Г.Кіссінджер і З.Бжезинський:
два підходи до визначення зовнішньополітичної стратегії
Г.Кіссінджер (радник з питань національної безпеки, а пізніше держсекретар США) на момент приходу в адміністрацію Р.Ніксона (1969 р.) був, за його власним визнанням, радше істориком, аніж практиком великої міжнародної політики. Проте у нього було чітке усвідомлення того, що Америка і світ вступили у нову стратегічну добу — істотно відмінну від періоду «холодної війни» з його виразною біполярністю. Г.Кіссінджер, як засвідчують його аналітичні праці 60-х років та написані значно пізніше мемуари, виходив з трьох принципових положень.
По-перше, світ є біполярним з військового і багатополярним з політичного погляду5. При цьому, на думку Г.Кіссінджера, «світ більшої кількості центрів прийняття рішень цілком відповідав американським інтересам та ідеалам»6.
По-друге, у цьому новому світі істотно «трансформувалась природа могутності». Велетенські військові деструктивні можливості наддержав великою мірою стали фікцією через неможливість застосування озброєнь у повному обсязі7.
По-третє, баланс сил у міжнародному масштабі тривалий час зводився до жорсткої рівноваги між двома наддержавами. Тепер завдання полягало в тому, щоб віднайти новий глобальний баланс, який би враховував уроки «лицарів міжнародної рівноваги дев'ятнадцятого століття», що здатні регулювати її відповідно до змін у «структурі силових можливостей»8.
Інакше кажучи, майбутній провідник зовнішньої політики країни стояв на ґрунті стратегічної концепції, що сягала своїм корінням класичних часів Меттерніха, Каслрі, Бісмарка та інших фундаторів «реальної політики». Він гадав, що Америка, подолавши у своїй міжнародній політиці поточну кризу, мусила б припинити власну циклічну традицію повернення до ізоляціонізму і розпочати формування нового еквілібріуму відповідно до своїх національних інтересів та вартісних ідеалів. «Таким чином, — пише Г.Кіссінджер у мемуарах, — нова адміністрація зіткнулась зі світом турбулентності і комплексності, який вимагав від нас якостей, що не мали прецедентів в історичному досвіді Америки. Ми мали одночасно покласти край війні, керувати глобальним суперництвом з Радянським Союзом, на яке накладали свій драматичний відбиток ядерні озброєння, вдихнути нове життя у наш союз з індустріальними демократіями та інтегрувати нові країни до нової світової рівноваги, яка стала б тривкою лише за умови відповідності прагненням усіх народів»9.
Коли до нової адміністрації Дж.Картера на посаду радника президента з питань національної безпеки було призначено З.Бжезинського (1977 р.), то його стратегічний світогляд був не менш опрацьований. Йому, однак, була притаманна менша виразність стратегічної моделі. Це зумовлювалось, зокрема, тим, що, на відміну від свого попередника, З.Бжезинський не був схильний знаходити обґрунтування для власної стратегічної моделі в історичному досвіді, хоч і надавав великого значення «відчуттю історії» при здійсненні зовнішньої політики. Його аргументація була радше модерністською і філософською. Викладаючи свої погляди у програмній передвиборній статті, він писав про «філософську ізоляцію, що не мала прецедентів в американській історії», і до якої, на його думку, привели країну Р.Ніксон та Г.Кіссінджер. Критикуючи «макіавеллізм» своїх попередників, новий шеф Ради національної безпеки наголошував, що зовнішня політика республіканців «була в полоні вельми статичних поглядів на світ, що ґрунтувались на традиційному балансі сил, які спрямовувалися на пошук примирення між провідними державами на ґрунті розподілу сфер впливу і загалом були зорієнтовані на збереження статус-кво у міжнародній політиці, а не на його зміну»10.
Отже, у діяльності адміністрації Дж.Картера головною метою зовнішньої політики країни для З.Бжезинського була «зміна статус-кво». Йдеться про такий стан речей, за якого Америка толерувала поведінку Москви і виявляла готовність посідати у міжнародних відносинах місце, що не відповідало її винятковому статусу головного інноватора і підприємця у світі. Детальніше обриси свого стратегічного світогляду на той момент З.Бжезинський виклав у аналітичних меморандумах президентові, написаних невдовзі після обрання главою держави Дж.Картера. Так, 30 квітня 1977 р. президентові було подано доповідь на сорока трьох сторінках, у якій відображались погляди команди З.Бжезинського на «стратегічні пріоритети» країни та шляхи їх досягнення. Згідно з документом передбачалось, що зовнішню політику адміністрації слід визначити як таку, що має на меті передусім «конструктивні глобальні зобов'язання» США11. Програма виконання цих зобов'язань передбачала насамперед втілення «тристоронньої стратегії» — системи особливо тісних і довірливих взаємин Америки з Японією та Західною Європою. Відносинам з СРСР і Китаєм, що були пріоритетними для Г.Кіссінджера, відводилось місце десь у середині згаданої програми.
