Ніцше протиставляв аристократію нижчим верствам населення, як боротьбу двох воль до влади. Також він зазначав, що світ маленький і підпорядкований суворій бездушній закономірності. З цього випливає, що для більшості людей не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ, використовуючи „позитивні” знання про причинно-наслідкові зв’язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту.
Тому в Ніцше (його двоїстість уже стає звичною),з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.
Ніцше бачив світ як уособлення жорсткого матеріального порядку.
В умовах такого порядку (на відміну від порядку «світової справедливості» у давніх) як би «правильно «не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тисячорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутньому страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уникнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати основою життя іншої істоти, яка буде принципово вищою порівняно зі своїм творцем – надлюдиною.
Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.
3.4 Погляди на право.
Неможливо було б розгорнути політичну концепцію світосприйняття у Ніцше не визначившись з поняттям права у його теорії. Логічним постає той факт, що і право у філософа буде ніби збоченим, ірраціональним. В цілому в Ніцше право – це право сильного. Іншого не дано. Лише сильна людина може створювати закони, яким підкоряться усі інші (окрім знову ж таки сильного). Тобто філософом розвивається аристократична концепція права.
Право для Ніцше, це щось другорядне, похідне від волі до влади, її рефлекс. З цих позицій він атакує різні версії історично прогресивної інтерпретації природно-правової доктрини, відкидаючи ідеї свободи і рівності в людських відносинах,[3] обґрунтовує правомірність привілей, переваг і нерівностей.
Нерівність прав Ніцше розглядав як умову того, що права взагалі існують. Право є перевага. А переваги завжди у еліти. Не надто важливо які вони: соціальні, юридичні, фінансові. Право оспорюється тільки силою, і нею ж установлюються нові права.
„Неправота – казав він – ніколи не заключається в нерівних правах, вона заключається в посяганні на рівні права.” Справедливість, за Ніцше, складається з того, що люди не рівні, і правова несправедливість, таким чином, виходить з принципу нерівності правових посягань різних суб’єктів – в залежності від того, відносяться вони до сильних, чи представляють собою частину натовпу. Людина сама по собі, вирвана з суспільства, не має ні прав, ні гідності, ні обов’язків.
Право, за Ніцше, результат війни і перемоги. Він солідарний з „правовим інстинктом” предків: „Переможець отримує переможеного з дружиною, дітьми. Усім майном. Сила дає перше право, і нема права, яке в своїй основі не було б конфіскацією, насиллям узурпацією.
Ніцше повністю відкидав решта трактувань походження права та намагався подати свої погляди з точки зору війни та переможця.
З такого розуміння права логічно вникає право агресії. Тобто Ніцше таким чином узаконює війну. З цього випливає, що він не тільки її оспівує а й доказує, що людина має право убивати, палити села, ґвалтувати жінок, катувати ворогів. Тоді переможець, як вище зазначалось, стає варваром. Він з „аристократа духу” перетворюється на того, кого він зневажає – покидька, мерзотника. Про яку ж культуру можна тоді говорити? Вбивця не створює культуру. Її створюють митці, яких Ніцше так зневажав. Отже право сильного – шлях до руйнації.
Потрібно зазначити, що така позиція Ніцше досить примітивна. Права аристократії укладає сама аристократія. Чому ж народ не може укладати свої права, адже його більше, і значить він сильніший?
Автору інтересно як Ніцше розв’язував протиріччя культури і права сильного. Дикі орди варварів знищили неповторну культуру Риму (яким він так захоплювався). Тобто тут іде протистояння між силою і культурою. На чий бік стане філософ? Що йому імпонує більше: сила дикуна (з його правом) чи дух аристократа (з його неперевершеністю).
Автор може зазначити тільки одне. Може суспільство і зароджувалось з правом сильного, та жити має по праву мудрого. Тільки розум визначає критерії права, тільки у освіченої людини може бути висока правосвідомість, і нарешті, тільки реакційність Ніцше могла народити таку форму права. Право сильного це не прогрес – це застій. Погляд філософа не міг принести нічого нового в це питання. Як і християнські ідеологи Аврелій Августин (проповідував рабство) та Фома Аквінський (прихильник феодалізму), які підтримували антилюдські політичні ідеї, так і Ніцше проповідував думки, котрі не могли забезпечити культурний розвиток ідей права та правового суспільства.
