При визначенні ідеології трансформаційних процесів, зокрема логіки європейської інтеграції України, ми припустилися ще однієї суттєвої помилки. Крім значущості соціально-гуманістичної складової сучасного цивілізаційного процесу, не було враховано і глибокі зміни, що відбуваються в житті людства з перебудовою всієї системи суспільних відносин, у зв'язку з формуванням основних засад постіндустріального суспільства.
Хибність прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації полягала (і це нині стає достатньо очевидним) в оцінці України як держави, не розвиненої не лише в економічному, а й у науково-технічному та технологічному плані з усіма наслідками, що з цього випливали. За своєю економічною сутністю та спрямованістю це фактично була модель, яка базувалася на відомих принципах ринкової трансформації, що у більшості випадків безрезультатно впроваджувалася впродовж багатьох десятиліть (починаючи з 60-х років) на латиноамериканському та африканському континентах.
Я далекий від того, щоб перебільшувати технологічні досягнення колишнього Радянського Союзу, а відтак і України, на старті реформ. Вони були фрагментарними і розрізненими. Полярна протилежність між тодішнім соціалізмом і західною цивілізацією визначалася не лише антитезою “неринкові - ринкові відносини”, а насамперед “індустріальні - постіндустріальні технології”. Це поза всяким сумнівом. Але водночас неправильно і несправедливо применшувати науково-технічний та технологічний потенціал, який був у нашої держави.
Беззаперечно, що Україна і зараз має власні наукові школи, унікальні технології на рівні найвищих світових зразків. Уже той факт, що за умов найгострішої економічної кризи, відсутності будь-якої державної підтримки ці здобутки вдалося не лише зберегти, а в окремих напрямках і розвинути, підвищити їх конкурентоспроможність на світовому ринку, говорить сам за себе.
Це ж можна сказати і про науково-освітній та технічний рівень кадрового потенціалу суспільства, мережу вищої школи. За багатьма оцінками, в тому числі зарубіжних експертів, Україна і сьогодні не поступається перед Заходом у питаннях підготовки кадрів.
Дозволю собі нагадати істину, добре відому кожному: якщо в індустріальному суспільстві основною формою багатства є фабрики та заводи, тобто основний капітал, то у постіндустріальному – знання та кваліфікація людини, живий капітал.
Добре відомо й те, що інвестиції в цю сферу потребують тривалішого періоду, ніж у виробничі структури, включаючи й високотехнологічні. Однак після накопичення живого капіталу він здатний давати на кожну одиницю додаткового інвестування найвищу економічну віддачу. Не випадково в Японії, за офіційними оцінками, понад 80% продуктивного багатства зосереджено у формі людського капіталу - знань та кваліфікації.
Саме ці обставини могли б зробити шлях України до сучасних надбань постіндустріального суспільства значно коротшим, ніж у держав Африки та Латинської Африки.
Такий шлях міг би бути коротшим навіть порівняно з країнами Південно-Східної Азії, які здійснили у 70-80-і роки прорив у сучасний світ із стартових позицій не лише індустріального, а у багатьох сегментах і доіндустріального розвитку.
Нагадаю, що ще на початку 60-х років обсяг ВВП на душу населення був у більшості з цих країн лише трохи вищим, ніж у країнах Африки. Нині вони не поступаються перед розвиненими державами Заходу.
Не ставлю питання таким чином, ніби при виборі шляху економічних реформ ми повинні були взяти на озброєння не латино-американську модель трансформації, а, припустимо, південнокорейську. Хочу наголосити на іншому. Стартові умови пострадянських країн, і Україна тут не виняток, мали істотні відмінності, які влада зобов'язана була враховувати.
Якщо бути максимально об'єктивними і відвертими в оцінках нинішньої моделі економічної політики, то треба визнати: вона і тепер не має інноваційного спрямування, не переорієнтовує виробничий потенціал країни на подолання технологічного відставання (яке за останнє десятиріччя не скоротилося), на прискорення науково-технічного прогресу як основного чинника дальшого поступу економіки. Економічні реформи, і насамперед здійснювана протягом трансформаційного періоду макроекономічна політика, були спрямовані – і фактично такими залишаються – передусім на зовнішню, суто сировинну орієнтацію розвитку економіки України.
Не думаю, що тут щось було незрозумілим. Маємо ситуацію, аналогічну тій, що склалася у соціальній сфері. У форматі “індустріальне – постіндустріальне суспільство” була не воля до просування вперед, а згода зі статусом-кво і прагнення лише утримати конкурентні позиції на рівні існуючої стадії індустріального розвитку.
Це, до речі, підтверджує й аналіз структури інвестицій, у тому числі іноземних. Усі вони в основному обмежуються виробництвом суто індустріальної сфери і майже не спрямовуються на розвиток наявного потенціалу перспективних високотехнологічних виробництв. Більше того, численний загін іноземних експертів весь час намагається переконати нас, що такі інвестиції є для України взагалі безперспективними. Йдеться у першу чергу про наші намагання утвердитися на світовому космічному та авіаційному ринках, що, очевидно, не вписується у контекст відведеної Україні моделі трансформаційного процесу.