На думку З.Бжезинського, важливим було «дати відсіч радянській навалі» як шляхом підтримки друзів Америки, так і втамовуванням джерел конфліктів, експлуатованих Москвою. Натомість взаємини з Китаєм розглядались як «наріжний камінь» у зусиллях, спрямованих на підтримання миру, та як «центральний стабілізуючий елемент» американської глобальної політики12. Передбачалось, що напрямом зовнішньополітичної стратегії, який розглядався як особливо характерний для нової адміністрації та її керівників, мала стати боротьба за права людини в усьому світі.
З.Бжезинський був сповнений рішучості очолити процес визначення зовнішньополітичних пріоритетів країни. Напередодні вступу на високу посаду він зробив у щоденнику такий запис: «Стає дедалі очевиднішим, що координація зовнішньої політики і злиття її з власне стратегічним змістом мають здійснюватися у цьому кабінеті (Білому домі — Авт.). Структура виконавчої гілки влади, і, зокрема, кадрове забезпечення держдепартаменту, вказує, здається, на те, що оперативні рішення, переговори тощо можуть ефективно контролюватись держдепартаментом, міністерством оборони та іншими відомствами. Але в уряді немає єдиного осередка стратегічного мислення і формулювання нових ідей» (окрім, звичайно, Білого дому — Авт.)13.
Таким чином, цілком очевидно, що між Г.Кіссінджером і З.Бжезинським як зовнішньополітичними стратегами існували суттєві розбіжності в поглядах. Перший був класичним реалістом, його базова геостратегічна модель виходила з кількаполюсності світової політики, а Сполученим Штатам відводилась роль керівника організації нової міжнародної рівноваги. Другий же поставав як носій комбінованих реалістично-транснаціональних поглядів. Його базова геостратегічна модель виглядала складнішою: трикутник США — Західна Європа — Японія (союзники) перебуває у нестабільному середовищі, яке формують економічний Південь (партнери) та СРСР, Китай і їхні сателіти (суперники). Відповідно роль Америки полягала у зміцненні трикутника, залученні партнерів і стримуванні суперників.
Спільним для Г.Кіссінджера та З.Бжезинського було те, що обидва вони дбали про безпеку і процвітання Сполучених Штатів, хоч і по-різному бачили запоруки їх гарантування. Якщо Г.Кіссінджер вважав за можливе визнавати СРСР легітимним партнером у великій геостратегічній грі, то З.Бжезинський права на таку легітимність за ідеологічно несумісним державним утворенням ніколи не визнавав і вочевидь вірив у те, що лише розпад СРСР чи його трансформація розв'яжуть безкомпромісний американо-радянський конфлікт.
Звичайно, і Г.Кіссінджеру, і З.Бжезинському властиво було корегувати з плином часу свої підходи, хоч, як свідчать їхні пізніші аналітичні праці, це аж ніяк не міняло розроблених ними теоретичних засад міжнародної політики. З.Бжезинський за час, що минув після закінчення його урядової кар'єри, опублікував низку праць. Вони закріпили за ним репутацію першорядного міжнародного стратега, який має обдарування і сміливість до осмислення геостратегічних реалій14.
Після Г.Кіссінджера та З.Бжезинського процес визначення американської зовнішньополітичної стратегії на державному рівні набув менш персоніфікованого характеру, що можна вважати сталою тенденцією. Пояснюється це скоріше за все змінами у взаємовідносинах американського суспільства з навколишнім світом. Сучасна Америка настільки переймається міжнародними проблемами та охоплюється інформаційними потоками, що суб'єктивно відчуває меншу потребу у послугах міжнародних авторитетів в галузі стратегії, зокрема в президентському оточенні. Ця ситуація, однак, може змінитись найближчим часом і Вашингтону знову знадобляться високі урядовці, обдаровані яскравим даром зовнішньополітичних стратегів.