Крива Лоренца показана на рис. 2.2: пряма лінія ОАР є лінією
РИС.2.2. Крива Лоренца.
Розділ 2. Ринкові механізми і капіталізм 53
повної рівності, а лінія ОВР — крива Лоренца — показує відхід від рівності: що далі ОВР від ОАР, то більшою є нерівність. Але у використанні кривої Лоренца як міри розподілу податків є деякі вразливі місця. Передусім, розглядаючи криву, не можна сказати, наскільки нерівномірним є розподіл податку. Внаслідок використання відсотків залишається прихованим число суб'єктів одержання доходу в різних прибуткових групах. Правдою є й те, що нахил кривої в різних точках дає не більше інформації, ніж сама крива. Але, з іншого боку, крива Лоренца є прекрасним інструментом для наочного показу нерівності в розподілі доходів. Вона може також ілюструвати, як зміни податків та урядових витрат відіб'ються на розподілі доходів.
Існує можливість уникнути необхідності покладатись виключно на візуальне порівняння кривих Лоренца для одержання висновків щодо варіантів поділу прибугків. Для діаграми Лоренца існує коефіцієнт концентрації Джині, що дорівнює відношенню площі між діагоналлю і кривою Лоренца та загальною площею під діагоналлю, Для строго рівномірного розподілу цей коефіцієнт дорівнює нулеві. Величина коефіцієнта Джині пов'язана з увігнутістю кривої Лоренца: що більша увігнутість, то більший коефіцієнт. Однак за своєю суттю він є усередненим і нічого не говорить про те, як визначити ступінь нерівності в різних секторах розподілу
доходу.
В таблиці 2.1 подано розподіл доходів домашніх господарств за квінталями для кількох ринкових економік. Повна рівність щодо
ТАБЛИЦЯ 2.1. Відсоткова частка доходу домашніх господарств за квінталями для окремих ринкових економік.
| Країна | Рік | Нижній | Другий | Третій | Четвертий | Верхній |
| квіїтгаль | квінталь | квіїтгаль | квінталь | квінталь | ||
| Велика Британія | 1979 | 5.8 | 11.5 | 18.7 | 25.0 | 39.5 |
| Японія | 1979 | 8.7 | 13,2 | 17.5 | 23.1 | 37.5 |
| Канада | 1985 | 5.7 | 11.8 | 17.7 | 24.6 | 40.2 |
| Німеччина | 1984 | 6.8 | 12.7 | 17.8 | 24.1 | 38.7 |
| Франція | 1979 | 6.3 | 12.1 | 17.2 | 23.5 | 40.8 |
| Сполучені | ||||||
| Штати | 1985 | 4.7 | 11.0 | 17.4 | 25.0 | 41.9 |
| Швеція | 1981 | 8.0 | 13.2 | 17.4 | 24.5 | 36.9 |
| Італія | 1986 | 6.8 | 12.0 | 16.7 | 23.5 | 41.0 |
| Австралія | 1987 | 4.4 | 11.1 | 17.5 | 24.8 | 42.2 |
розподілу доходу означала б, що кожний квінталь відповідає 20% доходу. Жодна країна не підійшла близько до такої рівносгі.
Колишні великі соціалістичні країни не наведено в таблиці 2.1. Дані про них, на противагу ринковим економікам, поданим у таблиці, могли б навести на думку про рівномірніший розподіл прибутку, особливо напередодні краху комунізму. Проте в цих країнах існував розрив між риторикою і реальністю, тобто між лозунгами про рівноправність і фактами про особливі привілеї для вузького кола еліти. Серед цих привілеїв були, окрім іншого, автомобілі, дачі, а також спеціальні магазини, де представники службовців, науковців, спеціалістів та інші члени еліти могли купити продукцію, недоступну простим робітникам.
Джерела доходів
У ринковій економіці існують два джерела доходу: 1) трудовий дохід робітників і службовців у вигляді заробітної плати, а також тих, хто працює не за наймом; 2) дохід від власності. Власність може виступати як сукупність претензій на вартість багатства, в тому числі на природні ресурси, капітал і споживчі товари тривалого користування. В капіталістичній економіці претензії на власність мають складну структуру. Претензії на багатство, що ним володіють корпорації, можуть бути у вигляді простих чи привілейованих акцій, корпоративних облігацій, а також векселів і застав. У структурі національного доходу трудовий дохід складається із заробітних плат і підприємницьких доходів, тоді як дохід із власності має форму рент, процентів і прибутків. Отже, в капіталістичній системі існує докорінна відмінність між трудовими і нетрудовими доходами.
Розподіл доходу і і гранична продуктивність ,
Найповніша теорія, що обґрунтовує розподіл прибутків у ринковій економіці, містить концепцію граничної продуктивності. Ця концепція може бути застосована при розподілі як трудового доходу, так і доходу з власності. За умов конкурентного середовища прибутки окремих осіб визначаються: 1) обсягом ресурсів, якими вони можуть розпоряджатися; 2) ринковою оцінкою цих ресурсів. Тому дохід робітника наближений до розміру, що визначається пропозицією і попитом, так що одержаний дохід дорівнює величині внеску робітника у вартість товарів і послуг, що його він спроможний зробити. Цей внесок робітника у загальний продукт відомий під назвою граничний фізичний продукт (ГФП) праці. Доларовий, або грошовий, еквівалент внеску—це граничний прибутковий продукт (ГПП) праці, що його визначають, помноживши ГФП на ціну продажу виробленого продукту. Подібні міркування застосовують і до розподілу доходу з власності. Власники ресурсів одержують винагороду, наближену до розміру, що відповідає граничному прибутковому продукту ресурсів, якими він володіє.
