З того часу кожного року там, на Білостоці в храмі Пресвятої Богородиці Страждальниці відбувалось богослужіння. День Десяту п’ятницю оголошено відпустом. Спочатку на цю відправу приходили віруючі із парафії (Лісок, Переводова і Костяшина), а село приймало гостей, як на храмове свято. Вода із даного джерела, сповідь і прийняття св. причастя допомагало багатьом людям позбуватися різних хвороб. З кожним роком на відпуст приходило все більше прочан. У 20 роки церковиця вже не вміщала прихожан і вони змушені були стояти надворі. Десь із 1926-1927 років на Десяту п’ятницю приїжджає до 6-7 священиків. Постає питання про будову приміщення, де б могли переодягтися священики, пообідати. За гроші від збору віруючих о.Ріпецький будує в південно-східному кутку площі Білостоку дерев’яний будинок, криє цинковою бляхою.
Особливістю погоди Десятої п’ятниці є те, що вона дуже рідко буває без раптового зливового дощу, і то саме в цій улоговині. Із сходу, півдня, заходу і півночі горби. Долина починається на північному сходів від урочища Середній горб і тягнеться на південний захід, на Задовгу. Кінець червня – початок липня завжди у наших теренах суха жарка погода. Достигає озимина. І цей день дуже рідко починається дощем. А от біля 12-13 год. дня в сильну спеку починають появлятися хмарки на заходів над лісом, тоді і на півдні над Переводовом, а відтак і на північному сході над Лісками. Починає блискати, з сильними громами, а з хмар, немов із відра ллється вода 10-20 хвилин. Люди чим мають накривають, ховають під вози і дерева. Не змокають ті, хто в церковці, але їх порівняно мало. Вже через півгодини-годину після дощу все висихає від сонця.
Отож, щоб прочани були захищені в час богослужіння, спочатку від сонця, а потім від дощу о.Ріпецький вирішив на Білостоці, вище церковиці побудувати велику церкву-шопу. На пожертви прочан 1930 р. така церква (вівтар закривався після богослужіння) 12х35 м була освячена. На освячення приїхав митрополит Андрей Шептицький та єпископ Коціловський із Перемишля.
В цей день, крім літургії відправляли Хресну дорогу. Образи Хресної дороги чіпали на зовнішніх стінах церковиці, щоб взяли участь більше віруючих. Щоб задовольнити потреби прочан, о.Ріпецький вирішує хресну дорогу побудувати у вигляді каплиць із 14 станцій. На пропозиції отця відгукнулося багато парафій. Але площа не вміщала такої кількості каплиць. Закуплено додатково 2 га землі в південній частині. За 1933-34 роки 14 парафій збудувало по одній дерев’яній каплиці, а запрошені зі Львова малярі написали ікони (при чому на полотні олійними фарбами, та помалювали каплички, використовуючи орнаменти церков 14 парафій).
Урочисто, як ніколи до того часу, відсвяткували Десяту п’ятницю 1935 року.
Крім богослужіння в цей день працював ярмарок кондитерських виробів, солодких напоїв, морозива, біжутерії, ікон і образочків, хрестиків з ланцюжками, різноманітних дитячих іграшок, іншого промислового товару. Працювала карусель (іноді дві), цирк, лотереї, виграші яких витягали попугаї, морські свинки та інші дресировані звірки.
Для дітей саме ярмарковий майдан був захоплюючим і оставався в пам’яті на все життя. Десята п’ятниця не проходила без лірників.
Крім душпастирської праці, сім’я о.Ріпецького проводила велику громадсько-політичну роботу. Так о.Ріпецький невтомно працював у “Просвіті”, “Кооперативі”, залучаючи селян продавати свою продукцію в райсоюз, маслосоюз, вчив селян раціональному веденню сільського господарства. Сім’я отця створює велику українську бібліотеку і охоплює всіх дітей і молодь. Дружина отця, імость Євгенія, організувала товариство “Союз українок”, де крім політичного виховання вела куховарські курси, курси молодої матері, рукоділля.
В управу читальні входили: о.Ріпецький Мирослав – голова та члени Красько Михайло (Їськів), Шолемей Іван (дяк), Щудло Андрій, Сенюта Григорій.
В управу кооперативу входили Красько Степан (Їськів) – голова та члени о.Ріпецький Мирослав, Синиця Григорій, Сенюта Григорій, Щудло Андрій, Фога Гнат, а книговодом довго був Тарасюк Василь. Продавцем спочатку був Красько Микола (Якимів), а потім Сорока Василь.
В 30-40 роках читальна “Просвіти”, поряд з церквою, була основним вогнищем культури села, хоча і працювала на громадських засадах. Вже 1932 село урочисто відзначає мазепинський рух і на святі Мазепи в Сокалі бере участь більше 80 односільчан (див. фото). Приміщення читальні збудували в 1926-1929 роках, де крім актового залу на 200-220 чол.; були гардероб і 2 кімнати для роботи гуртків з одної сторони, а з другого боку розмістилася крамниця кооперації. Працювали хоровий і драматичний гуртки. На показ вистав потрібно було мати дозвіл старости повітового. Цей дозвіл завжди виходжував Щудло Андрій (Синюків). В село два рази заїжджав пересувний український театр під керівництвом Когутяка, артисти цирку.
Процес над Данилишиним і Біласом та пацифікація Равщини був належно осуджений селом, особливо молоддю, а пісня
“А в равськім повіті
є свідомі села
за те і тужила
вістка невесела”
довго була в репертуарі хлопців і співали її по кожнім кутку. З особливим успіхом пройшла вистава драмгуртка із равського села Василева Великого “Над Львом чорна хмара”.
