За часів Імперії експлуатація провінцій перетворилася у систему. Уже в епоху Августа була накреслена політика Імперії щодо провінцій. Ставлення до різних провінцій було не однакове. Старі провінції діставали при ньому пільги. Упорядковувалась податкова система. Привілейований прошарок провінційного населення допускався до місцевого управління. Інакше стояла справа у новозавойованих провінціях. Жорстока й безсоромна експлуатація місцевого населення викликала ряд повстань: в Іспанії (24–19 рр. до н. е.), Паннонії (6–9 рр. н. е.), Германії (9 р. н. е.). Політику Августа продовжував Клавдій, але на відміну від попередників він проводить іншу політику щодо надання провінціалам римського громадянства. Видатним провінціалам, за ті чи інші заслуги перед Римською державою, надавались права римського громадянства. За Клавдія були випадки надання прав римського громадянства всьому вільному населенню певних міст. Це був важливий поворот у римській провінційній політиці, який сприяв романізації провінцій та зрівнянню їх прав з Римом та Італією. У 48 р. н. е. імператор запропонував сенатові надати jus honorum жителям Галлії. Нова постанова стосувалась тільки Галлії, але цим було покладено початок залученню в сенат найвидатніших і найзнатніших провінціалів. Продовжувачами політики Клавдія виступають імператори кінця І і ІІ ст. Особливе значення в цьому відношенні мала діяльність імператорів династії Флавіїв та Антонінів. За імператора Адріана у римські війська почали приймати провінційних жителів, що не мали римського громадянства. Це нововведення мало неоднозначний вплив на всю подальшу історію. З одного боку була вирішена проблема комплектування легіонів, з іншого це дало початок провінціалізації та варваризації римського війська. Багато солдат набули прав римського громадянства вступаючи в армію. Пізніше з часів Каракалли громадянами стали майже всі провінціали.
Римська імперія являла собою певну політичну єдність, але вона була ще далека від централізованої монархії. Кожна провінція складалась із самоврядних міст, а також окремих племен, які зберегли свої звичаї, свою мову і лише поступово засвоювали римську культуру на Заході та елліністичну культуру на Сході.
Історія ранньої Римської імперії характеризується розвитком міст, кількість яких досягає кількох десятків тисяч. В економічному житті Імперії провінційні міста відігравали дуже велику роль як промислові і торгові центри. Становище міст було неоднакове. В одних випадках вони обслуговували тільки даний округ, а інші – були великі торгові і ремісничі центри. Часи Антонінів характеризуються розвитком інтенсивного обміну.
Розвиткові обміну сприяв мир, установлений імперією. Велике значення мало і те, що імператорський уряд дбав про шляхи сполучення. Провінції були прорізані зручними шляхами, на будівництво яких витрачалось багато праці і коштів. Шляхове будівництво мало передусім стратегічну мету, а шляхи сприяли також і розвиткові обміну.
У промисловому відношенні східні міста стояли вище, ніж міста західної частини Імперії; особливо виділялись центри, розміщені на березі морів або на схрещенні торгових шляхів. Кожна область римського сходу мала свої господарські особливості. Східні міста зберегли й надалі свою самобутність як у господарському, так і культурному відношенні, хоч і з Заходом були встановлені регулярні торгові зв’язки.
У значній своїй частині західні провінції залишались переважно сільськогосподарськими областями. Лише в І ст. н. е. на Заході виникають ремісничі центри, які виробляли товари, що поширювалися навіть у суміжних з Імперією варварських країнах.
У ІІІ–V ст. процес романізації провінційних міст супроводжувався поступовою втратою домінуючого становища італійських міст. Після реформи Діоклетіана (284–305 рр. н. е.) Рим та Італія втратили своє панівне становище. Імперію було поділено на 12 діоцезів, кожен з яких у свій час поділявся на провінції. Італію було поділено на два діоцези: Італійський та Римський. Італійське населення наряду з іншими повинне було платити податки. Рим все ще залишався столицею, але імператор вже не обирав його своєю резиденцією. Після заснування у 330 р. Костянтином нової столиці – Константинополя, Рим остаточно втратив своє провідне значення.
Одночасно з цим відбувався процес варваризації Імперії. Деяким племенам, що підкорились римському імператорові, було дозволено селитись на римських землях. Поступово деякі провінції майже повністю заселялись варварами. Варвари стали складати основну частину римського війська, за дозвіл селитись на римських землях, варвари зобов’язувались нести прикордонну службу. Вихідці з варварських племен досягали високих посад у римському війську, мали велику вагу при імператорському дворі та часто визначали долю імперії. Водночас ці племена часто повставали проти римського панування, протестуючи проти непосильних податків та свавілля римських чиновників. Часто вдало користуючись з нестабільності влади та політичних проблем, що раз за разом виникали в неосяжній імперії, варвари ставили під загрозу знищення всю імперію.
У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили Рим, у 455 р. його пограбували вандали. А у 476 р. повсталі варварські найманці, на чолі з Одоакром здобули місто, імператора позбавили влади, а знаки імператорської влади Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.
