М. М. Бахтін виводить природу стилю із природи жанру. "Стиль нерозривно пов’язаний з певними, тематичними єдностями і, що особливо важливо, з певними композиційними єдностями: з певними типами побудови цілого, типами його завершення, тинами ставлення мовця до Інших учасників мовленнєвого спілкування (до слухачів чи читачів, партнерів, до чужої мови і т.п.). Стиль входить як елемент в жанрову єдність висловлювання" [82].
О. Чичерін зробив наголос на зв’язку стилю із складом мислення автора. Він так і назвав одну зі своїх книг "Ідеї і стиль". Досліджуючи стиль "Війни і миру", О. Чичерін відзначає "Найбільш захоплююче при цьому - прослідкувати надто сувору єдність в використанні окремого слова, в синтаксичній будові, в побудові образу, в архітектоніці нового типу роману. Адже власне внутрішня структурна узгодженість цих чотирьох планів призводить до виникнення жанру роману-епопеї..."
І трохи далі: "Природа розмірковуючого та повязуючого, охоплюючого рух предмету, - мислення автора таке, що воно створює внутрішньо узгоджену систему.
Слово, що відображає змінні стани, рух предметів, і синтаксична форма, що випливає з цього слова з ЇЇ співвідношеннями, протиборством, тяжінням до порізнених в часі обставин і подій - це основа для тієї діалектики образу, коли той самий персонаж виявляється наділений непримиренно протилежними ознаками, котрі то змінюють одна одну, то сполучаються навіть у часі. Та художня фактура прямо переходить в побудову сюжету"[83].
"Стиль, - пише він, - це не "сукупність засобів", не зовнішня форма, найважливіша властивість поетичного сприйняття світу і поетичного образного мислення. Письменник не просто досвідчений майстер, котрий вміє користуватися всякого роду засобами впливу на читача, ні, - він сам так бачить, так думає, так відчуває, і інакше бачити, думати і відчувати він не може, він може тільки приводити і те, і друге, і третє, тобто свій стиль, до все більшої повноти, до все більшої досконалості" [84].
Однак є і інший бік стилю. За справедливим зауваженням М.В. Гоголя в листі до С. Аксакова "Стиль у письменника утворюється тоді, коли він знає добре того, для кого пише"[85]. В цьому плані стиль авторові ніби приписаний ззовні - читачем. Наприклад, Л. Толстой, для котрого характерний складний діалектичний виклад, писав для учнів яснополянської школи на диво просто.
Функціональність повідомлення потребує від нього певної структури. "Всякий стиль - і функціонально-мовний і літературний - передбачає організуючий принцип у доборі і застосуванні елементів мови, що надає йому своєрідність і відрізняє його від інших стилів"[86].
Організуючий принцип (А. В. Федоров), конструктивний принцип (Ю. Н. Тинянов), тип знаку (В. Г. Костомаров), фактура (О. Чичерін) стилю твору і видання визначаються заразом і, як правило, більш, ніж мисленням автора, мисленням читача.
Поширене в літературознавстві (менше в наукознавстві) уявлення про стиль як відображення способу мислення (з застереженням - очікуваного читача, врахованого автором) дозволяє говорити про стиль як про відображення способу мислення і умов спілкування. Набір елементарних стилів і їх особливостей з певним наближенням виявляється мовною універсалією, обумовленою, додамо, екстралінгвістичними факторами.
Типи спілкування та способи мислення легко звести до чотирьох[87].
Мислення, пов’язане із знанням, що формується, представляють три типи. Живе споглядання з його емоційною оціночністю і налаштованістю. Початковий етап абстрактного мислення - буденна свідомість з її формально-логічним мисленням. Вищий етап абстрактного мислення - теоретична свідомість, що потребує діалектичного мислення.
Четвертий тип, пов’язаний з готовим знанням, обслуговує практику. Він також налаштований на виконання дії, але позбавлений (або майже позбавлений) емоційної оціночності.
Зі способами мислення корелюють раніше описані умови спілкування, коли, відповідно, при довільному прочитанні спілкування потребує особливо активного привернення уваги, виклику цікавості чи формування поглядів, при обов’язковому прочитанні важливо дати однозначне керівництво до дії.
У такого підходу до стилю є теоретичні підстави.
Процес спілкування неможливий без процесу пізнання, вони взаємно включають один одного. Перш ніж щось повідомити. автор пізнає деяку реальність, відображає її в своїй свідомості в зв’язку зі своїми собливостями, зі своєю метою, і опрацьовує результати відображення в повідомленні, що має за мету вплив на свідомість слухача і згодом - на його дії. Мовець в свою чергу, пізнає повідомлення, відновлює на його основі ту реальність, котру описав автор, але вже такою, якою той її сприйняв і висвітлив, тобто йде від спілкування до пізнання.
