Пенсійні й інші подібні фонди створюються для забезпечення доходів людям, що припинили свою трудову діяльність, протягом якої вони вносили туди гроші так, як і їх роботодавці. Фонд інвестує ці засоби, а потім періодично виплачує накопичені засоби працівнику, що звільнився, чи надає аннуїтет. У період нагромадження засоби, що надходять, податками не обкладаються, вкладник платить податки, коли гроші йому повертаються. Комерційні банки через свої трастові відділи, страхові фірми, а також федеральний уряд, місцеві адміністрації, і деякі інші нестрахові організації пропонують свої засоби пенсійним фондам. Через те, що пасиви пенсійних організацій мають довгостроковий характер, у фондів є можливість інвестувати засоби в довгострокові цінні папери. Тому основна частина інвестицій приходиться на корпоративні акції й облігації. Пенсійні фонди насправді є найбільшими, серед інституціональних інвесторів, власниками корпоративних фінансових інструментів.
Пенсійні фонди юридично відділені від корпорації, що їх створюють. За дорученням останніх пенсійні фонди керуються комерційними банками, навколо яких, як правило, формуються різні фінансово-промислові групи.
Організаційна структура пенсійного фонду не передбачає акціонерної, кооперативної чи пайової форми власності. Як правило, пенсійні фонди створюються на приватних корпораціях, що юридично і фактично є їх власниками. Основою пасивних операцій пенсійних фондів є ресурси, що надходять від корпорацій, підприємств, а також внески робочих та службовців.
Створення і розвиток пенсійних фондів – це нове явище на ринку позичкових капіталів, на ринку цінних паперів і в цілому в кредитній системі промислово розвинутих країн [4, 85].
Фонди взаємного кредиту теж вкладають значні кошти в корпоративні акції й облігації. Вони приймають гроші від фізичних осіб і поміщають їх в активи специфічних видів. Звичайно подібний фонд зв’язаний з компанією, що за деяку плату керує інвестиціями. Кожна фізична особа володіє визначеною часткою фонду, що залежить від розміру його внеску. У будь-який час громадяни можуть продати свої акції, оскільки фонди зобов’язані їх отримувати. Одні фонди поміщають свої гроші в звичайні акції, інші спеціалізуються на корпоративних облігаціях, ринкових грошових зобов’язаннях, наприклад короткострокових комерційних векселях, що випускаються корпораціями, чи муніципальних цінних паперах. Інвестиційна політика різних фондів значно відрізняється від політики одержання стабільного доходу і забезпечення безпеки вкладників. У будь-якому випадку приватна особа отримує диверсифікований портфель інвестицій, керований професіоналами. На жаль, це не гарантує хорошого результату.
Зайняли своє місце у кредитній системі і фінансові компанії. Вони є приватними корпораціями, призначеними для видачі позичок на споживчі нестатки з погашенням та виплатою кредитів приватним особам і позичок під забезпечення комерційним підприємствам. З одного боку, ці фірми мобілізують засоби шляхом випуску акцій, а також одержання кредитів (деякі з них довгострокові), здебільшого від комерційних банків, а з іншого боку – видають позички. Компанії даного типу – найважливіше джерело фінансування для малих корпорацій і для корпорацій, що здійснюють злиття.
В економіці небанківські фінансові інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодавців – заощадників до позичальників – витратників. У забезпеченні посередництва в таких випадках немала роль належить кредитним спілкам.
Ідея створення кредитних спілок виникла в середині ХІХ століття. Саме тоді, внаслідок прискорення промислового розвитку, проблема коштів з дедалі більшою гостротою поставала не тільки перед підприємцями, а й перед певними групами приватних осіб. Переважно це були громади, об’єднані виробничими, професійними чи соціальними інтересами. Не маючи змоги взяти кредит у банках, люди почали допомагати один одному власними коштами. Першим у цій справі вважають Фрідріха Вільгельма Райфайзена. 1848 р. Він створив у Німеччині першу інституцію, за своїм характером подібну до сучасної кредитної спілки. Майже одночасно з Райфайзеном 1850 р. В містечку Делічі Герман Шульце заснував ще один кредитний кооператив. Тоді ж інституції з подібною філософією почали виникати у Великобританії та Італії. Першу кредитну спілку в США заснував Дежарден у 1909 р. в Манчестері. Спілка об’єднала франкомовних американських католиків. А на початку 1999 р. в США успішно працювали 10 тис. кредитних спілок. Загалом їх у світі налічують близько 40 тис. і вони об’єднують 100 млн. членів і мають понад 400 млрд. дол. активів. Одночасно із загальним зростанням чисельності кредитних спілок, впродовж останніх десятиліть діє тенденція до злиття менших спілок з потужнішими.
