Відправним моментом для визначення ролі окремого елемента в оригіналі і необхідності точної його передачі, а також можливості чи закономірності його пропуску або заміни є співвідношення змісту і форми в їх єдності"[69].
Система повідомлення дозволяє з користю для цілого здійснювати заміни окремих його елементів, що робить можливими і редакторську правку, і компенсаційний переклад (котрий має на увазі А. В. Федоров).
Систему змістової сторони твору визначають дві складові - логічна та інформаційна.
Логічна складова забезпечує послідовність і несуперечність викладу. При цьому вона відображає не тільки будову явища, яке відображають, але й спосіб усвідомлення його читачем, слугує диригентською паличкою, за рухами котрої читач усвідомлює текст твору.
Логічна складова імітує хід пізнання того що відображають і зображують, вибудовує текст згідно з законами його руху. Рекомендуючи описувати науково-технічні нововведення в послідовності: пристрій, тобто безпосередньо дане - процес - властивість. Ю. Л. Новіков пояснює:
"Спочатку пізнається загальна його (пристрою. - М. Ф.) будова шляхом порівняння з відомими (що це таке?), потім визначається його основна, предметна властивість (навіщо він потрібен?), виділяються його конструктивні особливості, наприклад, на основі аналогії з вивченими (як він влаштований?), нарешті, розглядаються специфічні, так би мовити, вторинні, позитивні та негативні властивості (чим він характерний?)"[70].
Кожен блок в силу цієї імітації і повинен містити закінчену логічну, точніше, пізнавальну, операцію. Представляючи доведення чи спростування, він реалізується в пояснювальному тексті.
Характеристики явищ виражаються в описовому блоці, тимчасові відносини та причиново-наслідкові зв’язки - в розповідному.
Текст блоку-доведення у повній відповідності з формулами логіки починається звичайно тезою, яку належить розкрити, обгрунтувати, власне довести. Вмілий автор при описанні починає від основи поділу, в оповіді - з вказівки на причину, привід чи наслідок подій, або на якийсь цікавий для читача прояв їх.
На початку блоку, таким чином, ніби уводиться його підмет, називається те, про що буде йтися. Згодом викладають ознаки присудку. Коли виклад присудку вичерпаний, підмет та присудок блоку варто повторити (в згорнутому вигляді, і звичайно, загалі, не обов’язково тими самими словами). Це експліцитно завершує комунікативний акт на рівні блоку.
Логічна складова структури твору в цілому (на рівні твору знаходить зовнішній вияв у зв’язках поміж блоками (розділами, параграфами), що відбувається за допомогою зворотів типу: Як вже відзначалось.... Тому в даному розділі розглянемо.... Ми розглянули.. Тепер перейдемо до... і т.п. Виявлення таких структурних зв’язків сприяє тому, щоб внутрішня структура матеріалу була виражена зовнішньо, хоч і не нав’язливо.
У межах параграфу окремі моменти в логічній складовій можуть виділятися риторичним запитанням, котре виявляє побудову тексту ("згин складуваної парасольки") і одночасно психологічно активізує усвідомлення тексту читачем.
Логічна складова, таким чином, реалізується у відтворюваних читачем за текстом логічних операціях доведення, спростування ділення, у встановленні зв’язків поміж висловлюваннями (розгорнутими і згорнутими) як судженнями, що формують ідею.
Шлях від аргументів до висновків може бути обраний стислий щодо обсягу тексту, але такий, що мало активізує думку читача. Це випадок, коли в ролі аргументів використовуються загальні правила, шлях від загального до окремого, дедуктивний виклад - готове правило, котре застосовують до окремого конкретного випадку. Недоліки викладу від загального до окремого - його слабка перевірюваність і категоричність, що не активізує думки читача, - компенсуються нетривалістю шляху читацької думки і безсумнівністю окремого висновку, якщо, зрозуміло, готове правило істинне.
Інший шлях - від окремого до загального, тобто індуктивний виклад. Він доказовий, активізує думку читача, але менш стислий, а висновок на основі індукції може з появою нових факторів потребувати уточнень.
В основі розповідного тексту лежить зв’язок кон’юнкції поміж окремими фактами, що відображає одночасність і рівноправність подій (і ... і), які незалежно одна від одної відбуваються, але цей зв’язок постійно переривається - імплікацією (якщо..., то),яка відбиває причину, залежність, та іншими логічними зв’язками. До них належить диз’юнкція - розділення (чи ... чи), еквівпленція - рівнозначність висловлювань, заперечення.
Якщо кон’юнктивний зв’язок не переривається і виклад за кон’юнкцією йде досить довго, виникає так названий нанизаний текст або безперервний стиль. Про нього ще Арістотель писав: Стиль безперервний - стародавній... Я називаю безперервним такий стиль, котрий немає кінця, якщо не закінчується предмет, про який йде; він неприємний своєю незакінченістю, тому що кожен хоче бачити кінець; з цієї ж причини (ті, що змагаються з бігу) задихаються і знесилюються на поворотах, тоді як вони раніше не відчували втоми, бачачи перед собою предмет (бігу)"[71].
На одних кон’юнкціях вибудовується звичайно розповідь дитини, яка передає послідовність подій, але не дозволяє встановити зв’язок поміж ними.
Сприймання полегшується у випадку чергування різних видів зв’язків.
