Римський пантеон не залишався замкнутим. Римляни не відмовлялися приймати в нього інших богів. Так, не один раз під час воєн вони старалися дізнатися яким божествам моляться їхні противники, щоб залучити цих богів на свою сторону.
Наприкінці Другої Пунічної війни в Римі вводиться вшанування Великої Матері богів. Втіленням її вважався метеорит, який був раніше в малоазійському місті Пессінунті, а потім його перевезли в Рим. Матері богів влаштували врочисту зустріч, камінь поклали в храмі Вікторії, на її честь проводились щорічні ігри на грецький зразок. Велику Матір вшановували в Малій Азії під ім’ям Реї та Кібели. Її вважали матір’ю богів, початком всякого життя.
Запровадження цього культу означало запровадження в Римі й Італії східних елліністичних релігій, які стали поширюватись ще до Другої Пунічної війни в італійських грецьких містах. У Рим вони стали проникати разом з жителями цих міст, але головним чином разом з рабами, уродженцями східних країн, які залишались прихильниками своїх релігійних вірувань та звичаїв. Раби поширювали їх в будинках, де жили, дуже часто прищеплюючи свої релігійні вірування малолітнім вільним, яких вони доглядали й виховували. Разом з ними вірування проникали навіть у доми знатних римлян; відпущені на волю колишні раби розчинялись серед міського плебсу і сприяли поширенню своїх релігійних поглядів серед міської бідноти.
Зв’язок з елліністичним Сходом сприяв проникненню в Рим різноманітних містичних культів. Греко-фракійський культ Діоніса, єгипетський культ Ізіди та Серапіса, культ малоазійської Ма-Белонни, фрігійської Великої богині і навіть іудейського Ягве знаходили немало прихильників серед різних верств суспільства. Нові культи приносили з собою солдати, купці, мандрівники, що побували далеких країнах; велику роль щодо цього відігравали раби.
Ще більшого поширення набули східні культи за часів Імперії. Торжество єдиної світової монархії, якою була Римська імперія супроводжувався занепадом традиційних грецьких і римських вірувань. Релігійні шукання того часу були ідеологічним відображенням загального процесу розпаду античного суспільства.
Римське завоювання руйнувало в усіх підкорених країнах попередній політичний порядок і старі суспільні умови життя, насамперед в результаті поборів від імені римської держави. Доведені до крайньої нужди широкі маси населення Римської імперії, які втратили віру в свої сили і сенс існування, були особливо сприятливі до різних забобонів та ворожінь, властивих східним релігіям з їх таємничими культами і вірою в загробне життя.
Підвищення релігійних настроїв виявлялося не тільки у поширенні східних культів, а й в захопленні всілякими оракулами, ворожіннями, відродженням магії. Про це свідчать магічні папіруси, які містять релігійні тексти, де химерно поєднані найрізноманітніші релігійні вчення та уявлення.
З часів Сулли в Рим було занесено культ малоазійської богині Ма, яку римляни вшановували під ім’ям своєї старої богині війни Беллони. Богослужіння на честь Ма-Беллони супроводжувались несамовитістю. Поширилися різні сірійські культи, з яких найбільш відомим був культ великої богині Атаргатіс. В епоху імперії стали популярними різні солярні культи, які проникали з Сирії. Для цих культів характерним є розвиток учення про загробне життя. Надзвичайно поширювались астральні уявлення, що походили від старовавилонських традицій. Разом з іншими сирійськими релігіями поширювалась також іудейська релігія.
У ІІ ст. до н. е. з Єгипту в Рим було занесено культ Ізіди і Серапіса. Деякий час він був під забороною, але вже Калігула збудував храм Ізіди на Марсовому полі, а ІІ ст. н. е. єгипетські культи набули великого поширення на всьому римському Заході. Прихильники Ізіди і Серапіса зустрічалися в різних італійських містах, особливо приморських, бо Ізіда вважалась покровителькою мореплавства, тому серед моряків було багато прихильників єгипетських культів. Шанувальниками єгипетських богів були представники різних класів населення; культ Ізіди був популярним серед жінок.
