4) командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ — у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв’язку з виконанням службових обов’язків або розташуванні частини, з’єднання, установи;
5) митні органи – в справах про контрабанду;
6) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв – у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;
7) органи державного пожежного нагляду – у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
8) органи охорони державного кордону – у справах про порушення державного кордону;
9) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Слідчі — це особи, які проводять досудове слідство по кримінальних справах. Чинним законодавством до таких осіб віднесено слідчих прокуратури, органів СБУ, МВС України, податкової міліції. [3.]
Термін "прокурор" як суб'єкт злочину, передбаченого ст. 371 КК вживається в законі як узагальнене поняття. Фактично таким суб'єктом можуть бути і заступники прокурора, і його помічники [17; 596] .
Судді маються на увазі лише професійні. У ряді літературних джерел рекомендується завідомо незаконні затримання, привід або арешт вчинений суддею, кваліфікувати за ст. 375 КК.
Стаття 375 КК передбачає відповідальність за винесення неправосудного вироку, постанови тощо, тобто процесуального документа, який вирішує справу остаточно і по суті. Постанова про арешт, затримання або привід до таких актів не належить.
2.4. Суб’єктивна сторона погрози або насильства щодо працівника
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, адже в законі сказано про завідомо незаконні затримання, привід або арешт. Це означає, що особа усвідомлює суспільну небезпечність та протиправність, своїх дій.
д) кваліфікуючі ознаки злочину
Кваліфікуючими ознаками злочину закон (ч. 3 ст. 371) визнає:
1) спричинення ним тяжких наслідків;
2) вчинення його з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.
Поняття тяжких наслідків є оціночним. Їх визначення здійснюється судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Такими наслідками можуть визнаватися: самогубство особи чи замах на нього, тяжке захворювання, позбавлення життя підозрюваного чи обвинуваченого іншими затриманими або ув'язненими тощо.
Поняття корисливих мотивів полягає в тому, що винний вчиняючи злочин передбачений ст. 371 КК України, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків або досягти іншої матеріальної вигоди [2] .
Інші особисті інтереси можуть бути такими: задоволення садистських нахилів, помста, заздрість, ревнощі. [23; 347]
2.5. Відмежування погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу від суміжних злочинів
При відмежуванні складу злочину погрози або насильства від суміжних складів злочинів, таких, наприклад, як склади злочинів, передбачені ст. ст. 342, 343, 344, 346, 348, 349, 350 КК України, стає очевидним, що і об’єкти, і суб’єкти в даних складах злочинів є надзвичайно схожими між собою. У такому випадку об’єктивна сторона складу злочину відіграє неабияку роль. Вона слугує критерієм кримінально-правового розмежування та, безперечно, впливає на кваліфікацію.
Стаття 345 КК України встановлює відповідальність за: погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 1 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 2 ст. 345; умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків – ч. 3 ст. 345; перераховані вище дії, вчинені організованою групою – ч. 4 ст. 345 Кодексу. У зв’язку з тим, що нами досліджуються лише деякі проблеми об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу, які не охоплюють вчинення даного злочину організованою групою, пропонуємо обмежитися дослідженням змісту диспозицій лише ч.ч. 1-3 ст. 345 КК України [2] .
Отже ч. 1 ст. 345 КК України передбачає кримінальну відповідальність за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків. За своєю конструкцією даний склад є формальним.
У системі Особливої частини КК України наявно приблизно тридцять статей, в яких погроза є конститутивною або кваліфікуючою ознакою.
Науковці по-різному визначають погрозу. Так, наприклад, В.Н. Кудрявцев визначає погрозу як висловлення реального наміру заподіяти особі або її близьким фізичну, майнову або моральну шкоду. При чому, залежно від форми виразу вона може бути словесною, письмовою, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї), інших дій, спрямованих на примушування особи до виконання поставлених винним вимог [18, 150].
В.С. Батиргареєва, характеризуючи психічне насильство при розбої, уявляє погрозу як психічний вплив злочинця на волю і свідомість потерпілого без фактичного застосування фізичного насильства [9, 19].
В.І. Осадчий вкладає в поняття погрози насильством можливість вчинення злочинного впливу на потерпілого від заподіяння фізичного болю до спричинення йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень, позбавлення можливості обирати місце перебування на свій розсуд [24, 135-136].
Як бачимо, для кожного складу злочину, об’єктивною ознакою якого є погроза, характерні певні особливості. Тим не менше дане поняття містить такі ознаки, які було б просто неприпустимо заперечувати. Вони наявні в переважній більшості наукових визначень та майже завжди виникають у свідомості особи при спробі ідентифікації певних дій як погрози.
Погроза – це виражений словами, письмово, певними діями або іншим чином намір завдати фізичної, матеріальної чи іншої шкоди окремій особі або громадським інтересам [7, 594].
За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством або знищення майна утворює два самостійні склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за ст. 129 або ст. 195 КК України, відповідно – це „погроза вбивством” та „погроза знищення майна”.
На це ж звертає свою увагу і п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів”. Так, в ній, зокрема, йдеться про те, що кваліфікація за статтями, які передбачають кримінальну відповідальність за злочини проти правоохоронних органів, повинна відбуватися лише за умови виконання працівником правоохоронного органу службового обов’язку. Якщо ж дії винного були реакцією на незаконні діяння працівника правоохоронного органу або викликані особистими неприязними стосунками, не пов’язаними з виконанням потерпілим своїх обов’язків, вчинене, за наявності для цього підстав, потрібно кваліфікувати як злочин проти особи або власності [8, 166]. У випадку зі складом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, погроза вбивством, насильством або ж знищенням чи пошкодженням майна, як і в інших випадках, може здійснюватися словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також за допомогою технічних засобів й інших дій [4]. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози, одним із вищезазначених способів, до відома потерпілого. Характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення. Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. На цю умову звертає свою увагу переважна більшість авторів. Тим не менше, у п. 10 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою [8, 170]. Очевидним є прагнення законодавця надати працівникові правоохоронного органу та його близьким родичам підвищеного ступеню захисту. Проте у випадку, коли погроза не є реальною, потерпілому не спричиняється шкода, а відтак і суспільним відносинам шкода не заподіюється. На нашу думку, дане діяння не може визнаватися злочином.
При кваліфікації зазначених вище дій як злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України нехтуються принципи кримінальної відповідальності.
Отже погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів і інших дій.
2.6. Проблеми кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу
Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата. Склади злочинів, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 345 КК України, є злочинами з матеріальними складами, а відтак, для них характерним є настання певних суспільно небезпечних наслідків в результаті протиправного діяння винної особи. Ці наслідки перебувають у нерозривному причинному зв’язку з діянням та носять суспільно небезпечний характер. До таких, зокрема, належать: заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження – це ч. 2 та ч. 3 ст. 345 КК України, відповідно.