МОЖЕ ПОРІЗАТИ? 105 сторінок!
Кримінологія як наука.
І. Злочинність як суспільна проблема та значення науки кримінології.
Злочинність завжди займала одне із перших місць серед найбільш гострих проблем, що турбували громадську думку. У другій половині ХХ сторіччя у різних державах її ставили по значущості на друге-третє місце.
В Конституції України взагалі найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
З проблем злочинності, як правило, висловлюються всі, вважаючи, їх досить очевидними. Більшість політиків, які бажають влади, перш за все, обіцяють побороти саме це явище. Причому виступи останніх, громадських діячів, матеріали засобів масової інформації завжди сприймаються з живою цікавістю. І це зрозуміло, адже порушуються питання, що є найбільш життєво важливими для кожної людини. При цьому, як правило, висвітлюється досить очевидне в проблемі злочинності, те, що видно багатьом, нерідко висловлюються погляди, які досить поширені у суспільній думці, поряд з цим пропонуються певні рішення. На перший погляд, такі підходи здаються досить радикальними та такими, що можуть реалізовуватись у короткий термін.
Але досвід показує, що такого роду “прості” рішення лише на нетривалий час змінюють стан справ, а потім злочинність знову починає зростати: видозмінюються або форми кримінальної поведінки, або місця вчинення злочинів.
Багато людей вважають, що побороти злочинність можливо, керуючись лише здоровим глуздом – буденною свідомістю, не вивчаючи та не враховуючи весь накопичений у цій сфері людського досвіду, заперечуючи наукові рекомендації та ігноруючи навіть вимоги закону. У той же час, на зміну затриманим та заарештованим злочинцям приходять нові особи, які знаходяться і діють у тих же соціальних умовах, що і люди, які раніше вчиняли злочини.
Те, що є очевидним спеціалістам-кримінологам у всьому світі, що закріплено у ряді міжнародно-правових документів, до теперішнього часу нерідко нерідко огульно не сприймається дилетантами.
Вивчаючи кримінальне право, кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістику, майбутній юрист готується до того, щоб грамотно, у відповідності з законом реагувати на злочини, що вчиняються, попереджувати та розкривати їх, виявляти злочинців, забезпечувати застосування до винних передбачених законом заходів покарання.
Кримінологам у процесі всього розвитку науки, у тому числі до останнього часу, доводилось постійно обгрунтовувати її цінність, необхідність та самостійність як галузі науки, що передбачає наявність спеціалістів-професіоналів.
Що ж це за наука?
Кримінологія (грецьк. – криміно – злочин; логос – наука) – наука про злочинність. Проте фактичний зміст науки кримінологї – це досить складне та багато аспектне явище.
У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.).
Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв’язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому грунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ.
Разом з тим, для того, щоб свідомо і ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, необхідно ретельно та всебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію.
2. Історія вчень про злочинність.
Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”, першої книги Мойсія, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 – про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Абеля). Як свідчить аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів.
В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі”[1].
Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є Каїна, відомститься в семеро.’’[2]
Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна.
Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певніх категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим.
На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?
У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля.
Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”[3]
Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.
При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.
Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.
Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.[4]
У стародвавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.
Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнананя важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.
Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.
Вкрай цікавими та повальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.
Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.
Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.
Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинений світогляд, який розповсуджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.[5]