3.5 Погляди на соціалізм.
Одного разу Ніцше сказав: „Ламати легко – творити важче”. Проте ця теза не завадила йому нищівно критикувати політичні концепції лібералізму й демократії. Перепало і соціалістичній ідеології. Живучи в час інтенсивного розвитку останньої, він не міг не звернути на неї уваги.
Зрозуміло, що соціалізм категорично не подобався філософу. Вся європейська культура, по його оцінці, вже здавен переживає кризи цінностей і рухається до катастрофи. „Соціалізм – писав він – дійсно є кінцевим етапом „сучасних ідей” і їх прихованого анархізму.” [цит. за 2]
Він абсолютно відкидав революції і повстання пригнічених, розцінюючи їх як загрозу культурі. Пророчими словами Ніцше попереджав про неминучість в майбутньому революційних рухів мас. Разом з тим він був впевнений, що інстинкт власника в кінцевому результаті візьме верх над соціалізмом. Можна сказати, що філософ мав наукове передчуття, котре базувалось на глибокому аналізі історії, культури Європи, її політичної думки.
Критикуючи соціалістичні ідеї, Ніцше вважав, що соціалізм навіть бажаний для експерименту. „Дійсно – писав він – мені б хотілося, щоб на кількох великих прикладах було показано, що в соціалістичному суспільстві життя саме себе заперечує, саме собі підрізає корні.” [цит. за 2] Соціалісти, зазначав він, заперечують право і правосуддя, індивідуальні бажання, права і переваги і тим самим відкидають саме право, так як „при загальній рівності нікому не будуть потрібні права.” Відповідно до цієї тези філософа, у автора постає логічне питання: що краще – право на рабство і виконання чужих бажань, чи загальна рівність без права виділятися з натовпу? Тим не менше Ніцше в чорних фарбах змальовував майбутнє законодавство при соціалізмі. „Якщо б вони (соціалісти) стали коли-небудь встановлювати закони, то можна бути впевненим, що вони закували б себе в залізні ланцюги, і вимагали б страшної дисципліни – вони себе знають! І вони підкорилися цим законам з усвідомленням, що вони самі встановили їх.” [цит. за 2]
Різкої критики зазнав соціалістичний підхід до держави. Тут він відмічав, що соціалізм, прагнучи до усунення всіх існуючих держав, „може розраховувати лише на короткочасне і випадкове існування з допомогою самого крайнього тероризму”. Ніби передбачуючи образ майбутнього тоталітаризму, Ніцше говорив про знищення особистості при соціалізмі, реформуванні її в доцільний орган суспільного союзу, про режим вірнопідданої покірливості всіх громадян абсолютній державі.
Розділ 4Основні філософські доктрини.
Вивчаючи основні політичні погляди Ніцше було б некоректно оминути його базові філософські доктрини. Вивчаючи його інтелектуальну спадщину можна виділити кілька напрямків філософських досліджень. Перший – це теорія надлюдини, яка тісно пов’язана з політичним баченням світу. Друга – критика християнства, котра виходить з критики Європи та ідеї надлюдини.
Теорії Ніцше виходили за рамки звичайно сприйняття. Його бачення світу, людини та ролі релігії в її житті були м’яко кажучи незвичними. Не помилюсь коли скажу, що він мав друзів та ворогів мав незчисленно більше. Адже його критика торкалась усіх. Серед них: митці, учені, політичні діячі, громадяни, віруючі, навіть друзі. Гострий розум філософа міг принизити будь-кого. Піднести ж він міг тільки пам’ять і недосяжну мрію.
4.1 Надлюдина.
Надлюдина. Людина майбутнього – надлюдина, іскра, блискавка, представник якісно нового біологічного виду; як культ сильної особистості. Ніцше закликає створити в суспільстві атмосферу боротьби за виживання, в якій тільки й можуть виникати нові види; для цього слід відкинути всі заклики до рівності й соціального миру. Треба зробити так, щоб у життєвій боротьбі перемагали найдужчі й найшляхетніші, як у спорті. Тут не місце для угод і домовленостей. Учорашній чемпіон може стати аутсайдером, якщо не докладе зусиль! Ніцше проголошує: „Нехай щоранку кожен знову й знову доводить своє право нагорі. Нехай кожен буде шляхетний у боротьбі”.