Цей досить великий за обсягом документ містить підсумки роботи ҐПУ у тодішніх окружних центрах України і переконливо засвідчує: основний цілеспрямований удар організатори справи "СВУ" спрямували проти української інтелігенції, причому не тільки старої. Під "націоналістичні" підводились буквально всі гуртки, об'єднання, наприклад, гуртки вивчення українського слова на Вінничині.;І Навіть на Луганщині викрили "контрреволюційне шовіністичне Уруювання". Але з кого? Зрозуміло, з вчителів української мови, які створили "гурток українізаторів". Як зазначено, "група мала своєю метою організувати навколо себе українців-шовіністів, впливати на вчительство та студенство".
Академікові М. Слабченкові інкримінувалось те, що він згуртував навколо себе групу "майбутніх молодих українських професорів", яких знов-таки обвинувачували у "шовіністичній роботі". Виникає запитання: а хто, власне, визначав ступінь "шовінізму" чи "націоналізму"? Малоосвічені слідчі з ҐПУ, котрим в принципі було чужим українське середовище, українська культура? Все українське для них автоматично перетворювалось у "націоналістичне", і вони при цьому твердо знали, що не помиляються: саме цього від них чекало начальство.
Відтак при читанні цитованого та багатьох інших документів у справі "СВУ" доходиш висновку, що ця справа формувалась як рішучий крок у дискредитації політики "українізації", яку, зокрема, працівники ҐПУ УСРР ніколи не сприймали як серйозну і довготривалу. Отже, розробляючи справу "СВУ", чекісти ніби підводили базу для наступних тотальних погромницьких антиукраїнських акцій, що будуть масово започатковані у 1932-1933 pp.
Ще одна характерна риса згаданих документів - прагнення всіляко дискредитувати Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), підготувати ґрунт для її знищення. Не випадково в одному із згаданих документів, підготовлених в ҐПУ в грудні 1929 p., докладно плянувалось, що саме інкримінувати діячам УАПЦ. Насамперед це "атеїзм більшости автокефального духовенства", хоча знов запитаймо: хто і за якими критеріями мав визначати міру цього атеїзму? Далі - це "петлюрівське минуле більшости автокефалістів", використання "СВУ" УАПЦ як "знаряддя антирадянського впливу на широкі маси для ведення підпільної роботи", "українізація церкви та релігії - засіб для здійснення мети "СВУ".
Співробітники ҐПУ доклали великих зусиль, щоб "розшифрувати" всі ці напрями. О. Зінкевич у своїй розвідці "Справа Української Автокефальної Православної Церкви на процесі Спілки Визволення України і її ліквідації у 1930 р." висловлює припущення, що слідчі ҐПУ, побачивши заздалегідь, що їм не під силу добитись під час слідства від діячів УАПЦ Володимира Чехівського та його брата Миколи Чехівського поступливости, вирішили довести до скликання "надзвичайного собору" УАПЦ 28-29 січня 1930 р. Нагадаємо, що цей "собор", скликаний напередодні процесу "СВУ", схвалив резолюцію про зв'язок УАПЦ з "СВУ", про "контрреволюційність" УАПЦ і, зрозуміло, про її самоліквідацію.
Однак документи, що раніше були недоступні для О. Зінкевича та для інших дослідників, засвідчують, що В. Чехівський та М. Чехівський ще 1929 р., до моменту скликання "собору" почали давати необхідні ҐПУ свідчення після того, як з ними попрацювали. Сам "собор" був таким чином пляновою акцією ҐПУ УСРР, що мала засвідчити "крах" УАПЦ. Висвітлюючи політичну мету процесу у справі СВУ, Г. Зімон зауважує, що важче розв'язати питання про те, що у обвинуваченні "відповідало дійсності, а що існувало лише у головах працівників ОҐПУ".
На підставі тих службових документів ҐПУ, які авторові цих рядків вдалось опрацювати, можна стверджувати, що "СВУ" в тому вигляді, як це подавалось у 1929-1930 pp., не існувало, її справу, а також справу "Українського національного центру" (вирок винесено у закритому порядку в лютому 1932 р.), в яку, зокрема, були втягнуті академіки М. Грушевський та М. Яворський і яка започаткувала справжнє полювання за вихідцями з Галичини, було сфабриковано і вміло використано для контрукраїнізаційних заходів. Третій, вирішальний етап цих заходів ҐПУ почало здійснювати наприкінці 1932 - на початку 1933 pp., коли Сталін остаточно вирішив покінчити з політикою "українізації".
Усунення О. Шумського з посади наркома освіти (який de facto відав сферою культури, ідеології і національних відносин) не довело до повної русифікації. М. Скрипник, нарком освіти у 1927-1933 pp., виступав активним захисником української культури, вірячи у можливість синтези просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного мислення серед комуністів, кристалізація владно-каральних структур на тлі загострення соціяльно-економічної ситуації й виникнення голоду - все це було ув'язане сталінським керівництвом з черговим наступом на "націоналізм".