Результати пізнання набувають словесного оформлення, орієнтованого на спілкування, навіть якщо вони не публікуються. Твердження К. Маркса, що мова є практична, існуюча для інших і лише тим самим існуюча і для мене самого, реальна свідомість, що відбиває не лише пріоритет комунікативної функції мови над пізнавальною, але й своєрідність мови в пізнавальній функції - обслуговування нею процесу пізнання дійсності як своєрідного комунікативного процесу.
За фіксації результатів мислення їм неминуче надається характер повідомлення, вони оформлюються як висловлювання, хоча і скорочені. Недаремно засвоєння знань передбачає як один з критеріїв здатність передавати їх в достатньо ясній формі іншому, викласти і пояснити. Недарма логіка, що вивчала спочатку особливості викладу при навчанні, стала наукою про закони правильного мислення.
Повідомлення - не просто фіксація процесу відзеркалення дійсності. Результати відзеркалення повинні бути препаровані, відкинуте випадкове, виділено головне, що практично важливе в даний момент для мети автора, очікуваного режиму роботи свідомості читача, котрому воно адресується, що й забезпечує нормальний процес пізнання зображуваної дійсності.
Підхід з таких позицій характерний для тих авторів, котрі зосереджені на ефективності повідомлення.
Ось як це робилося в риториці. Першим кроком було визначення структури публічного мовленнєвого процесу: оратор (автор), повідомлення і його мета, публіка. Мета повідомлення здійснюється у відповідних діях публіки, в її поглядах, переживаннях, нових знаннях. Було встановлено також зв’язок поміж адресатом - метою промови і структурою мовленнєвих творів. За метою промова звичайно поділялася на три типи: навчальну - при передачі знань; риторичну (ораторську) - спонукаючу до думки; поетичну - діючу на уяву, що дає насолоду. Таким чином, кажучи сучасною мовою, мета промови визначалась змінами в свідомості читача.
Риторичне мовлення, найбільш детально описане Арістотелем, поділяли на три роди: дорадче - "таке, що обговорює майбутнє", схиляє до чогось або навпаки відвертає від чогось; судове -- таке, що констатує, те що відбулося; епідейктичне -- таке, що схвалює чи засуджує. З метою кожного роду мовлення Арістотель пов’язував такі ознаки, як умови мовлення, структуру і засоби доведення, нарешті, характер викладу.
Далі наводимо характеристику трьох родів промов, складену нами за "Риторикою" Арістотеля.
Дорадча промова.
Мета - схилити до чого-небудь, відхилити від чогось шляхом переконання.
Умови промови- слухачі знають предмет промови і вважають його важливим.
Структура промови і особливості викладу: вступ не потрібен (він необхідний тільки, якщо слухачі не знаходять предмет настільки важливим, як того хотів би оратор, а також як прикраса, щоб промова не виглядала складеною нашвидкоруч); засоби доведення - в основному приклади. Чим більше слухачів, тим більш далека перспектива, тому все точне видається недоречним і створює гірше враження. Якомога більше виразності і якомога менше оповіді.
Судова промова.
Мета - встановлення фактів на основі обговорення події.
Умови промови- слухачеві відомі деякі факти, але він не знає, про які піде мова.
Структура промови і особливості викладу: детальний початок (опис обговорюваного предмету); сама розповідь коротка; про відоме говорити не слід. На протязі переконання переважають скорочені висновки - ентімеми. Важлива точність, особливо перед одним суддею, "коли видніше, що йде до справи". Мінімум експресивності.
Епідейктична промова (перед натовпом, на похоронах і т.п.).
Мета - похвала або хула шляхом звертання до почуттів публіки.
Умови промови- слухачі напочатку байдужі до оратора і до предмету мови.
Структура промови і особливості викладу: слід відразу викласти все, що хочеш доводити. Вступ може бути пов’язаний із змістом промови чи не стосуватися його. Розповідь проводиться за частинами, тому, що все підряд важко запам’ятати. Вплив на слухача досягається завдяки перебільшенням в оцінках. Факти повинні викликати довір’я самі по собі, бо відносно них рідко наводяться доведення. Точність тут недоречна, і потрібно якомога більше експресивності.
Подальший поділ промов відбувався за їх тематикою. Аналіз тут мав змістовий характер.
У конструктивний принцип елементарного стилю нами включаються наступні риси творів пов’язаного з ним типу: співвідношення комунікативної і пізнавальної підструктур, домінування однієї із складових; естетичної, психологічної, логічної, інформаційної; ступінь використання реалізаторів різних комунікативних і пізнавальних функцій твору.