Особливої популярності у часи Імперії набув культ іранського божества світла – Мітри. Вперше занесли його на Захід солдати Помпея, які боролися з піратами. Особливо поширився цей культ після того, як внутрішні малоазійські області були включені до складу Імперії і там почали набирати солдатів для римської армії. Серед військових завжди було багато шанувальників Мітри, які молилися йому як уособленню “непереможного сонця”, сліди його вшанування знаходять у прикордонних районах Британії та придунайських областях. Стародавні іранські уявлення про вічну боротьбу двох начал, доброго і світлого із злим і темним, поєднувались у мітраїзмі з вавилонськими астральними вченнями, містикою чисел, вавилонським магічним мистецтвом. Мітраїзм мав складну космогонію, в якій народження і подвиги Мітри займали центральне місце. Мітру зображали поборником правди, борцем з усім злим і нечистим, спасителем праведних людей, яких хотів згубити Аріман – злий бог. Разом з тим у мітраїзмі було розвинене і складне вчення про загробне житті, настануть суд і відплата за земне життя, а також вчення про кінець світу.
Культи ці не були замкнутими. Обряди і вчення однієї релігійної системи запозичалися іншими, східні божество ототожнювались з богами грецького і римського пантеону.
Окремі елементи східних культів були сприйняті офіційною релігією. Культ імператорів був особливою релігійною системою, поширеною по всіх провінціях, яка мала свою організацію. Але він не став справжньою релігією, яка б доповнювала всесвітню Імперію. Культ імператорів був лише виявом політичної лояльності, що мала релігійний відтінок, а не релігією у власному розумінні цього слова.
З усіх релігійних систем, що поширювались у межах Римської імперії, особливого значення набуло християнство, яке перетворилося у всесвітню релігію і передало наступним вікам деякі елементи античної культури.
Християнство приваблювало своєю ідеєю рівності і надією на спасіння у загробному житті. Воно менше, ніж інші синкретичні культи, було зв’язане з традиційними національними релігіями. Християнство спростило культ, скасувало жертвоприношення. Найдавнішими обрядами (таїнствами), було хрещення при вступі в громаду та причащання хлібом та вином під час релігійних зборів. Жоден з культів не відзначався такою суворою виключністю, як християнство. Християнин не міг брати участі в жодній “язичеській” релігійній церемонії. А через те що всякий громадський акт у муніципіях, колегіях і т. п. супроводжувався релігійними обрядами, то християни повинні були зайняти особливе становище в суспільстві.
Негативне ставлення до всього, що зв’язане з язичеським культом, створювало певну відчуженість християн, які не брали участь у муніципальному житті, у діяльності колегій, не справляли загальних свят, не брали участі у всіляких процесіях і таке інше. Усе це викликало негативне ставлення до християн з боку пануючих груп римського населення, яке посилювалося ще й тим, що більшість членів християнських громад належала до нижчих верств суспільства, а сама християнська проповідь утверджувала рівність людей перед богом. Християнам приписували вбивства малих дітей і причащання кров’ю. Поширювалися чутки, що відступництво християн від богів і їх таємне чаклунство викликають суспільне лихо (мор, посуху і т. д.). Сутички між християнами і їх противниками нерідко закінчувалися вбивствами найбільш фанатичних християн. Урядова влада ставала звичайно на сторону їх переслідувачів. Таким чином виникають гоніння на християн.
Будь-якого закону, спрямованого проти християн не існувало. Їх притягували здебільшого за звинуваченнями в безбожності (оскільки вони відмовлялись брати участь в офіційних культах) та в ображенні величності (християни не приносили жертв перед статуєю імператора). Іноді в зв’язку з суспільним лихом правитель провінції засуджував християн до страти. Християн карали надзвичайно суворо: віддавали на розтерзання звірам, спалювали, побивали камінням.
Та починаючи з правління імператора Костянтина, що видав так званий Міланський едикт 313 р. про віротерпимість, християнська релігія перетворюється з релігії гнаної на пануючу, а пізніше стає державною.
Висновок.
Спираючись спершу на здобутки більш розвинутої культури етрусків, пізніше поглинувши досягнення грецької, єгипетської, месопотамської цивілізацій Рим став культурним центром всього античного світу, поширюючи свій вплив на все нові й нові території, несучи надбання своєї та інших культур у найвіддаленіші краї безмежної імперії.
Список використаної літератури.
1. Кнаббе Г. Древний Рим – история и современность. – М., 1986.
2. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М., 1990.
3. Машкін М. О. Історія Стародавнього Риму. – К., 1952.
4. Нечай Ф.М. Рим и италики. – Минск, 1963.
5. Редер Р.М. История древнего мира. – М., 1975.