслідок введення до його організму одурманюючих, отруйних або інших сильнодіючих речовин шляхом обману чи зловживання довірою, винний не здійснює фізичного впливу (тобто фізичного насильства) на потерпілого. Як зазначає М. Панов, суб’єкт, який застосовує при вчиненні злочину фізичне насильство, діє завжди виключно зухвало, протиставляючи власні дії волі (а можливо, і діям) жертви. На думку цього вченого, у вищенаведених випадках відсутнє "доторкання" і "протидія" волі злочинця і волі потерпілого. Як один з аргументів на користь своєї позиції М. Панов вказує на існування в КК УСРР 1927 року поряд з нормами, які передбачали відповідальність за грабіж і розбій, ще й статті, в якій містилось описання такого злочину, як розкрадання майна шляхом приведення потерпілого у безпорадний стан. Більш сувора відповідальність була передбачена за ті ж дії, вчинені шляхом застосування засобів, небезпечних для життя або здоров’я потерпілого. Думку М. Панова з приводу того, що давання сильнодіючих, одурманюючих речовин з метою вилучення майна, зґвалтування тощо, не можна вважати фізичним насильством, поділяє В. Симонов [2, 8]. Позиція цього науковця виглядає дещо непослідовною: з одного боку -вищезазначене твердження, з іншого, - даючи визначення фізичного насильства, В. Симонов вказав як на одну з його ознак вчинення дій "поза волею потерпілої особи". Чому ж вплив на організм людини обманним шляхом чи шляхом зловживання довірою цей автор не вважає таким, що вчинюється "поза" волею людини, і що він розуміє під формулюванням "поза волею" - незрозуміло.
Друга група науковців висловлювалася за те, що поняттям фізичного насильства має охоплюватися вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин шляхом отруєння або обпоювання одурманюючими речовинами [10, 76; 30, 247].
З моєї точки зору правильною є позиція останніх. Дотримується такого підходу і судова практика - Пленум ВСУ стосовно злочинів проти власності прямо вирішив питання про те, що застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, сильнодіючих, отруйних речовин (газів) з метою заволодіння майном належить розглядати як насильство. Про це сказано в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної вкасності"[8].
З приводу того, чи є фізичним насильством крім посягання на тілесну недоторканність ще й посягання на волю (або так звану особисту недоторканність) потерпілої особи, думки науковців знову розділилися. Так, деякі автори вважають фізичним насильством лише вплив на тілесну недоторканність (або здоров’я, життя людини). Окремі з них пишуть навіть про вплив на "тканини" людського тіла [28, 79].
Друга група (найбільш численна) притримується думки, що фізичним насильством може визнаватися тільки таке обмеження волі, яке пов’язано з безпосереднім впливом на тіло потерпілої людини (зв’язування, заштовхування тощо) [10, 43; 13, 16].
Нарешті, окремі автори пропонують розглядати як фізичне насильство і позбавлення волі без впливу на тіло потерпілого (наприклад, закривання у приміщенні людини, яка вже там перебуває) [21, 32; 24, 122
Аргументуючи таку позицію, В. Осадчий зауважує, що на потерпілого, якого зачиняють у приміщенні, чиниться фізичний вплив, адже він фізично позбавлений можливості обирати місце свого перебування за власним розсудом. Відзначимо, що подібне трактування такої ситуації було характерним для кримінального права Росії у період кінця 19 ст. - початку 20 ст.
1.2. Протиправне застосування фізичної сили
"Мінімальне", найбільш м’яке кримінально каране фізичне насильство описане в КК за допомогою формулювання "інші насильницькі дії". Це поняття не є новелою радянського чи пострадянського українського законодавства і прийшло до нас з дореволюційних часів. Зокрема, Кримінальне Уложення Росії 1903 року поділило злочини проти здоров’я на тілесні ушкодження і насильство над особою, під яким розумілось "умисне нанесення удару чи інша насильницька дія, яка порушує тілесну недоторканність". Насильство розглядалось як поняття, створене на випадок непридатності інших кримінально-правових понять, які описували посягання на особисті блага, отже, обсяг його був досить широким.
Перші кримінальні кодекси радянських республік характерною ознакою насильницьких дій над особою назвали не порушення тілесної недоторканності, а спричинення фізичного болю. У чинному КК України ч. 1 ст. 126 передбачає відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень[2].
