Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здоров'я, про всі аспекти запропонованих або проведених медичних втручань.
У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має право на інформацію про ризик, який супроводжує медичне втручання і про наявні в арсеналі сучасної медицини альтернативні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайомство з медичною документацією, що відображає його здоров'я, а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).
Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.
При поступленні в заклади охорони здоров'я пацієнт повинен одержати відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати під час свого перебування і лікування.
Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомогу, яка б відповідала його потребам. Пацієнт має право вибирати і міняти свого особистого лікаря або іншу особу, яка надає допомогу, або медичний заклад.
Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його проведення, за винятком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.
Фахова таємниця
Принаймні, із часів Гіппократа медичні працівники давали обіцянку берегти таємниці, довірені їм хворими. Авіценна говорив: "Оберігай таємницю від усіх, які розпитують, полонянка твоя - твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець її, якщо вона розкрита".
У"Женевській декларації" ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: "... урочисто клянуся... берегти довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта".
З етичної точки зору поняття "медична таємниця" є: по-перше, підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської гідності, його законних прав, його особливого права на конфіденційність; по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через балакучість медиків. Тому вже зі студентських років майбутні медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні з фаховою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і наукова підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника, який допустив розголошення фахової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.
Питання про фахову медичну таємницю не тільки етичне, але і юридичне. У перші десятиліття радянської історії в нашій країні офіційно насаджувався нігілістичний "курс на знищення лікарської таємниці". В "Основах законодавства СРСР про охорону здоров'я", прийнятих у 1969 p., була стаття "Лікарська таємниця", де в принципі правильно говорилося, що лікарі й інші медичні працівники не мають права розголошувати відомості про хворобу, інтимні й сімейні сторони життя хворих, а у випадках, коли того вимагали інтереси охорони здоров'я населення (наприклад, при погрозі ) або правосудді, керівники установ охорони здоров'я зобов'язані були передавати конфіденційну інформацію службовим каналом. У "Клятві лікаря Радянського Союзу" теж зберігалась етична норма "... берегти лікарську таємницю". У той же час протягом багатьох років, аж до 90-х років, у нашій країні відбувалося розголошення лікарської таємниці в найбільш масовому медичному документі - листку непрацездатності, і, по суті справи, це вважалося соціальною нормою.