У радянський час вульгарний стиль здобув великого поширення.
Через суперечності стилю, орієнтованого на особливості роботи свідомості, і матеріалу, що відображається в творі, стиль змінюється в часі, більш задовольняючи то одну, то другу із протипоставлених сторін. Це викликано, напевне, тим, що, оскільки стиль виступає в свідомості мовців абстраговано від твору, автори починають втілювати стиль автоматично, без врахування будови змісту.
Чималий вплив на тип повідомлення накладає традиція, скажімо, досі тип прикладного повідомлення у Франції інший, ніж в Німеччині.
3.2. Виявлення особливостей елементарного стилю
(розмовно-побутове і розмовно-ділове мовлення, агітаційного, популярного)
Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи.
Один заснований на методиці "ідентифікації", запропонованій Ш. Баллі. Стилістично забарвлений текст порівнюється з його логічно-понятійним еквівалентом, безпристрасним, безоціночним, таким, що максимально повно виражає зміст за допомогою нанизування слів, які передають всі ознаки змісту, кожний окремо. В цьому випадку точкою відліку виявляється нейтральний, орієн хований на практику стиль, до котрого кожного разу приєднується нова стильова "оболонка"[91].
По суті, Ш. Баллі описує операції перекладача (або редактора) при аналізі тексту, і уявити такий механізм, зрозуміло, можна. Але стиль в такому випадку виявиться штучним додатком до тексту певних засобів викладу, що не випливають із самого мислення автора, не засвоєні ним і не втілені в його сутність, не є результатом його перевтілення в читача, слухача. Такий стиль ми можемо знайти в творах граматично та логічно бездоганних, але позбавлених слідів становлення - якості, котру Ш. Баллі називав "душевною напругою".
Тому хоча порівняння з нейтральним стилем і дозволяє встановити явища, що відрізняють ту чи іншу підмову за інвентарем, воно не може розкрити тип мовленнєвого зображення.
Інша справа, коли для порівняння стилів взяти явища розмовно-побутового мовлення, що протистоїть за умовами спілкування "віяльному".
У побутовому діалозі, як відомо, всі обставини спілкування (співбесідник, ситуація, автор, реакція слухача) можуть бути враховані обома сторонами. Конструктивний принцип розмовно-побутового мовлення зводиться до максимальної шпаруватості і еліптичності (тут же доповнюваних обставинами чи відповіддю на запитання), до передачі переважно того, що є в свідомості автора, не будучи прямо представлене в дійсності, до виділення однієї ознаки, або зв’язку, які видаються особливо суттєвими.
Окрім того, що побутовий діалог відбувається за умов, коли все стає зрозумілим з "напівслова", у нього є ще й інші особливості. Він частіше всього заздалегідь не підготовлений "експромт", за самим своїм призначенням не розрахований на особливу точність передачі думок, емоціональний. Навіть тоді, коли немає особливої потреби в емоціях, діалог через свою сутність завжди містить у собі момент чуттєвого, достатньо поверхового пізнання дійсності. Безпосередність і непідготованість діалогу обумовлюють те, шо внутрішнє мовлення у ньому так і виринає па поверхню ("Я купила таку широку - жест - спідничку").
Тому тема (привід висловлювання і його логічний підмет) згадується на самому початку фрази: "Кішка - тобі подобається, щоб була в хаті?"... "Від Наталі - лист прийшов?"
Вказаний принцип обумовлює смислову незалежність сполучень слів, що входять у висловлювання, і в зв’язку з цим виникнення предикативних конструкцій, які являють зовні незалежні кадри дійсності: "Візьми там сир - кавалок", "Я прочитаю тобі лист - трішки", "На наступній - висідайте".
Від особливостей чуттєвого сприймання йдуть і узагальнені аналітичні описи замість відсутнього, або такого, що не пощастило згадати мовного знаку на позначення уявлення; узагальнення, аналогічні аналітичному описові поняття до того, як встановлено лексичний термін на його позначення: "Дай мені чим писати" (пор. старовинне "писало"), "Дай мені щось вдягнути", "Маленька, що біжить, вчиться в одному класі з Гнатом".
Зображення (це особливо добре видно в останньому випадку) народжується тут, як і у властивих розмовному мовленню похідних словах з прозорою внутрішньою формою, що відбиває ознаку, яка найбільше кидається в очі (тобто найбільш суттєву для даної ситуації).
Розмовне побутове мовлення може бути основою порівняння не лише тому, що в стилях "віяльного" мовлення відтворюється упущене в побутовому діалозі, бо само собою зрозуміле, а й тому, що твір більш ефективний в тому випадку, коли він так чи інакше діалогічний, тобто попереджає запитання і нерозуміння читача, заздалегідь реагує на них, керує сприйманням. Воно може бути основою для порівняння і тому, що являє собою лише перший крок розгортання внутрішнього мовлення у зовнішнє, і нарешті (і це головне) розмовне побутове мовлення відбиває початок пізнання дійсності - чуттєве сприймання.