Здебільшого кредитні спілки виділяють споживчі позички. В банківській справі цей кредит вважають найризикованішим. Саме тому банки вкрай неохоче надають такі послуги. Ризик полягає в тому, що одержувач позички може її не повернути, не зважаючи на всі попередні домовленості й угоди. Аналіз споживчих кредитів, проведений у США, засвідчив, що такий кредит є найдорожчим видом вкладень на один долар.
Кредитні спілки задовольняють попит на споживчі позички різних соціальних прошарків. Особи з вищим рівнем освіти та доходів беруть у борг частіше. Вони розглядають кредитування як інструмент досягнення бажаного рівня життя, а не як спосіб подолання тимчасових фінансових труднощів. Усі кредитні спілки орієнтовані на різні категорії позичальників.
Засади чи правила, яких дотримується кредитна спілка, коли в особі членів правління та кредитного комітету приймає внески, надає кредити і забезпечує їх повернення, складає її кредитну політику. Вона ґрунтується на потребі забезпечення інтересів кредиторів і позичальників з урахуванням фінансової ситуації в країні.
Кредитна спілка має забезпечувати рівновагу двох протилежних інтересів. Адже по один бік стоять кредитори спілки, які хотіли б одержати найвищий відсоток за користування вкладеними коштами, а по другий – позичальники, що хотіли б сплачувати найнижчі відсотки за надані кредити. Правління має постійно стежити за фінансовою ситуацією в країні і, в разі потреби, швидко приймати рішення про зміну не тільки ставки, а й розмірів кредиту та терміну його видачі.
Сучасна кредитна система виконує дуже багато функцій, саме тому її структура надзвичайно різноманітна і включає в себе різні інститути. Нажаль ринок цінних паперів в Україні слабо розвинений, тому наша кредитна система не така досконала, як у країнах з розвиненою ринковою економікою.
Розділ 2
Еволюція, сучасний стан та перспективи розвитку кредитної
системи України
2.1. Структура кредитної системи України та її еволюція
Кредитна система припускає наявність фінансових посередників – банків, які залучають кошти на умовах зворотності від одних суб’єктів і дають їх у позичку іншим суб’єктам. Взагалі, кредитна система може функціонувати і без фінансових посередників. Власник вільних коштів може прямо і безпосередньо надавати їх у позичку позичальнику. Така кредитна система стала формуватися в Україні у формі прямих грошових позичок між підприємствами. Але високі ризики таких “прямих” відносин кредиторів і позичальників, розбіжність за сумами і термінами наявної пропозиції коштів з попитом на них у кожній розвитій економічній системі неминуче призводять до виникнення особливих посередників, що на основі акумуляції коштів багатьох суб’єктів забезпечують задоволення практично будь-яких потреб ринкових суб’єктів у позикових засобах. Надання грошових позичок підприємствами один одному в той період відбивало відсутність ринкових фінансових посередників в умовах появи ринкового руху коштів.
Справжнє формування кредитного ринку почалося в нашій країні з виникненням комерційних банків. Уся їхня активна діяльність з видачі кредитів своїм клієнтам із самого початку носила характер ринкових операцій, оскільки здійснювалася не відповідно до централізовано затвердженого плану розподілу кредитних ресурсів, а з обліком їхньої економічної вигідності для банку. Комерційні банки самі встановлюють вигідні для них умови видачі і погашення позичок, вони можуть вільно вибирати клієнтів, а клієнти – банк. Відношення комерційних банків із клієнтами з приводу надання кредитів створюються як звичайні ринкові відносини. Отже, в міру розвитку мережі комерційних банків відбувалася заміна адміністративно-розподільчих відносин у сфері кредиту на ринку, формувалась кредитна система. Зараз формування кредитної системи знаходиться в прямій залежності від розвитку системи комерційних банків і від остаточного звільнення їх від прямого впливу кредитного центру.
Незважаючи на те, що нова банківська система як і раніше несе на собі печатку старих відомчо-розподільчих відносин, проте кредитна система в країні існує і є найбільш розвинутим елементом фінансового ринку. Ринок цінних паперів знаходиться в самій початковій стадії формування. Для нього характерна перевага державних цінних паперів.
Сучасна ринкова економіка представляє собою складний господарський організм, діяльність якого забезпечує велика кількість різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних структур, які взаємодіють між собою з метою задоволення інтересів різних груп суб’єктів економічних відносин. Основою такої взаємодії є кругообіг матеріальних цінностей і грошових потоків в економіці.
Грошові потоки, як правило, не спрямовуються безпосередньо від одного суб’єкта ринку до іншого, що здебільшого є економічно недоцільним, а рухаються через посередників. У розвинутій ринковій економіці основним посередником, що забезпечує повноцінний кругообіг грошових коштів у господарстві, створюючи тим самим базові передумови для організації економічного циклу, є кредитна система країни – центральна ланка у всій системі взаємозв’язків між суб’єктами ринку.