Соціалісти у своїй більшості могли б дозволити приватним особам володіти й управляти невеликими фермами, магазинами, ремонтними майстернями. А дехто з них навіть сгверджує, що окремі підприємства, які задовільно працюють за умов приватної власності і не надаються до державного володіння й управління, слід залишити у спокої—хай працюють у приватних руках. Тобто сучасні соціалісти не зберігають чисготу ідеалів соціалізму, коли йдеться про право володіння приватною власністю.
Система ціноутворення
Як вважають чимало соціалістів, в ідеальній соціалістичній системі можна зберегти гроші та власну систему ціноутворення, але не слід у такій значній мірі, як за капіталістичної системи, покладатися на зміни цін та цінові співвідношення у прийнятті важливих економічних рішень. Рішення щодо асортименту та кількості товарів, зокрема товарів широкого вжитку, мав би виносити уряд. Соціалісти критикують ціновий механізм ринкової економіки головно за те, що ціни не відбивають неринкових потреб людей, як, скажімо, прагнення до економічної захищеності. 1 ніяк не можна через ціновий механізм врахувати негативні потреби7. Крім того, особи з великими сумами грошей можуть висловити свої бажання через ціни, внаслідок чого ресурси перемістяться па виробництво товарів, що їх більшість споживачів не може собі дозволити. Соціалізм міг би перерозподілити виробничі ресурси для задоволення насамперед основних потреб усіх людей, замість відносно менш важливих потреб тих небагатьох, котрі мають великі доходи.
Приміром, може бути чимало людей, котрі були б дуже втішені, коли б вони могли запобігти друкуванню і продажу порнографічних: книг або виробництву і продажу сигарет. Вони були б щасливі заплатити певну ціну для одержання такого задоволення цих своїх "негативних" прагнень, коли б таку можливість було їм надано. Але, здається, не існує жодного способу врахування таких негативних прагнень черг і ринковий механізм, окрім урядового указу.
Соціалізм і уряд
Мабуть, через те, що різноманітні некапіталістичні економічні системи так часто працювали за умов диктаторських урядів, в популярних дискусіях існує тенденція пов'язувати капіталізм з демократією, а соціалізм і комунізм—з диктатурою. Проте це безпідставно щодо соціалізму. Європейські соціал-демократичні партії діють у демократичних межах. Цю думку ілюструють вибори соціалістичних урядів у Франції та Греції 1981 року.
На початку 1960-х років багато європейських соціал-демократичних партій остаточно розірвали рештки будь-яких ідеологічних зв'язків, що їх вони мали з Марксом і комунізмом. Вони відмовилися від своєї традиційної опозиції до приватної власності та своєї мети щодо встановлення суспільної власності, а спрямували увагу на удосконалення громадського комплексу всіх товарів і послуг. Отже, у Західній Європі сформувалися змішані капіталістично-соціалістичні системи. Коли соціалісти приходять до влади, з'являється нахил у бік соціалізму: залишається розрахунок на ринкову економіку, але існує також державне регулювання і планування для досягнення бажаних соціальних і економічних цілей.
КОМУНІЗМ
Перші натяки на комунізм можна знайти у творі Платона "Республіка" . Критицизм Платона щодо економічної та соціальної структури сучасного йому суспільства привів його до пропозиції ідеальної держави. В "Республіці" він описав державу-місто, що мала форму політичної організації, дуже подібну до тогочасної Греції (431-351 рр. до Р. X.). З-поміж іншого, ідеальна республіка Платона—це комуністичне суспільство, де всіма речами володіють спільно, принаймні це стосується вищих верств. Ці вищі верстви, або'охоронці держави, харчуються у спільних їдальнях і живуть у загальних квартирах, одержуючи допомогу з внесків, зроблених вільними громадянами . Члени цієї групи ніколи не турбуються про свої власні інтереси, а завжди працюють для добра цілої держави. Щоб гарантувати їхню безкорисливість, Платон не наділяє їх
Див. іпуіп Есітап, еД., ТЬє \Уог1сз оі Ріаіо (Нете Уогк: МоДегп І-іЬгагу, Іпс., 1956), рр.397-481.
В республіці Платона діють три класи: керівники, або охоронці, помічники охоронців та ремісники. Керівний клас складається з філософів, котрих добирають із-поміж членів класу помічників після тривалого навчального курсу. Ремісники складають найбільший клас республіки, але вони мають невисокий статус.
Сучасний комунізм, як і соціалізм, беруть початок із Англії, були реакцією на капіталізм і спрямовані проти нього. Як уже згадувалось, промисловому життю в Англії були притаманні нерівність доходів, злиденність і бідність. Вітри революції, що повіяли з франції, стихли, а звання та привілеї міцно закріпилися. Панівний клас був всемогутнім порівняно з найманими робітниками, що у своїй більшості були безправними. Підлеслива, поступлива, догідлива аристократія Англії мала необмежену владу, а її доходи за часів промислової революції надзвичайно зросли та ще й не оподатковувались. Аристократія не була суб'єктом жодних законів і міцно тримала уряд у своїх руках. Але в перебігу промислової революції почав зароджуватись клас підприємців, і ці два класи зіткнулись у боротьбі за контроль над урядом. Цей конфлікт мало що дав для покращення умов праці робітничих мас.
