Як стверджують джерела, С.Ялинський представник засновника Новгород-Сіверської (потім – Чернігівської друкарні) Л.Барановича не дуже розумівся на друкарській справі. Незабаром стало відомо про його шахрайські вчинки. Приступивши до створення друкарні, С.Ялинський отримав 4000 злотих (1000 карбованців). Саме такої суми мало вистачити на створення друкарні і видання великого твору Л.Барановича “Труби словес праведних”. Але останній вимушений був передати цю книгу у друкарню Києво-Печерської лаври. Тим часом С.Ялинський домовився з новгородським архімандритом про продаж йому 3000 накладу граматики. Надрукувавши цей наклад та відливши частину шрифтів, С.Ялинський продав їх без відома Л.Барановича.
Переконавшись у шахрайстві, Л.Баранович звільнив С.Ялинського з посади і запросив друкарського майстра Лукаша з Вільно, який за 3000 злотих (660 крб.) навчив троїцьких ченців відливати літери і виготовляти друкарські фарби.
Діяльність Чернігівської друкарні тривала і після смерті Л.Барановича (1693 р.). У 1969 р. було надруковано панегірик М.Армашенка на пошану І.Мазепи під заголовком “Theatrum perennis gloriac” (“Поприще вічної слави”). У перші десятиріччя XVIII ст. друкарня видавала численні твори відомого письменника архієпископа І.Максимовича. Крім того, випускались книги для потреб відкритого у 1700 р. Чернігівського колегіуму. 1705 року на замовлення Колегіуму слов’янсько-українською та польською мовами видано збірник “Зерцало от писанія божественного”. На початку цієї книги вміщено послання І.Мазепі. Саме за його сприянням при чернігівській друкарні було засновано паперову фабрику. Цікаво, що на цьому папері робились відбитки і водяних знаків. В тому ж “Зерцалі...“ водяні знаки аркушів зображують герби І.Мазепи та І.Максимовича.
У 1720 р. на Чернігівську друкарню поширено заходи, які трохи раніше було вжито щодо друкарні Києво-Печерської лаври. Діяльність Чернігівської друкарні підлягала суворому контролю з боку Московської синодальної контори.
Дуже неспокійними для друкарні виявились 20-ті роки XVII ст. В 1720 р. поширились чутки про те, що царський уряд хоче перевезти друкарню до Олександро-Невської лаври в Петербург. Однак архієпископ Антоній Стаховський попрохав гетьмана Скоропадського про заступництво, і справа начебто затихла.
Проте 1724 р. проректор друкарень Гавриїл Буженський звернув увагу на те, що Чернігівська друкарня не посилає до Петербурга ніяких книг для отримання дозволу на видання їх. Тому із Синоду до Чернігова вирядили посланця з дорученням забрати і перевезти всю друкарню до Москви за рахунок її завідуючого та накласти на нього штраф 1000 крб. Коли ця звістка дійшла до чернігівського єпископа, він захищав архімандрита Іллінського монастиря Германа Кононовича, котрий керував друканею, виправдовуючи його тим, що в друкарні з 1721 по 1724 роки жодної книги не було видано.
Синод вирішив: якщо ці відомості підтвердяться, то можна обмежитись лише стягненням штрафу з Г.Кононовича у розмірі 100 крб. за те, що не надсилав щорічних доповідей про стан друкарні. Однак у 1726 р. Синод отримав донос, за яким друкарня видавала книги в 1722–1724 рр., але начебто книги було сховано ченцями. Проте і на цей раз лихо пройшло стороною.
Починаючи з двадцятих років XVIII ст. в чернігівській друкарні видавались майже виключно богослужебні книги, іноді видавались слов’янські букварі (1743, 1755). У 1755 р. було надруковано навіть “Межеву інструкцію”.
Що стосується художнього оформлення видань, то багато в чому воно запозичувалось з видань Києво-Печерської лаври.
У другій половині XVIII ст., частково у зв’язку з стихійними лихами, частково внаслідок цензурних утисків, діяльність Чернігівської друкарні занепадає. В 1820 р. друкарство в Троїцько-Іллінському монастирі зовсім припинилось. Як повідомляють джерела, в 1846 р. верстати та шифри, що залишились без вжитку, було продано друкарні Чернігівського губерніального правління та приватним особам за 565 крб. сріблом.
БІБЛІОТЕЧНА СПРАВА В УКРАЇНІ 17-18 ст.
У 17 на поч. 18 ст. головними сховищами книжкових скарбів, як рукописних, так і друкованих, були монастирські та церковні бібліотеки.
Якщо монастир володів друкарнею, то частину видань бібліотеки складали власні видання монастиря. Частина книжок купувалась. Решта – накопичувалась завдяки пожертвам та заповітам власників. Серед церковних бібліотек найбільшою була бібліотека Софійського собору. Серед монастирських книгозбірень України найбільш визначною була бібліотека Києво-Печерської лаври. Найдавніша її частина загинула під час пожежі 1718 р. Поряд з монастирськими збірнями відомі бібліотеки при різних школах XVII та VIII ст. – при Київській академії, при Чернігівському та Харківському колегіумах. Бібліотека Київської академії почала складатись ще за Петра Могили.