Головна риса розмовного мовлення полягає в тому, що воно обмежується вказівкою на єдину ознаку, що кидається в очі -"Зачини!", або "Двері!" і в цьому розумінні є наче неподільне. Через це план виразу тут суттєво менший плану змісту, оскільки здебільшого з усього десигнату експліцитно виражена лише одна його ознака.
Побутове мовлення і багато його рис (які звичайно описують відштовхуючись від повної форми мовлення): емоційно забарвлені, або такі, що зберігають сліди емоційності слова, самостійність кадрів, аналітичні описи, неповнота висловлювань, велика кількість еліпсисів, запитання, як форма ствердження або підбиття підсумків, висунення наперед, логічного підмета, послаблення синтаксичних зв’язків, переважання сурядності - все це той природний історичний фон, з якого (спочатку на основі його заперечення, а згодом і заперечення цього заперечення) виникають різні стилі "віяльного" мовлення.
У цьому сенсі (як, зрозуміло і в багатьох інших) побутовий діалог протиставляється і виробничому, в котрому смисли сполучень слів повинні точно збігатися із їх значеннями, причому, як відомо, зовнішнім проявом вимоги однозначного точного розуміння, збігу мовного (соціального) і мовленнєвого (індивідуального) у виробничому діалозі є необхідність для того, хто одержав вказівку, повідомити: "Зрозумів!" або "Готовий!" і повторити (дослівно) отримане повідомлення. Інакше не може бути впевненості, що дія буде здійснена.
У "віяльному" спілкуванні момент живого споглядання обслуговується агітаційним стилем. Зрозуміло, багато в цьому стилі залежить від конкретних обставин, в яких його застосовують. Перш за все, від того, чи потрібно створити настанову, чи вона вже створена, і тоді яскраві, виразні факти, повідомлені "телеграфним стилем", чинять достатній ефект.
Чималу рольвідіграє і гострота становища, в зв’язку з котрим публікується агітаційне повідомлення. В рекламі, наприклад, гостроти становища немає.
Агітаційний стиль в лінгвістичній літературі звичайно не розглядається. Тільки при вивченні індивідуального стилю публіцистів іноді виділяють їх твори агітаційного характеру.
Що ближче предмет твору читачеві, що гостріша ситуація і ясніше її гострота, то більше читач підготований до сприйняття твору, то менше потреба в поясненнях, поступовому підведенню до заклику.
У випадках, коли агітація зіштовхується з принципово новим, у найзагальнішому вигляді описується становище, що склалося, з якого випливає конкретний, чітко сформульований заклик (чи заклики).
Особливо яскраво характер агітаційного твору виражений в плакаті, де роль зачину та основного блоку виконує художнє зображення, а з допомогою тексту передається лише гасло, що випливає з малюнка і ніби завершує єдиний твір.
Плакат досягає того, щоб людина не пройшла повз нього, а обов’язково зупинилася. Плакат перш за все повинен бути надміру гострим. Різниця між картиною та плакатом ще й та, що на плакаті все повинне бути зібраним, концентрованим".
Настанова категорична, а структура її однозначна, тому, щоб остаточно формувати її і втілити у свідомості, вкрай важливо представити читачеві ідею твору енергійним за формою, а значить, стислим і ритмічним закликом, що часто містить логічний зв’язок імплікації та оцінку.
Оскільки настанова рідко створюється на основі одного звернення і її необхідно постійно підтримувати, агітаційні виступи повинні повторюватися з тим же змістом - закликом, відрізняючись новими фактами, такими, що привертають увагу, викликають інтерес, емоційно зміцнюють настанову. Новизна агітаційного виступу визначається для читача не його ідеєю (нова ідея передається звичайно серією виступів), а новим фактом, конкретним зображенням ідеї.
Вплив агітаційних творів - індуктивний. Думка читача йде від факту - під його емоційним впливом - до висновку. Повторення агітаційних творів, що вибудовуються на різному фактичному матеріалі, закріплює окремими прикладами, згідно законам логічної індукції, загальний висновок. Тому-то ефективною і виявляється звичайно система постійно нових за зображувальною картиною фактів, формуючих одну і ту саму тезу, повторюваних творів.
Суперечність агітаційного стилю - суперечність поміж інформативністю та оціночністю. Суха інформативність так само не агітаційна, як і чиста експресивність.
Важливою рисою розвитку агітаційного стилю є прагнення його до більшого обгрунтування висновків, в основі котрого підвищення соціальної активності сучасної людини, поступове піднесення рівня свідомості до наукової. Уведення до агітаційного твору пояснювальних моментів наближує його до популярного: переважання закликів - до творів прикладного характеру, не орієнтованих на переконання, а так чи інакше таких, що нав’язують волю адресанта.