Тимчасом здається, що інтенція Канта була більш складною, не психологічною та фізіологічною, а епістемологічною: в апріорних формах він бачив не властивості людського розуму, а умови пізнання предметів будь-яким розумом; якщо людський розум не виконує цих умов, то людське пізнання не тільки не відрізнялося 6 у різних індивідів, але й взагалі не було б можливим. Отже сам Кант розумів проблему значно менш суб'єктивно та релятивістичне. Пізніші неокантіанці повернулись до нього, натомість періодові бл. 1860 р. більше відповідало оте психофізіологічне розуміння.
3. Речі в собі. Для Канта речі були непізнаваними, а знаним — тільки власне Я. Неокантіанці вбачали в цьому помилку: судили, що Я є таким же непізнаваним, ми знаємо тільки його явища. Наше пізнання як рівняння з двома невідомими: одним є Я, а другим — речі; коли б одне з них було
відоме, то ми могли б робити висновок про друге, але ж не знаємо ні одного, ні другого, і через те рівняння розв'язати неможливо.
Суттєвою проблемою для кантіанців було відношення між явищами та речами в собі. Вони розпочали від реалістичного погляду, що речі існують:
адже мусить існувати щось, що викликає явища. Але незабаром їм спало на думку, що коли нічого не знаємо про речі, то вони взагалі не існують, а є витвором розуму; може, саме протиставлення явищ і речей зумовлене нашим способом мислення. Речі є радше тільки "граничним поняттям" (Сгеп2Ье§гі/), що вказує на границю явищ та пізнання. Ми схожі на рибу, котра, плаваючи
в мисці, натрапляє на її стінки: те, що називаємо річчю самою в собі, є тим самим, що стінка для риби.
Лянґе вирізнив чотири фази людського пізнання: 1) у першій панує наївна віра в те, що світ є таким, яким ми його сприймаємо чуттями: напр., звуки чуємо просто тому, що речі звучать; 2) у другій фазі цю віру коригує наука:
говорить, що насправді існують не звуки, а лише коливання повітря, котрі в наших вухах викликають звуки; 3) у третій фазі й це переконання виявляється скориґованим критичною філософією, котра, протиставляючи речі явищам, твердить, що дрижання повітря є так само тільки явищами, конструкціями розуму; 4) нарешті, у четвертій фазі з'являється думка, що саме протиставлення явищ речам може бути твором розуму. Лянґе судив, що Кант не помітив тієї четвертої можливості, яка є остаточним наслідком його засадничих
положень. Лянґе сам помітив її, але пізно, і стати на цей шлях уже не насмілився.
4. Теорія цінностей. З неокантіанства випливало, що філософія повинна відмовлятись від теорії буття. При цьому їй залишається не тільки теорія пізнання, а також теорія цінностей і норм. Перша становить теоретичну філософію, друга — практичну. В царині практичної філософії неокантіанці з мінімалістськими тенденціями віддалились від Канта більше, ніж у царині теоретичної: зайняли позицію, згідно з якою вона взагалі не може бути предметом науки. Насправді вони мали свої етичні переконання, але вважали їх суто особистими, позбавленими наукового характеру. Вже Кант оперував в етиці не твердженнями, а постулатами, а Лянґе зінтерпретував постулати як фікції. Фікції ці є життєво необхідними, але не мають в дійсності жодних підстав. Торкаються не дійсності, а ідеалів. Результат був такий: як предметом нашого пізнання є тільки явища, так предметом нашої моралі — тільки фікції.
Етика уподібнилася більше до поезії, ніж до науки. Аналогічно Лянґе трактував естетику й теологію: вони теж послуговуються фікціями. Зрештою ці фікції він і не думав відкидати. Навпаки, вважав їх найвеличнішими творами людського духу. Якщо теоретичну філософію він трактував подібно до позитивістів, то у практичній пішов іншою дорогою і не думав дотримуватися в ній фактів, як це вони робили у своєму утилітаризмі. Позитивісти 116
хотіли й практичне життя трактувати науково та дотримуватись у ньому фактів; Лянґе ж судив, що коли йдеться про практичне життя, про норми, про діяння, то наука, її точка зору та методи втрачають сенс. Позитивістська теорія науки з ідеалістичною надбудовою, факти, доповнені ідеалами, — таким був його погляд на світ. Мінімалізм позитивістів полягав у тому, що культуру вони обмежували наукою, віддавали її під виключне відання останньої, а Лянґе, навпаки — обмежував науку, моральну, мистецьку, релігійну культуру людини вилучав з-під її компетенції.