За рік хор виступав 2-3 рази з концертами.
Майже кожного року в селі проводили фестини, на яких дівчата і хлопці окремо демонстрували вправи, потім були епізоди бою козаків із турками чи татарами (при чому обов’язкова на конях). Дальше одні розігрували лотереї, інші дивились як найспритніші хлопці вилазили на високого ковзкого стовпа, щоб звідтам взяти одну річ (годинник, черевики, штани, чи щось інше). На майдані були продавці з солодкою водою, солодощами, морозивом. Свято закінчувалось загальними танцями. Згідно переказів пожилих та і власних спостережень: не було в році неділі чи свята, щоб в читальні не було якогось заходу. Весілля теж не відбувались без читальні. Після шлюбу і гостин у хаті, молодь разом з молодими, йшла до читальні, де 3-4 години міг потанцювати кожний бажаючий.
В час постів жодних забав не було. Серед молоді тоді в моді були флірти. Хлопці і дівчата ставили лавки у квадрат і фліртували. Були дні, що було по 3-4 груп фліртувальників. В будні дні хлопці кожного з кутків виходили на вулиці і заводили пісні. Спочатку в колі, а потім бралися під руки і одним рядом йшли в напрямі читальні і співали. Зійшовшись разом, заспівали кілька пісень і розходились до своїх дівчат.
До 1936-37 року різниці між молодими українцям і поляками не було. Разом ходили до церкви, читальні, на весілля, на кавалерку.
1936 року в село вчителем приходить Адам Ковальський, вихований в шовіністичному польському дусі. З першого вересня вже починали уроки не з української, а польської молитви. Від нас, учнів, вимагає навіть на перервах говорити по-польськи. В селі відкриває “свєтліцу” і ми вже не йдемо виступати у читальню, а у свєтліцу. В репертуарі тільки польські пісні і танці “краков’як”, “мазурка”, “полька”. Всю молодь польської національності збирає у свєтліці, забороняє їй йти в церкву, хлопців втягує у “щелецку” військову організацію. Починається насильне сполячування. Його дії викликають незадоволення серед батьків молоді.
Селом керував солтис, якого обирали радні. Їх було 16, 14 українців і 2 поляки. Солтисами в різні часи були: в 1917-19 рр. Шелемей Іван (Медовий), якого поляки в 1919 посадили в тюрму на 1 рік. Потім довго Красько Максим (Якимів), а в 1936-38 рр. – Козак Степан (Тарасів). Готуючись до виборів радних села в 1938 р., Ковальський вимагає, щоб радними було 8 поляків та 8 українців. І хоч село вибрало 14 радних українців, а 2 поляків, Ковальський у старостві в Сокалі подає списки 8 поляків та 8 українців. Це обурили село і другого дня понад 25 селян їде з протестом на фальсифікацію виборів. Протест прийнято, видано нові бюлетені, проведено нові вибори, які пройшли так само, як і перші. Солтисом обирають українця Синицю Григорія, секретарем, теж українця Дулябу Гната. У перемозі цих виборів українцями, величезну роль зіграли о.М.Ріпецький та Щудло Андрій (Синюків).
Весною 1939 р. Ковальський покидає село: його, як офіцера, призивають в армію.
Організація ОУН. в селі була створена в 30-31 роках. Згідно даних її створив Харташко Клим, який в 1935 році через часті арешти, разом із Харташком Максимом (Борушків) емігрували в Америку. Що сталося з ними ніхто не знає, бо від них не було жодної чутки.
Членами ОУН. в різні роки були Красько Михайло (Їськів), Хорташко Іван (Чанків), Сорока Василь, Хорташко Михайло (Медовий), Хорташко Микита (Мальчинський), Козак Михайло. З молодших членів – Венглеж Андрій, Козань Василь (Яцьків), Сенюк Михайло (Тарасенько), Сорока Михайло, Хорташко Михайло (Чапків), Заєць Грицько (Шельвестрів), Шелемей Іван (Шаламко), Красько Василь (Сушаків), Козань Петро син Клима.
Кілька хлопців молодшої генерації в 1942 р. пішли в підстаршинську школу поліції у Луцьк, а звідтам, вже членами Бандерівської гілки ОУН., в УПА.
Весною 1944 р. в селі створено юнацьке звено ОУН., станичним якого призначено Фогу Степана, а зве новим Синицю Павла.
Юнаками були Барила Іван, Щудло Іван, Кандрацький Володимир, Демчик Єрген, Фога Іван (Гудзіків) та інші.
Десь в 1920 чи 1921 році з нагоди річниці польської перемоги, біля школи хтось із поляків посадив дуба і старанно його доглядали навіть тоді, коли школа перейшла в інше приміщення (дане стало аварійним). Правда, довгий час українці не знали з якої нагоди росте цей дуб. З приходом в село вчителя Ковальського, тайну відкрили і 1937 року дуже урочисто біля нього провели “Свєто нєподлєглосці”. Цього дубка десь у жовтні 1938 року зрубали. Другого дня приїхала поліція, яка арештувала біля 20 хлопців. Їх допитували у свєтліці і дуже били, хоча не знайшли особу, яка цей дуб зрубала, але все таки кількох посадили до тюрми. (Венгляж Андрій сидів у Бригідках аж до початку війни, а Сенюк Михайло (Тарасенько) і Сорока Михайло в Кортузькій Березі).