Державне управління є видом соціального управління. Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно – політичною сферами.
Місце і роль державного управління в механізмі «поділу праці» визначалися наступними характеристиками:
· державне управління – конкретний вид діяльності по здійсненню єдиної державної влади, що має функціональну і компетенційну специфіку, що відрізняє його від інших видів (форм) реалізації державної влади;
· державне управління – діяльність виконавчо-розпорядницького характеру. Основним напрямком її є виконання, тобто проведення в життя законів і підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично владних повноважень;
· державне управління – прерогатива спеціальних суб'єктів,вони позначаються узагальнено як виконавчо-розпорядницькі органи державноївлади чи органи державного управління;
· державне управління - виконавча діяльність, здійснювана в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом. Безпосередність такого керівництва обумовлена тим, що саме у веденні (організаційному підпорядкуванні) органів державного управління знаходилася основна маса об'єктів власності, виражаючи тим самим якість держави як власника основних засобів виробництва;
державне управління – підзаконна діяльність, здійснювана «на основі виконання закону»; вона другорядна стосовно законодавчої діяльності.
Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються функціями управління.
Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:
1) другорядний, підзаконний характер;
2) організуючий характер;
3) систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;
4) універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;
5) суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;
6) у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;
7) наявність великого державного апарату;
8) підконтрольний характер діяльності.
Сутність виконавчої влади зводиться до такого:
1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні – атрибутом державно – владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.
2. Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією Конституції , законів України в загальнодержавному та функціонально – компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.
3. Виконавча влада має державно – правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку людей, їх об’єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю інших.
4. Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району у місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (державного
Принципи державного управління – це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. Вони класифікуються на:
1) загальносистемні:
a) об’єктивності державного управління;
b) демократизму державного управління;
c) правової упорядкованості державного управління;
d) законності державного управління;
e) розподілу влади в державному управлінні;
f) публічності державного управління;
2) структурно – цільові:
a) погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;
b) взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;
c) підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;
3) структурно – функціональні:
a) диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;
b) концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно – управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об’єкти управління;
c) комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб’єктів управління не допускала дублювання і паралельності);
d) достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об’єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього;
e) відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об’єктів управління;
4) структурно – організаційні:
a) єдності системи державної влади, яка забезпечує цілістність, погодженість і дієвість державно – управлінських процесів;
b) теріторіально – галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;
c) різноманітності організаційних зв’язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;
d) поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління;
5) структурно – процесуальні:
a) відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям;
b) конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;
c) стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.
Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління.
Органи державного управління в Україні.
Управління та його організація мають за мету створення найбільш сприятливих умов для функціонування виконавчої влади, а тому вимагають чіткого врегулювання статусу суб’єктів управління та взаємовідносин у межах і поза межами цієї системи.
Головною метою державного управління є створення найбільш сприятливих умов для формування виконавчої влади, що відповідає інтересам громадян, суспільства і держави.
Така узагальнена характеристика державного управління, до якої можна додати і деякі інші специфічні його ознаки, у числі яких:
· вертикальність (субординарність, ієрархічність) системи виконавчо-розпорядницьких органів;
· реалізація приналежних цим суб'єктам юридично владних повноважень в адміністративному, тобто в позасудовому порядку;
· передбачена чинним законодавством можливість адміністративної правотворчості (сполучення правозастосування з правовстановленням);
· включення в механізм (систему) державного управління не тільки виконавчо-розпорядницьких органів, але і всіх інших ланок управлінського апарата (наприклад, адміністрації державних підприємств) і т.п.
В такому розумінні органи державного управління розглядалися як виконавчий апарат державної влади чи державної адміністрації, що є основною ланкою практичної реалізації законодавства, а також інших правових актів органів державної влади, тобто Рад різних рівнів. У своїх основних організаційних проявах ці органи були «прив'язані» чи прямо опосередковано до системи Рад народних депутатів.
Виконавчо-розпорядницьку діяльність практично здійснювали не всі державні органи, а лише ті, котрі конституційно позначалися як органи державного управління (спеціальний суб'єкт). У загальнодержавному масштабі ці органи здійснювали державну владу (державно-владні повноваження) у формі виконавчої і правозастосовчої функцій. Тут видний специфічний варіант прояву державної влади, якому приділялося особливе (самостійне) місце в механізмі «поділу праці» (функцій). Пріоритетність зберігалася при цьому за законодавчою (правотворчою) діяльністю.
Викладене дозволяє звернути увагу ще на дві принципові обставини. Насамперед державне управління і здійснюючі його функції державні органи є складова частина єдиного механізму державної влади. Дане положення необхідно особливо підкреслити в зв'язку з тим, що до 80-х років відповідні Конституції і чинне законодавство тільки Ради всіх рівнів відносили до числа органів державної влади. І лише у відношенні Урядів було зроблене виключення: вони характеризувалися в якості «виконавчих і розпорядницьких органів державної влади». Всі інші органи державного управління (як, втім і судові органи) начебто б не мали ніякого відношення до механізму державної влади, що, звичайно, не відповідало дійсності. Спостерігалася, тим самим, явна переоцінка ролі Рад. Фактично ж мова повинна була йти, і для цього малися всі необхідні підстави, про функціонування в системі «поділу праці» представницьких, виконавчих і судових органів державної влади, оскільки саме вони реалізували в різних правових і організаційних формах повноваження державно-владного характеру.