Таким було загальне економічне і соціальне оточення, в якому Карл Макс написав "Капітал". Варто нагадати, що Маркс був продуктом свого часу і що багато діячів у Англії та інших країнах думали над проблемою бідності. Маркс посідає важливе місце завдяки тому, що в "Капіталі" він виклав динамічну теорію економіки, що й досі слугує підґрунтям для багатьох комуністичних догм. Найголовніші елементи цієї теорії стисло можна подати так.
Марксистська теорія розподілу доходів. За Марксом, спосіб, у який люди заробляють на життя за будь-яких часів, обумовлений природою наявних продуктивних сил. Існують три продуктивні сили: природні ресурси, виробниче обладнання і людські ресурси. Оскільки в процесі добування засобів до існування люди мусять застосовувати ці три продуктивні сили, потрібен певний різновид відносин між людьми та цими силами, зокрема відносини власності. Люди можуть володіти якимись продуктивними силами приватне, як це є за капіталістичного суспільства, або колективно, як за соціалістичного. За капіталізму були ті, хто володів майном чи капіталом, і ті, хто володів лише своєю працею. Перших Маркс називав капіталістами, або буржуазією, а других— пролетаріатом, або робітниками.
74 Частина 1. КІНЕЦЬ "ІЗМІВ"
Трудова теорія вартості. Чимало економістів вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть, і серед них Адам Сміт і Давид Рікардо, вважали, що праця—це спільний знаменник вартості10. Маркс засвоїв цю ідею і зробив її підґрунтям своєї теорії розподілу доходів. Він стверджував, що праця є спільним елементом усіх товарів, а вартість товару визначається кількістю суспільне необхідної для його виробництва праці. Суспільне необхідна праця, як визначив Маркс,—це кількість часу, необхідного для виробництва якогось продукту за наявних середніх умов виробництва і за середнього рівня кваліфікації та інтенсивності праці . Відношення цін двох продуктів прямо пропорційне до відношення кількості суспільне необхідної праці, що затрачається на їх виробництво. Коли для виготовлення пари черевиків потрібно дві години праці, а для виготовлення візка—п'ять годин, то ціна черевиків на ринку становитиме 2/5 ціни візка.
Ціною праці є розмір заробітної плати. Розмір платні визначає собою дохід тих, хто є власником своєї праці. Маркс стверджував, що цей розмір визначається трудовою теорією вартості. Який прибуток одержить робітник за свою працю на наймача, залежить від кількості робочого часу, потрібного для виробництва життєво необхідної продукції для цього робітника. Якщо ця продукція може бути вироблена за п'ять годин роботи на день, то робітник може працювати і буде вигідним працедавцеві для роботи, якщо робітникові видається платня за п'ять годин роботи на день. Навіть якщо насправді робітник працює на працедавця дванадцять годин на день, оплата буде лише за п'ять годин, бо саме стільки потрібно для підтримки робітника. Згідно з трудовою теорією вартості, оплата може бути тільки такого розміру. Маркс насправді вірив у теорію життєво необхідного розміру заробітку в системі ринкового капіталізму.
Теорія додаткової вартості. Хоча робітники створюють повну вартість, вона експропріюється працедавцями у формі додаткової вартості, що її можна означити як різницю між вартістю, створеною робітниками, і вартістю їхньої робочої сили. Коли робітник продає робочу силу працедавцеві, він передає також усі права і претензії на результати своєї праці. Дохід у схемі Маркса поділяється на дві категорії—додаткова вартість, що є джерелом усього прибутку, і трудовий дохід. Вартість у марксовому розумінні може бути подана формулою С + V + 5, де С відображає сировину й амортизацію основних капіталів, У—витрати на заробітну платню,
Вартість можна означити як ціну товару чи послуги, що е мірою придатності їх для одержання замість них інших товарів чи послуг. Коротко кажучи, це є обмінна вартість, тобто сила, що спроможна керувати обміном на ринку.
Скільки робітник одержує як платню—це залежить від кількості робочого часу, суспільне необхідного для виробництва мінімально необхідних засобів існування або підтримки робітника і його родини. Припустимо, що виробництво цих засобів потребує п'ятьох годин суспільне необхідного робочого часу. Якщо робітник працював на працедавця рівно п'ять годин, його праця буде повністю оплачена і додаткова вартість буде відсутня. Але встановити тривалість робочого дня—це право працедавця, тому робочий день, звичайно, буде продовжуватися на кілька годин більше, ніж це потрібно для виробництва засобів існування робітника. Різниця між реальними годинами роботи і робочим часом, необхідним для забезпечення існування, і становить додаткову вартість.