На ранньому ступені розвитку, при переході від первіснообщинного ладу до розвиненої держави, релігія відігравала виняткову роль у приватному і суспільному житті римлян. Римська релігія ніколи не мала закінченої системи. Залишки давніх вірувань уживались в ній з релігійними уявленнями, запозиченими у народів, які стояли на вищому ступені розвитку.
Римляни перебували в постійних взаємовідносинах з іншими народами. Від яких вони запозичали релігійні уявлення, але й самі часто впливали на релігійні вірування своїх сусідів.
Спочатку серед римських богів виділялась трійця: Юпітер, Марс, Квірін. Юпітер вшановувався як божество неба майже всіма італіками. З Юпітером же пов’язувалось уявлення про найвище божество, батька богів. У класичні часи Марс був божеством війни, покровителем римської могутності, але в давні часи він був покровителем рослинності. Квірін був його двійником.
Запозичення з циклу релігійних уявлень сусідніх племен починаються досить рано. Однією з перших починають вшановувати латинську богиню Діану – покровительку жінок, богиню місяця, а також рослинності, яка щороку народжується. Порівняно пізно почали вшановувати іншу латинську богиню – Венеру – покровительку садів та городів і водночас божество достатку і процвітання природи. Юнона була споконвічною італійською богинею, вона вважалась генієм-охоронцем жінки, була прийнята в Етрурії під ім’ям Уні, а повернувшись в Рим стала однією з шанованих богинь. Мінерва також була італійською богинею, запозиченою етрусками; в Римі вона перетворилася на покровительку ремесел.
Від етрусків перейшло до римлян вшанування багатьох божеств, деякі з них спершу були покровителями окремих етруських родів, потім набули загальнонародного визнання. Так, наприклад, Сатурн спершу вшановувався в етруському роді Сатріїв, потім дістав загальне визнання; у римлян його вшановували як божество посівів. Вулкан вшановувався спершу в етруському роді Велка. У Римі він був божеством вогню, а потім покровителем ковальського ремесла.
Від етрусків римляни перейняли ритуал і своєрідну систему забобонів та ворожінь. Але вже в ранню епоху впливали на римлян і грецькі релігійні уявлення. Запозичені вони були з грецьких міст Кампанії. Грецькі уявлення про ті чи інші божества зв’язувалися з латинськими іменами. Церера асоціювалася з грецькою Деметрою і перетворилася в богиню рослинного царства, а крім того, і в богиню мертвих. Грецький бог виноробства, вина і веселощів Діоніс став називатися Лібером, а грецька Кора, дочка Деметри, перетворилася в Ліберу. Трійця: Церера, Лібер і Лібера вшановувалися на грецький зразок і були плебейськими божествами, тоді як храми капітолійської трійці і Вести були патриціанськими релігійними центрами. Від греків переходить у Рим вшанування Аполона, Гермеса (Меркурія) та інших божеств.
Еллінізм вплинув на різні форми римської ідеології. В галузі релігії процес еллінізації відбувався повільно. Римляни вволили римських богів, зберігаючи їх імена, або ототожнюючи їх з певними римськими божествами. Грецький олімпійський пантеон здобуває кінець кінцем остаточного визнання. До дванадцяти олімпійських богів належали: Юпітер (Зевс), Юнона (Гера), Нептун (Посейдон), Мінерва (Афіна), Марс (Арес), Венера (Афродіта), Діана (Артеміда), Вулкан (Гефест), Веста (Гестія), Меркурій (Гермес), Церера (Деметра) і Аполон.
Поряд олімпійськими божествами вводяться в Римі й інші грецькі культи. Визнання нових культів пов’язане з тими чи іншими політичними подіями. Так, наприклад, Геракла вшановували тільки два роди, а з часів цензури Аппія Клавдія культ його набуває загальнодержавного значеня. Закон Огульніїв, який допускав плебеїв до важливих жрецьких посад, сприяв офіційному визнанню грецьких божеств, яких особливо вшановували в Південній Італії. Це пояснюється найімовірніше тим, що видатні плебеї, які зараховувались у жрецькі колегії, були діловими людьми, зв’язаними з південноіталійськими грецькими містами. У ІІІ ст. до н. е. вводиться культ бога-цілителя Асклепія, вводяться жертвоприношення та ігри за тарентинським зразком на честь Юпітера-батька та Прозерпіни. Цим визнавались грецькі уявлення про загробний світ. Храми, присвячені грецьким богам, будуються в середині міської смуги. Ще в епоху ранньої Республіки з’являються зображення богів, узяті від етрусків та греків. Після захоплення грецьких міст у Рим звозять статуї богів і ставлять їх у різних храмах. Грецькі зображення сприяють поширенню антропоморфізму, що був чужий ранній римській релігії. Разом з грецьким культом та зображенням богів поширюється і грецька міфологія, її популяризують поети. В перекладах з грецької вони на підставі всякого роду асоціацій знаходять еквіваленти грецьким божествам.