На кінець XVIII ст. в ній було більш як 10000 томів. Але майже всі вони згоріли під час великої пожежі на Подолі в 1780р. Крім бібліотек церковних, монастирських та шкільних, були й приватні бібліотеки. Значну збірку слов’янських, латинських та польських книг мав у XVII ст. П. Могила. До нас дійшли реєстри книг, які він купив у 1632 та 1633 рр. у Варшаві та Кракові. Після його смерті (1646 р.) його бібліотека у кількості 2131 том перейшла до Київської Академії, де і згоріла у 1780 році. Вихованці Київської академії, що працювали в Росії, також володіли значними книжковими зібраннями. Але частина їхніх зібрань потрапила до російських бібліотек. Так, бібліотека Дмитра Ростовського (302 томи) перейшла до Московської Патріаршої бібліотеки. Визначним бібліофілом свого часу був відомий тогочасний письменник Стефан Яворський. Зібрану протягом життя бібліотеку він заповів збудованому на його кошти Кіженському Благовіщенському монастирю. Величезну для свого часу бібліотеку зібрав сучасник С. Яворського Феофан Прокопович. Кількість книг у ній досягла 4000. Ці книги після його смерті (1736 р.) перейшли до Олександро-Невської лаври, а пізніше передані Новгородській семінарії. Таким чином, у 17–18 ст. було чотири види бібліотек: церковні, монастирські, при навчальних закладах, приватні. Їх функціонування, хоч тільки і для заможних верств населення, сприяло розвитку української культури.
У 18 столітті в Україні лідером у виданні книжок залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Але її діяльність розвивалась не за таких сприятливих умов, як раніше, що зумовилось рядом причин. Найголовнішою з них став тиск на українське духівництво з боку російської імперії, а також пожежі.
Так, у квітні 1718 р. внаслідок великої пожежі друкарня практично згоріла. Відновити її діяльність вдалося лише у 1720 р.
У серпні 1772 р. друкарня знову згоріла, до того ж були знищені запаси паперу та склад з уже надрукованими книгами.
Інші обставини, які несприятливо позначались на діяльності друкарні Києво-Печерської лаври, стали наслідком церковно-політичних відносин, що склалися між Київською метрополією та церковною владою Росії.
Протягом майже всього 18 ст. лавра мала монополію на видання та продаж церковно-богослужбових книг у межах Києва і енергійно боролась з конкурентами. Особливо київські митрополити, владі яких лавра не підлягала, не завжди погоджувались з цією монополією і час від часу робили спробу відкрити друкарню при Софійському соборі (лавра підлягала безпосередньо Синоду, місцеві духовні правителі не мали права втручатись у її внутрішні справи).
Незадоволення таким станом речей призвело до конфлікту між Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким та архімандритом Києво-Печерської лаври Лукою Білоусовичем на початку 50-их років XVIII ст. Боротьба йшла тривалий час, але спроби Т.Щербацького, а потім його наступників не мали успіху.
Таким чином, з боротьби з київськими митрополитами лавра вийшла переможцем, залишивши за собою монопольне право на друкування богослужбових книг.
Але привілей на виключний продаж книг у межах Києва лавра в кінці 18 ст. втратила.
Нагляд Московської синодальної контори над діяльністю лаврської друкарні ставав на перешкоді видавничій справі та помітно змінив характер лаврських видань.
Майже всі книги видавались церковнослов’янською мовою, до того ж переважно для потреб церковного вжитку. Найвизначнішим виданням того часу стала Біблія 1758 року. Її було надруковано за текстом московської Біблії 1756 р.
Книг світського змісту в той час було надруковано небагато. Це переважно букварі та частково підручники для потреб Київської Академії, на зразок виданої в 1765 р., з особливого дозволу Синоду, латинської граматики.
В оформленні книг лаврські видання XVIII ст. продовжували художню традицію попередніх десятиріч.
Що ж до технічного забезпечення, то крім необхідного устаткування, у 1759-1786 р. лавра мала власну паперову фабрику.
У першій чверті XVII ст. в Україні працювало 25 друкарень у 17 містах та містечках. Їхня робота потребувала розгортання цілої низки суміжних виробництв, пов’язаних з виготовленням друкарських верстатів, шрифтів, засобів гравіювальної техніки, фарб, паперу тощо.
Першу з відомих на українських землях папірень було засновано 1541 року в місті Бузьк на Львівщині. Згодом вони з’явилися на Волині, Київщині, на Лівобережній Україні. А на початку XVII ст. в Україні вже діяло 7 папірень.
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства. Більшість видань складала церковно-служебна література. У Києві кількома виданнями виходили “Служебник”, “Псалтир”, “Номоканон”, “Тріодь”, “Акафіст” тощо. Характерною особливістю їх було намагання видавців наблизити книги до читача шляхом перекладу деяких розділів на мову, близьку до розмовної. Діячі вже згаданого київського гуртка переклали і відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.). У 1625 р. в Лаврській друкарні видано ще один значний богословський твір – “Тлумачення Андрія Кесарійського Апокаліпсису Іоана Богослова”. Велику популярність мало “Євангеліє вчительне” (1637 р.) – збірник повчань у недільні дні, вибраних із творів Іоана Златоуста.