ЗАОЩАДЖЕННЯ І ФОРМУВАННЯ КАПІТАЛУ ЗА УМОВ КАПІТАЛІЗМУ
У капіталістичній системі приватні особи накопичують великі суми заощаджень за рахунок різниці між процентними ставками й ціпами. Необхідною умовою для таких заощаджень є величина процентної ставки, достатня для подолання часових обмежень заощаджувача. Часові обмеження пов'язані з бажанням використати дохід сьогодні, а не будь-коли в майбутньому. Проте деякі різновиди заощаджень не залежать від процентних ставок—це, скажімо, ті, що робляться з метою запобігти можливим фінансовим труднощам чи досягти влади, що її може принести накопичення доходів. Люди з надто великими доходами можугь заощаджувати майже автоматично з огляду на труднощі, пов'язані з пошуком доцільних можливостей для використання своїх доходів6. Є й інші заощадження, що не залежать від власних рішень приватних осіб (акціонерів) щодо збереження своїх заробітків. Такі заощадження утворюються, приміром, коли корпорації утримуються від виплати акціонерам дивідендів від своїх доходів. Нарешті, можна згадати про вимушені заощадження у вигляді податків, іцо їх уряд може прямо чи опосередковано використати на важливі суспільні потреби.
Вкладення капіталу у виробництво, зрозуміла річ, передбачає існування заощаджень. У капіталістичній системі заощадження спрямовані на інвестиційні потреби через ринковий механізм пропозиції й попиту, а процентні ставки виконують при цьому розподільну с}зункцію. Щоб бути в змозі виплатити проценти за позикою і врешті-решт повернути її повністю, позичальник має бути спроможний вкласти кошти в надійну справу. Це допомагає уникати непродуктивного і досягати раціонального використання заощаджень.
За умов капіталізму заощадження й інвестування виконуються, загалом, різними групами людей. Інвестиція—це купівля основних фондів, тому її здійснюють головно фірми, а от акт заощадження—і фізичні, і юридичні особи. Одночасно існують маси розпорошених заощаджувачів і позичальників, причому другі бажають залучити кошти для інвестиційних потреб. Завдяки цьому, зрозуміла річ, виникає потреба в особливому різновиді втручання або посередництва, що має па меті звести обидві сторони разом. Таку функцію виконують головним чином комерційні та інвестиційні банки, що знаходяться у приватному володінні й діють з метою одержання прибутку. Вони виступають гарантами випуску в обіг цінних паперів як для державних одиниць, так і для фірм. Інвестиційні банки стають посередниками між бізнесовими й державними одиницями, що прагнуть знайти фонди для коротко-чи довготермінових позик, та приватними особами й інституціями, що володіють такими фондами для інвестування.
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК КАПІТАЛІЗМУ
Корені капіталізму сягають середніх віків, де пошук прибутку був головним рушієм життя для багатьох людей, а надто для купців із Генуї та Венеції—італійських міст-держав . Наприклад, можна сказати, що Америку було відкрито 1492 р. завдяки пошукові нових ринків. Католицька церква та інші творці громадської думки почали частково підтримувати концепцію прибутку, бо вони теж виявили можливість корисного застосування грошей. Рання католицька церква вважала, що гроші безплідні, бо не відтворюють самі себе, і що позичати їх з метою одержання відсотків—це моральне зло. Водночас не було нічого поганого у використанні грошей для придбання будь-чого. Та з часом від цієї ранньої концепції відмовились, бо перекопалися, що гроші, інвестовані у виробничі підприємсгва, справді можуть принести більше грошей для загального добра і що лише плата за використання грошей (відсотки) може спонукати власника грошей до їх інвестування.
Купці з італійських міст-держав винайшли майже всі комерційні засоби, що уможливлюють існування суспільства, орієнтованого на прибуток. Одним із таких засобів була подвійна бухгалтерія, за якої на лівій сторінці книги купці записували свої наміри, а на правій показували реальний баланс.
Можна відзначити не менш промовистий розрив між звичаями капіталізму періоду його зростання в пізньому середньовіччі та в сучасному світі. Приплив золота і срібла із Нового Світу в Європу мав значні політичні та економічні наслідки і сприяв утворенню національних держав. Нові багаті верстви, що торгували з усім світом, потребували стабільних національних урядів, щоб гарантувати торгівлю, захищати морські шляхи і забезпечувати прибуття торгових кораблів. Монархів, зацікавлених у фінансовій підтримці з боку багатих купців для оплати воєнних витрат, заохочували до сприяння національній торгівлі. Одним із шляхів такого сприяння було забезпечення того, щоб тільки кораблі своєї країни використовувалися для вивезення товарів зі своїх портів—а подеколи і для ввезення до них.