Реферат
на тему:
“Історія української державності”
Формування давньоруської держави – Київської Русі.
З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов’ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький.
Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Уже з X ст. з’являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право.
Законодавство у Київській Русі мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди[1] йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно.
Розвиненим було зобов’язальне право. Відомі такі види договорів: купівля – продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики.
Спадкове право характеризується відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутньості синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.
Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. З прийняттям християнства встановилися такі принципи сімейного права – моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв’язки.
Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи було це понесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яке проявлялося передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам, підпалові, пошкодженню рухомого майна.
Руська Правда не знала вікового обмеження криміналбної відповідальності, не знала також поняття лсудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв’язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.
Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, але між ними і місцевими князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.
Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував функції воєначальника. Право спадкування престолу, що раніше передавалося за принципом “старшинства”, було замінено принципом “отчини”, тобто передачі старшому синові. Порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами.
Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мала вплив ня князя. До ради входили наймогутніші феодали-землевласники, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього рада виконувала судові функції, брала участь у розв’язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.
Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення – віча. Воно розглядало питання війни і миру, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Інколи у Київській державі скликалися феодальні з’їзди, що розв’язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання ( наприклад Любецький з’їзд 1097 р.).
У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них – десяткова – випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям – округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували фінансово-адміністративні та судові функції.
Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили люди, які стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов’язків при дворі.
На місця посилалися представники центральної влади – намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями.
Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь котрий важливі справи розв’язував спільно зі своїми боярами.
Отже, Київська Русь була однією із могутніх держав середньовічної Європи. Високий авторитет Київської Русі у тогочасному світі закріплювався тісними матримоніальними зв’язками київських князів з багатьма зарубіжними дворами. Після смерті Ярослава держава була поділена на 6 частин. Це призвело до розладу Київської держави у 30-40-х роках XII ст.
Становлення Запорізької Січі як держави українського народу.
Наприкінці XV ст. з’являється нова соціальна сила – козацтво. Воно створило свою військово-політичну організацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження української державності. Виникнення українського козацтва є наслідком принаймні двох основних факторів. Перший – зростання визиску феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, що змушувала селян і міську бідноту втікати на менш заселені місця, начастіше до “запорогів”, тобто берегів Дніпра нище порогів.
Другий фактор агресія Османської імперії, яка становила смертельну небезпеку для України в XV – XVII ст. Воно особливо посилюється з 1475 р., коли османи завоювали й перетворили у васала Кримське Ханство.
Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни, міська біднота, хоча не можна ігнорувати, зокрема на початку існування козацтва, представників інших класів і станів, наприклад, української православної шляхти.
Джерела дають підставу вважати першою з відомих січей Хортицьку, тобто ту, яка існувала 1553-1557 рр. На найбільшому дніпровському острові Хортиці. Хортицька Січ була створена за активною участю гетьмана запорожців князя Дмитра Вишнивецького.
Виникла Запорізька Січ як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та військо поділялося на 38 куренів, а тераторіально на 5-8 паланок. Вищим органом влади, органом самоврядування була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Ради скликалися у строго визначений час, зокрема 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу і за рішенням козацтва допускалося скликання рад і в інший час. До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо. Ради скликалися також у куренях і паланках.
У Запорізькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий атаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул.
Вся військова старшина обиралася військовою радою 1 січня на рік. Розподіл обов’язків між старшиною чітко регламентувався. Так кошовий отаман наділявся вищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою, але водночас ніколи не був необмеженим диктатором. Його владу обмежували три обставини: щорічний звіт перед військовою радою після збігу строку обрання, річний строк перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Другою особою після кошового був військовий суддя. Крім виконання основних функцій, він заступав кошового отамана, був скарбником і начальником артилерії.
Великі обов’язки покладалися на військового писаря. Він надсилав розпорядження та накази на місця, вів розрахунки, приймамв листи, що надходили на ім’я коша.
Військовий осавул спостерігав за додержанням козаками порядку на всій території, стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дазнання за вчиненими злочинами, приймав та розподіляв хлібну та грошову платню між козаками, займався захистом інтересів війська на прикордонних лініях. За військовими старшинами стояли курінні отамани. Куріний отаман виконунвав роль інтенданта, забезпечував свій курінь усім необхідним. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке “товариство”. Допоміжні функції при військовій старшині виконували військові чиновники.
За військовою старшиною йшла старшина похідна і паланкова. Вона стояла за рангом вище військових чиновників, але навідміну від них, діяла за межами Січі у своїх паланках. Похідну старшину становили полковники, осавул і писар, які у воєнний час охороняли передові рубежі Січі. Похідний полковник був начальником певної частини війська, декількох загонів козаків.
До паланкової старшини належали полковник, осавул, писар, підосавул, підписарій. Їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Усі представники паланкової адміністрації обиралися на рік. Влада паланкового полковника була достатньо широкою: у своєму районі він фактично виконував роль кошового отамана.