Виходячи з цього, переважна більшість вчених-криміналістів радянського періоду дотримувалась тієї думки, що обов’язковою ознакою застосування насильства до потерпілого є заподіяння йому фізичних або моральних страждань [19, 453; 20,5]. (
Проте треба відзначити, що при вирішенні питання про мінімальний прояв насильства у так званих двооб’єктних насильницьких злочинах деякі науковці не вважали заподіяння фізичного болю обов’язковою ознакою насильства. Так, Л. Гаухман, розглядаючи злочинність діяння як одну з істотних ознак насильницького злочину, писав: "Злочинність діяння означає, що воно має бути суспільно небезпечним і кримінально протиправним... Проте зовсім не обов’язково, щоб насильство або погроза були злочинними самі по собі. Важливим є те, що діяння має бути злочинним у цілому. Наприклад, викручування рук іншій людині, яке не заподіює фізичного болю і здійснюється без злочинної мети або наміру, не є злочином. Коли ж таке викручування рук здійснюється з метою заволодіння майном, то має місце насильницький злочин, який складається із взаємопов’язаних посягань на відносини власності та відносини, які забезпечують тілесну недоторканність" [10, 29].
Очевидно, передбачивши у ч. 1 ст. 126 КК завдання фізичного болю як обов’язкову умову кримінальної відповідальності за такий злочин, законодавець виходив з того, що вчинення насильницьких дій, які не спричинили фізичного болю, є шкідливим, але не досягає того ступеня суспільної небезпечності, який перетворює діяння у злочинне. Проте при скоєнні злочинів, які посягають не тільки на тілесну недоторканність, а й на інші охоронювані законом цінності, ступінь суспільної небезпечності діяння зростає настільки, що дозволяє визнати вчинене злочином, навіть якщо застосування фізичного насильства не було пов’язане із заподіянням фізичного болю. При цьому не має значення, чи виражене посягання на іншу цінність самостійною дією, чи ні. Наприклад, для настання відповідальності за ч. 2 ст. 346 КК за вчинення насильницьких дій щодо державного чи громадського діяча, а також щодо їх близьких родичів, закон не вимагає обов’язкового завдання потерпілому фізичного болю[2].
Отже, кримінально каране фізичне насильство не обов’язково пов’язується із заподіянням потерпілій особі будь-яких фізичних страждань. Тим більше, що до поняття насильства у його широкому значенні науковці беззаперечно відносять і спробу вплинути на тіло людини (наприклад, при пострілі з пістолета, коли злочинець не влучив у потерпілого).
1.3. Можливі наслідки насильства проти правоохоронців Стосовно тих складів злочинів, об’єктивну сторону яких утворюють тільки насильницькі дії - насильство "у чистому вигляді", законодавець дає однозначну відповідь на таке запитання, вказуючи у відповідній диспозиції конкретні наслідки застосованого насильства (фізичний біль, тілесні ушкодження, смерть). При цьому не має значення, чи розташована норма, яка передбачає відповідний склад у ІІ розділі Особливої частини КК («злочини проти життя та здоров’я особи»).Отже, мова буде йти про ті склади, які передбачають посягання і на інші, крім тілесної недоторканності або здоров’я людини, цінності (в науковій літературі для їх найменування переважно використовують поняття "двооб’єктні насильницькі злочини"). Спробуємо систематизувати думки, які висловлювались у юридичній літературі з цього приводу.
Деякі автори включають до поняття фізичного насильства як обов’язкову його ознаку настання наслідків. Наприклад, ототожнює фізичне насильство і його наслідки П. Дубовець, який взагалі розглядає наслідки як невід’ємну частину діяння [11, 8].Поділяє таку позицію С. Землюков, який зазначає, що насильство є реальною формою спричинення реальної шкоди здоров’ю людини та її недоторканності [12, 125].
Проте переважна більшість вчених підтримує "проміжний варіант" - на їх думку, фізичне насильство, як правило, тягне за собою ті чи інші наслідки у вигляді шкоди здоров’ю, але в деяких випадках може і не пов’язуватись з їх настанням [13,21; 25,19-20]. Так, М. Панов пише: "Вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає не тільки нанесення удару, побоїв, але й можливе або дійсне спричинення потерпілому легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень... Такий прийом законодавчої техніки, коли за допомогою поняття "фізичне насильство" у нормі КК закріплюється не тільки спосіб вчинення злочину, який свідчить про те, що фізичному впливу піддається фізична, тілесна сфера людини, але й можливі або такі, що реально настали суспільно небезпечні наслідки (аж до тілесних ушкоджень тілесної тяжкості), є виправданим, оскільки надає можливість "економити законодавчі засоби" при формулюванні ознак злочинів у законі" [25, 19-20].