Марбурзька школа була спершу табором кантіанців. Її зачинателя Когена кантіанець Лянґе вибрав собі як наступника на кафедрі. І до 60 року життя Коген видавав тільки книжки про Канта. Однак поступово перейшов до власної концепції, а саме до вкрай раціоналістичного ідеалізму, у переконанні, гг Зрештою, що розвиває Канта згідно з його найглибшими інтенціями. За ним пішов Наторп, також професор філософії в Марбурзі, а за ними двома — ціла "марбурзька школа",
ПОПЕРЕДНИКИ. Коген і Наторп хотіли йти шляхом Канта, але також шляхом Платона, твердячи, що це той самий шлях. Канта інтерпретували в дусі Платона, а Платона — в дусі Канта, так що між поглядами цих двох мислителів не залишилось майже ніякої різниці. І сконструювали такого Платона й такого Канта, які філософам досі й не снилися. Свою власну генеалогію подавали так: Парменід, Платон, Декарт, Ляйбніц, Кант. Вважали, що філософія всіх цих мислителів була в принципі ідентичною. Властиво найбільше їм відповідав Парменід. Платон і Кант також, але у специфічному розумінні. А вже у Ляйбніца та Декарта бачили повний вихід із колії. Крім цієї великої лінії бачили лише помилки. Бачили їх по обидва боки цієї лінії, як в емпіризмі, так і в метафізиці. Засуджували також тих післякантівських ідеалістів за те, що були метафізиками, хоча по суті справи самі пройшли подібну еволюцію.
ЗАЧИНАТЕЛІ. Герман Коген (1842—1918) викладав у Марбурзі філософію протягом 40 літ (1872—1912). У філософії відрізняв три частини: теорію пізнання (тобто логіку), етику та естетику. Займаючись початкове виключно Кантом, оприлюднив про нього, за цим поділом, три книжки: «Kants Theorie der Erfahrung» (1871), 2 вид. значно змінене (1885), «Kants Begriindung der Ethik» (1877), «Kants Begmndung der Asthetik» (1885). А потім — уже в XX віці — ті самі три розділи опрацював по-своєму: «Logik der reinen Erkenntniss» (1902), «Ethik der reinen Willens» (1904), «Asthetik des reinen Gefuhls» (1912), Оригінальність і високий стиль думки поєднував із непоступливістю та безоглядністю. Свою філософію, мало релігійну за змістом, трактував як релігійну місію. З роками щораз більше писав і говорив у стилі пророків, виражаючись у туманний і загадковий спосіб. У пізнішому віці, майже зовсім глухий і незрячий, уперто розвивав свою філософію, не дбаючи про зв'язки із видимим та чуваним світом.
Пауль Наторп (1854—1924), філософ і класичний філолог за освітою, викладав філософію в Марбурзі з 1885 p. Спершу учень позитивіста Лааса, потім повністю приєднався до поглядів Когена. Надав їм яснішого і простішого стилю викладу, не чинячи їх зрештою яснішими за змістом. На противагу до безоглядного та непримиренного Когена, який засуджував усю сучасну філософію і жив у цілковитому відособленні, намагався знайти пов'язання зі сучасними течіями філософії та результатами науки, щоб зінтерпретувати їх в дусі марбурзької школи. Так він зробив зокрема з теорією природознавства (в «Grundlagen der exakten Wissenschaften», 1910) і з психологією («Allgemeine Psychologies', I, 1912). Багато займався історією: розвиваючи задум Когена, дав однаково оригінальну, як і поборювану інтерпретацію платонівської науки про ідеї (в книжці «Platos Ideenlehre^, 1903). Працював також над етичними пробле-
мами, надаючи їм суспільного і виховного забарвлення («Sozialpddagogik», 1899). Ерудицією, працьовитістю, педантичною систематичністю доповнював великі нариси філософії Когена. В політиці, так само як той, був прихильником соціалізму, але обидва як кантіанці та вороги матеріалізму з ученням Маркса солідаризувалися тільки в суспільних питаннях, а не у філософських.
ПОГЛЯДИ. 1. Кантіанство. Основні думки кантіанства можна подати у трьох пунктах: 1) пізнання виростає з двох коренів, з чуттів і думки; обидва необхідні, взаємодоповнюються та контролюються (всупереч як емпіризмові, що недооцінював думку, так і раціоналізмові, що недооцінював чуття); 2) думка вводить у пізнання чинник усезагальності, але також суб'єктивності; 3) внаслідок цього пізнаємо лише явища (всупереч метафізикам), але поза явищами існує непізнаване буття (всупереч суб'єктивним ідеалістам).
Це було кантіанство, принаймні його вважали таким у добі його найбільшого розквіту в XIX віці. Марбурзька школа від цього почала, але потім у всіх пунктах відійшла, твердячи, що кантіанство треба або інакше розуміти, або видозмінити.
2. Раціоналізм проти емпіризму. Філософів усіх часів чи не найбільше розділяє те, в чому вони бачать достовірність: одні вірять тільки фактам, другі тільки почуттю необхідності. Перші створили емпіризм, другі — раціоналізм. Особливу позицію займав Кант: не довіряв ані самим фактам, ані самому почуттю необхідності, зате довіряв їм, коли поєднуються між собою. Це дало початок його особливій "критичній" філософії. Натомість засновники марбурзької школи до фактів не мали жодної довіри, оскільки факти знаємо тільки через чуттєві дані, котрі є лише суб'єктивними реакціями і не дають жодної підстави для об'єктивного знання.