Надмірна формалізація викладу, підкреслена точність мислення також часто знижує комунікативний ефект. Про це писав великий німецький математик Вейль: "Сувора точність, досягнута математичним мисленням, привела багатьох авторів до манери викладу, котра повинна зчинити на читача такий вплив, так ніби він був замкнений в яскраво освітлену камеру, де деталі виділяються з однаковою ясністю, що засліплює, але без рельєфності. Я віддаю перевагу відкритому ландшафту під ясним небом з його глибинною перспективою, де світ чітко окреслених близьких деталей поступово зводиться на ніщо в міру віддалення до горизонту. Зокрема, гірський масив топології лежить для читача цієї книги поблизу горизонту, і тому ті його частини, котрі слід би розташувати на картині, подані лише в грубих рисах" [104]. Характерні, в цьому висловлюванні і розуміння твору як зображення, і заперечення одноплановості, не притаманне теоретичному стилю.
Автор теоретичного твору не креслить, як популяризатор чи автор прикладного твору, а повнокровно змальовує аналізовані і синтезовані явища, проникаючи в їх внутрішню суть і зображуючи її, показуючи, як вона розкривається в своїй суперечливості, в своєму русі, в різноманітності явищ.
Рух, початий в художньому опануванні світу, що уподібнює нове вже відомому, продовжується людською свідомістю на новому, витку спіралі - в художньо-теоретичному осмисленні світу.
Звичайно, що відображаючи особливості теоретичного мислення, теоретичний стиль відображає і його відтінки і тенденції - позитивні і негативні.
Ось як пише про це відомий фізик Б.В. Раушенбах: "... Слід би зупинитися на відмінностях в мисленні представників точних наук та мистецтвознавчих дисциплін.
Першим притаманна схильність до суворих законів формальної логіки, вони мислять ланцюжками взаємопов’язаних логічних ходів, для них природно прямувати по сходинках силогізмів від деякого висхідного положення "А" до деякого кінцевого утвердження "Я". Це стає можливим, якщо дати точні визначення всім поняттям і т.п.
Для представників науки про мистецтво характерні зовсім інші тенденції. Вони не прагнуть до довгих ланцюжків логічно неспростовних розмірковувань, а віддають перевагу численний точкам зору на один і той же предмет, намагаючись знайти різноманітність його якостей. Вони не користуються точними визначеннями для введених понять, залишаючи їх більш чи менш розпливчастими і вважаючи досить природними і допустимими різні відтінки сприйняття написаного ними у різних читачів. Це пов’язано з тим, що категорії естетики, з котрими мають справу мистецтвознавці, не окреслені точно відповідними границями і не можуть бути виміряні числами.
Відмінність в типових методах дослідження призводить до того, що представники наукових природознавчих та мистецтвознавчих дисциплін звикають до різних способів мислення. В результаті мистецтвознавча робота, написана людиною точного знання, навіть якщо він і не користується математичним апаратом, виявляється "важкою" для більшості мистецтвознавців. Навпаки, книга на ту тему, написана мистецтвознавцем, сприймається людьми точного знання як твір, заповнений якимись тавтологічними, малодоказовими і не занадто змістовими міркуваннями.
Усе це стосується, однак, представників тих чи інших наук формуються однобічно".
Підіб’ємо підсумки. Поміж популярним і теоретичними стилями, що обслуговують різні види абстрактного мислення, чимало як подібності, так і відмінностей. Так в популярному стилі ч його адресування неспеціалісту на перший план виходить комунікативна підструктура, в теоретичному - пізнавальна. Відповідно, в першому домінує психологічна, а в другому - логічна складова структури.
Хоча обидва стилі обслуговують знання, що формується, прео формування знання значно більш активно виявляє себе в теоретичному стилі. Це ж стосується і орієнтації на осмислення, хоча теоретичний стиль особливо і популярний - в меншій мірі - передбачають все ж керівництво до дії як кінцевий момент викладу.
Характер зображення ускладнюється в напрямі від популяризації до теорії, через що оптимальна кількість зв’язків і фактів в популярному творі - 3 змінюється для теоретичного "магічним” 7 плюс (мінус) 2, відповідно, до теоретичних повідомлень зростає і оптимальна довжина творів в цілому та їх елементів.
У стилях, обслуговуючих абстрактне мислення, прийнято виявляти внутрішні суперечності знання, що надає протиставленням принципово інший, ніж в агітаційному стилі характер, стимулює думку читача. При цьому вияв внутрішніх суперечностей предмета в теоретичних творах істотно вище.
Активне мислення читача передбачає наявність шпарин в тексті, більше в теоретичному. Для популярного стилю характерно виражене членування, тоді як в теоретичному авторське мислення прагне до максимальної цілісності, хоча орієнтація на читача примушує членувати твір та його елементи, надаючи їм більш популярного характеру.