Так, відносини поміж судженнями, що відображають одночасність чи рівноправність подій, досвідчений автор чергує з причиново-наслідковими, як в наступному описовому тексті (на місці зв’язків ми поставили рисочки).
"Хоча циклотрон радієвого інституту був налагоджений | і фізичні дослідження на ньому йшли вже повним ходом, | він вже не задовольняв вчених. | Для того, щоб глибше проникнути в таємниці ядра, | потрібно було бомбардувати його більш потужними снарядами, потрібні були частки більших енергій, | ніж могла надати установка радієвого інституту. | Було вирішено, нарешті, форсувати виконання проекту великого циклотрону ЛФТІ, | розробленого ще в 1935-1936 роках; | за цей проект Ігор Васильович був тоді удостоєний Почесної грамоти".
Структуру пояснень, яка містить в своїй основі причиново-наслідкові зв’язки, досвідчений автор перериває кон’юнктивними І еквівалентними зв’язками, порівнюючи явища в часі чи представляючи їх як рівнозначні.
Недоліки логічної складової виявляють себе в тому, що в ній зберігаються без потреби кроки думки, котрі читач, безсумнівно, здатний здійснити сам. Надмірна логічна докладність заплутує або відволікає. Фраза: "Думки автора, що раніше видавалися неясними, тепер стали мені зрозумілі", - занадто ускладнена. "Думки автора тепер стали мені зрозумілі" - в цілому достатня інформація. Вона повністю включає твердження - думки раніше видавалися неясними. І при необхідності читач це встановить.
Надмірні логічні ланки примушують проробляти непотрібну розумову роботу і тим викликають невдоволення, а іноді ускладнюють читання, що відбувається, коли в проспекті готелю Вас повідомляють, що необхідне, "щоб зателефонувати в Ваш номер з міської АТС", тоді як мають на увазі - телефонуючі; до Вас із міста, "потрібно набрати номер..." або, ще простіше, "Номер Вашого телефону..."
Подібну складність являють аналогічні за природою випадки семантичної (змістової) інверсії, на котрі вказував А.Р.Лурія: "Я не звик не підкорятися правилам", означає: "Я звик підкорятися правилам", чи "Він був останній за скромністю", тобто "Він був перший за самовпевненістю". Логічні конструкції в цьому випадку потребують додаткової перебудови, спрощення, щоб відобразити відношення дійсності [72]
Перейдемо до інформаційної складової.
Спілкування можливе, з одного боку, тільки за умови виявлення спільності в поглядах, інтересах, пізнаннях читача та автора, з другого ж боку, - тільки за наявності суперечності поміж знаннями автора та читача, яка усувається повідомленням нової інформації.
Активність сприйняття твору пов’язана з наявністю в ньому нових для читача відомостей - нової інформації. Важливо, щоб читач оцінював її як цікаву, цінну і доступну. І тут перед автором постає питання, що саме із наявного в нього матеріалу ввести в текст твору.
Досвідчений автор уводить в твір те, що потрібно читачеві, щоб відтворити в своїй свідомості структуру твору, але при цьому невідоме читачеві чи не актуалізоване в його свідомості, чи виходить з того, чого читач не знає. Недосвідчений автор навпаки, приміряючи на себе, виходить з того, що він знає, в результаті читач часом отримує або ненову для нього, або, навпаки, недоступну йому інформацію.
Достатність, недостатність та надмірність інформації в творі, таким чином, - властивість не зображення дійсності як такої, а твору в його відносинах з читачем.
Звичайно, що різні за рівнем підготовки читачі схоплюють за один раз різну за обсягом інформацію, здатні внести в текст від себе різну кількість додаткових відомостей. Тому першочергове значення при оцінці інформаційної складової тексту - врахувати освітній рівень читача, його здатність охопити матеріал якісно, нарешті, те, в якій мірі читач перебуває в колі ідей автора їх зв’язків.
Значення багато чого із цього яскраво показав ще Д.І. Писарев: "Уявіть собі, що в науковому творі є наступна фраза: "Оскільки всі математичні судження відзначаються абсолютно аналітичним характером, то, зрозуміло, чиста математика менш за все спирається на свідчення досвіду". І потім автор починає вже виводити подальші висновки із тієї думки, що "математика менше від усіх інших наук спирається на свідчення досвіду". Але простий читач став в глухий кут. Вибачте, чорта з два тут зрозуміло! Чому ж аналітичний характер дозволяє чистій науці спиратися на свідоцтво досвіду менше від усіх інших наук? Ясна справа, що в нашій фразі є два положення, пов’язані між собою сполучниками оскільки і то. Поміж цими положеннями повинен існувати місток, але місток цей для швидкості руху викинутий геть, а замість ньою поставлено кляте слово "зрозуміло", що означає сміливий і меткий стрибок змужнілої думки. Популяризатор повинен тут перш за все нагадати читачеві, що таке аналіз і в чому полягає його суттєва відмінність від синтезу. Потім він має взяти два чи три математичних судження - що простіші, то краще - і показати на цих прикладах, в чому полягає типова особливість всякого математичного судження і чим ці судження відрізняються, наприклад, від істин хімії чи фізіології. Таким чином виявиться аналітичний характер математичних суджень. Разом з тим виявиться і відношення математики до досвіду"[73].