Злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 КК України, вчиняються дією, тобто активною, вольовою, свідомою поведінкою людини. М.І. Хавронюк вказує на чотири види дій, якими може утворюватися об’єктивна сторона складів злочинів, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 345 Кодексу. До таких, зокрема, слід відносити: заподіяння побоїв, заподіяння легких тілесних ушкоджень, заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень та заподіяння тяжкого тілесного ушкодження [12, 393]. Таким чином, під насильством у злочині, передбаченому ч. 2 ст. 345 КК України, слід розуміти заподіяння суспільно небезпечною дією потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу, наслідків у вигляді побоїв, легких тілесних ушкоджень, або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Злочин, передбачений ч. 3 ст. 345 Кодексу, з об’єктивної сторони характеризується суспільно небезпечною дією, що призвела до наслідку – заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження[2].
Отже, розглянувши об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 345 КК України: „Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу” ми приходимо до висновку, що загалом вона відповідає сучасним потребам забезпечення кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності. Так, погроза, як об’єктивна ознака складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 345 КК України, являє собою погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, вчинювана словесно, письмово, за допомогою жестів і демонстрації зброї або предметів, що їх замінюють, а також із використанням технічних засобів та інших дій. Погроза повинна бути дійсною й реальною для її сприйняття потерпілим. Злочин слід вважати закінченим з моменту доведення погрози до відома адресата.
Насильство в злочинах, передбачених частинами 2, 3 ст. 345 КК України полягає у суспільно небезпечній дії, що призводить до суспільно небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому – працівнику правоохоронного органу чи його близькому родичу побоїв, легких тілесних ушкоджень, середньої тяжкості тілесних ушкоджень та тяжкого тілесного ушкодження. При цьому обов’язковою умовою кваліфікації погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів є наявність юридичної конструкції „у зв’язку з виконанням службового обов’язку працівником правоохоронного органу”. За умови ж відсутності вказаної юридичної конструкції, погроза вбивством, знищення майна або насильство утворюватимуть інші склади злочинів. Відтак і кваліфікація відбуватиметься за іншими нормами КК України.
Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.06.1992, №8 „Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів” наголошується на тому, що для кваліфікації дій за ч. 1 ст. 345 Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою, в той час як переважна більшість науковців-криміналістів і ми, зокрема, вважаємо, що характерною умовою погрози також є дійсність та реальність сприйняття її потерпілим. Іншими словами – це здатність створити переконання в можливості її здійснення [8].
Потерпілий повинен усвідомлювати, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, за певних обставин може стати дійсністю. Слід також зазначити, що даною статтею, проблема об’єктивної сторони складу погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу не вичерпується. Зважаючи на обмеження об’єму наукового дослідження, ми не змогли охопити всі проблеми та дискусійні моменти об’єктивної сторони цього складу злочину.
Висновки
Аналізуючи вищевикладене можна зробити деякі висновки. Недоторканість особи зафіксована у Загальній декларації прав людини 1948р.; Декларації прав і свобод людини і громадянина 1991р.
Згідно ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду, погодженого з прокурором і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом [1].
Недоторканість особи гарантується різними галузями права, у кримінальному праві - шляхом встановлення за її порушення кримінальної відповідальності.
Спеціальною правовою гарантію недоторканості особи є встановлення у розділі КК України “Злочини проти правосуддя” відповідальності службових осіб, наділених правом затримання, приводу або арешту за завідомо незаконне здійснення зазначених дій. Тільки в цьому випадку інтереси правосуддя і права особистості стають спеціальним об'єктом кримінально-правової охорони. Неправомірне застосування примусових заходів, що має своєю метою створити необхідні умови для досягнення цілей правосуддя, дискредитує органи, що здійснюють функцію правосуддя. Незаконне позбавлення людини волі грубо порушує одне з основних прав громадян, гарантованих Конституцією — недоторканість особи. [2]
Відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід або арешт передбачена ст. 371 КК України.
Об'єднання цих різних за своїм характером і ступенем суспільної небезпеки складів злочинів пояснюється відомою подібністю їх об'єктивної і суб'єктивної сторін.
Завідомо незаконний арешт є злочином більш суспільно небезпечним, чим завідомо незаконне затримання або привід, оскільки він являє собою більш тривале позбавлення волі підданого арешту і, отже, інтересам правосуддя і правам особистості завдається більш серйозної шкоди.
Диспозиція ст. 371 не розкриває ознак складу завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Ці ознаки можуть бути встановлені тільки за допомогою норм кримінально-процесуального закону, який передбачає затримання, привід і арешт в якості заходів кримінально-процесуального примусу та встановлює підстави, строки і порядок застосування цих заходів.
Список використаних джерел:
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996. – 111 с.
2. Кримінальний кодекс України. – К.: А.С.К., 2002. – 879 с.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 768 с.
4. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua
5. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. . [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua
6. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. . [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua
7. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. . [Електронний ресурс]. ”– Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua
8. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім „Скіф”, 2005., - 472 с.
* *
*
9. Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Монографія. – Х.: „Одісей”, 2003. – 256 с.
10. Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. - М.: Юридическая литература., 1974. – 324 с.
11.Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. - М., 1964. – 347 с.
12.Землюков С.В. Уголовно-правовые проблемы преступного вреда. - Новосибирск, 1991. – 435 с.
13. Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. - М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002. – 345 с.
14. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 524 с.
15. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. вищ. навч. зал. освіти. – За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком інтер; Х.: Право, 2002. – 416 с.
16. Кримінальне право України. Особлива частина./ За ред. М.І.Мельника, В.А.Клименка. – Київ: Юридична думка, 2004. – 656 с.
17. Кримінальне право України. Особлива частина / під ред. Навроцького В.О.: Курс лекцій. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 768 с.
18. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Юрид. л-ра, 1960. – 244 с.
19. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. Т. 4. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – 553 с.
20. Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Омская высш. шк. милиции, 1978. – 103 с.
21. Навроцкий В.А. Вопросы квалификации насильственных преступлений по проекту УК Украины // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). - Харків: ПФ "Книжкове видавництво "Лестивця Марії", 2001. - С. 22-45;
22. Навроцький В.О. Поняття насильства та його врахування при кримінально-правовій кваліфікації // Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Львів, 17-18 квітня 2000р. / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000. – 237 с.
23. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / А.М. Бойко, Л.П. Брич, В.К. Грищук, О.О. Дуров та ін.; За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.
24. Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 336 с.
25. Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. - Харьков: Юридический ин-т, 1986. – 543 с.
26. Симонов В.И. Уголовно-правовая характеристика физического насилия. - Свердловск, 1972. – 611 с.
27. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та., 1977. – 216 с.
28. Ткаченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья как уголовно-правовая категория // Государство и право. - 1992. - № 12. - С. 68-79.
29. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.
30. Шапченко С.Д. Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності людини // Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та інші; За редакцією П.С. Матишевського та інших. - К., 1999. - С. 240-249.
31. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998 – т. 4: Н-П. – 2002. – 720 с.