Відмінність в активності творчого процесу визначає на популярних творах в більшій мірі використовувати автосема ні зв’язки, в теоретичних - синсемантичні. Через домінував першому випадку психологічної, в другому - логічної сюгадовощі план виразу більш жорстко пов’язаний з планом змісту в теоретичних текстах, більш вільно - у популярних. Якщо в популярному стилі основна суперечність - поміж точністю і легкістю викладу - зумовлена домінуванням психологічної складової, то в теоретичному основна суперечність стислості і широти викладу, зумовлена домінуванням логічної складової, Якщо абстрактне мислення потребує знання що формується, то для практики особливо важливе значення готового знання. До притаманного йому прикладного стилю ми й перейдемо.
Прикладний стиль (залежно від сфери в котрій він застосовується, його іменують офіційно-діловим стилем, науково-експериментальним підстилем і т.п.) обслуговує твори, розраховані на момент практики, коли отримані знання використовують для прийняття рішень. Цей стиль передає готове знання, котре потрібно і можна "взяти і діяти".
Текст таких творів повинен бути чітким, однозначним, відображати всі ознаки явища; увесь сприймається в одному плані. Тому твори, написані в прикладному стилі, максимально розчленовані - на пункти і підпункти, за схемами опису.
Характерна в цьому плані характеристика Б. О. Ларіним тексту ремісничих книг середньовіччя: "Надто лаконічні фрази, проста синтаксична структура, своєрідна наказова форма, що виражається чи інфінітивом чи наказовим відмінком, і досить складна рецептура іноді для розуміння не введеної в суть справи людини. Абсолютно ясно, що ці посібники призначені аж ніяк ні для навчання ремеслу - секрети ремесла переходили від майстра до підмайстра; книга слугувала майстрові ніби довідником, тобто вона була розрахована на спеціаліста, котрий прекрасно уявляє собі всю процедуру, такий коротенький рецепт лише нагадує всі деталі роботи; для людини, що не введена в суть справи, тут багато чого лишається не зовсім ясним, і тепер спроби археологів та інженерів розкрити деякі секрети виробництва XII ст. не завжди мають успіх" [106].
Прагнення висловитися складно, прагнення надати знання, що формується, суперечить вимогам читача до тих творів, для котрих функціональним є прикладний стиль.
Які ж риси прикладного стилю?
Повністю домінує пізнавальна підструктура, а в ній інформаційна складова. Незважаючи на значну складність зображення за кількістю і різноманітністю елементів, воно просте в кожному окремо взятому елементі і в співвідношеннях поміж ними, хоч кількість фактів і зв’язків, що відображаються засобами прикладного стилю - найбільша. Найбільша і довжина повідомлень (елементів), що компенсується максимально дрібним членуванням їх. Тут домінує автосемантія.
Зрозуміло, для передачі готового, орієнтованого на потреби практики знання виключений показ внутрішніх взаємосуперечливих відносин між його елементами, виключена також шпаруватість і, значить, максимально повно розгорнута у зовнішньому плані внутрішня мова. Вкрай жорстке співвідношення плану виразу і плану змісту. Основна суперечність прикладного стилю - поміж лаконічністю і повнотою викладу.
У прикладному стилі зв’язок поміж експонентом і концептом дуже жорсткий, концепт, в свою чергу, практично співпадає з десигнатом, а значить, жорстко співпадають план виразу і план змісту, інакше просто неможливо було б застосовувати готове знання. Тому тут і стандартизується по можливості все: від терміну і визначеного ним поняття до структури речення, абзацу, блоку, твору в цілому, що дозволяє швидко, легко і безпомилково відбирати інформацію.
Усувати дрібне членування плану виразу, що відображає таке ж членування плану змісту в прикладному стилі, звичайно, недоцільно. Коли чітко членований прикладний текст інструкції стає гладеньким, це утруднює сприйняття кожної окремої операції. Читаючи такий текст, спеціаліст не може зосередитись на жодній операції, знаки ледве встигають прошмигнути в світлому полі свідомості .
У прикладному тексті всі його рівні мають тенденцію до автосемантії, до незалежності від контексту. Тому складне синтаксичне ціле прагне перетворитися в окремий блок. Зрозуміло, що речення, які входять до його складу повинні бути зрозумілі самі собою, а слова, які їх пов’язують, - ніби розташовуватися за межами цих речень і слугувати не спрямовуючими думку дороговказами, як це було б у теоретичному стилі, а віхами, де тільки є вказівки на порядок перераховування чи на питання, на котре відповідає текст. Самі перераховування тут автосемантизуються, об’єднуючись лише стройовими словами.
Блоки, що входять до прикладного твору, зовні абсолютно самостійні за смислом і виконують тільки інформаційну функцію. Колений блок пишуть так, щоб він був зрозумілий незалежно від сусідніх, з котрими він не поєднується ні займенниками, ні тим більш неявним зв’язком. На цій особливості прикладних творів основане запровадження у розпорядчій, конструкторській та інших видах документації цифрової системи нумерації, згідно якої кожній складовій частині тексту, що відповідає поняттям "частина", "розділ", "параграф", "пункт", "підпункт", приписується свій номер, що включає номери тих частин вищих рівнів, до котрих він входить. Одержуємо записаний цифрами план виразу побудови плану змісту.