Емпіристи приймають, що за допомогою сприйнять пізнаємо факти, і це є підставою всього нашого знання. Це — ілюзія: факти пізнаємо лише тоді, коли схопили їх думкою, коли встановили їх відношення до інших фактів. А сприйнятий факт ще не є фактом пізнаним: він є, як постійно повторювала марбурзька школа, тільки '"невідомим", тільки іксом. Не є даний думці, а — заданий. Напевне, усталення фактів є метою науки, але безпосередньо вловити їх вона не може. Єдине, що може зробити, — тільки будувати логічні конструкції, котрі б їм відповідали. Факти є тільки проблемами, а мисленнєві конструкції їх розв'язками. Конструкції ж завжди гіпотетичні, ніколи не є остаточними. Тому пізнання не має і не може мати кінця. Наука ніколи не є закінченою, готовою. Вона у вічному становленні, вічному fieri. У ній, як говорив Наторп, "дорога є всім, а мета нічим".
8. Система філософії. Ідеалістична позиція марбурзької школи спричинила те, що теорія пізнання була для неї одночасно теорією буття, оскільки немає іншого буття, ніж пізнаване, та іншого пізнання, ніж пізнання буття. Ця теорія пізнання й буття становила першу частину марбурзької системи філософії. Її називали логікою, для зазначення, що вона є цариною логосу, тобто розуму, хоча з логікою як у традиційному, так і новому розумінні, якого їй надало
XX століття, мала небагато спільного.
Крім того система філософії в марбурзькій школі охоплювала ще дві частини: етику та естетику. Етика була тут автономною, ідеалістичною, апріорною, ворожою до всілякого натуралізму, утилітаризму, еволюціонізму. Ставила цілі абсолютні, але не трансцендентні, за своїм змістом була гуманітарною та суспільною. Вже не містила таких крайніх і бентежних ідей, як марбурзька логіка. До етики школа включала філософію права та соціальну філософію, а також філософію релігії, у переконанні, що в релігії моральний чинник має суттєву позитивну цінність, а все інше є мітом. На естетику школа робила
менший акцент.
Натомість включала в систему філософії ще психологію, а Наторп розвинув
дуже специфічний погляд на цю науку. Був він оберненням звичного погляду, що вона є першою з наук, котра безпосередньо описує стани свідомості, і єдиною, що має безпосередній характер, бо всі інші мусять послуговуватись мисленнєвою конструкцією. Тимчасом Наторп судив, що стани свідомості взагалі описати, схопити поняттєве не можна. Це можна зробити єдино стосовно до предметів, до об'єктивних відношень, до того, що становить логічне, етичне чи естетичне знання. Але через те, що це знання є твором свідомості, воно дає нам також опосередковано інформацію про неї: що свідомість мусить охоплювати такі, а не інші здатності, потрібні для того, щоб дати логіку, етику, естетику. В цьому випадку методом психології є не безпосереднє спостереження свідомості, а її реконструкція на основі її витворів. Тому вона є не першою наукою, а власне кінцевою. Мислячий суб'єкт скерований на предмети і через це тільки вторинно може охопити самого себе через обернення напрямку мислення. У психології XX віку ця концепція марбурзької школи не була цілком відособленою: деякі течії хоч не поділяли її висновку про реконструк-ційний характер психології, натомість поділяли її постулат про неможливість безпосереднього охоплення явищ свідомості.
ЗІСТАВЛЕННЯ. Раціоналістичний ідеалізм був найзагальнішою тезою марбурзької філософії. З ним поєднувався програмний зв'язок пізнання з математикою та з математичним природознавством і заперечення пізнавальної цінності чуттєвого досвіду. Ніхто ніколи у філософії не відходив далі від природної, чуттєвої картини світу, а з великих філософів хіба Парменід і Платон відійшли настільки ж далеко. Марбурзька школа почала від Канта, але пізніше наблизилася до післякантівських ідеалістів. І відійшла від усіх течій, пов'язаних з емпіризмом. Однак і з ними ділила певні риси сучасної думки: монізм, реляціонізм, переконання у вічній незавершеності знання.
ВПЛИВ. Коген почав свою діяльність бл. 1870 року, а Наторп — бл. 1880. Почали як кантіанці, але ще перед кінцем століття виступили з власною філософією і витворили окрему школу. З неї вийшли К. Форлендер, історик філософії та діяч соціалізму в добі ревізіонізму, К. Ласвіц, літератор та історик атомізму, Р. Штамлер, філософ права. Проте школа розрослась і стала відомою
лише на початку XX віку. Тоді Коген оприлюднив свою систему, Наторп — свої книжки про Платона та про психологію, з їх провокаційними тезами. Тепер школа дала двох молодших мислителів, котрі стали незаперечними величинами німецької філософії цього століття: Е. Кассірера і М. Гартмана. З 1908 p. Коген і Наторп почали видавати «Philosophische Arbeiten» для робіт, що виходили з їх школи. Школа мала від початку незрівнянно більше супротивників, ніж прихильників, зате вони були їй цілковито відданими. До Марбурга протягом деякого часу тягнулись на студії не лише німці, але й іноземці, особливо американці, росіяни та іспанці.
Натомість після І світової війни наступив раптовий кінець школи. Коген помер, його кафедру зайняв представник іншого напрямку. Гартман відійшов від школи, наблизившись до феноменології. Кассірер перейшов на терен історії, подібно Г. Геймсоет та інші колишні члени школи, нових же не було — і раптово школа минулася без сліду. Її крайність і незвичність якийсь час ще притягали, але потім, навпаки, розчарували.
ОСТАННЄ ПОКОЛІННЯ ШКОЛИ. Найвидатнішим його представником був Ернст Кассірер (1874—1945). Він був головно істориком, але історичними роботами намагався підтримувати тези школи. Зокрема тезі про апріористський і синтетичний характер пізнання надав історичного підґрунтя в тритомній праці «Das Erkenntnisproblem» — найобширнішій історії теорії пізнання Нового Часу, яка досі була написана. Студіював у Марбурзі, був доцентом у Берліні, професором у Гамбурзі. В добі націонал-соціалізму змушений був тікати з Німеччини, спочатку до Швеції, потім до Сполучених Штатів, де закінчив своє життя. Був великим філософським ерудитом цього покоління. У галузі історії філософії був світовим авторитетом: повсюдне визнання, яким користувався, контрастувало з такою ж повсюдною недовірою щодо школи, до якої належав.
Одним із провідних мотивів його філософії була природна для кантіанця боротьба з субстанціальним трактуванням світу та інтелекту. Судив, що поняття субстанції мусить бути замінене поняттям функції. В книжці «Substanzbegnff und Funktionsbegriff» (1907) згромадив величезний матеріал для показу, що наука й філософія віддавна ідуть у цьому напрямі.
Трансцендентальний метод, застосовуваний кантіанцями до науки, Кассірер почав у пізніших роках життя застосовувати до мистецтва, моралі, релігії, міту, мови. Все це ідеальні світи, що їх людина будує у спосіб, аналогічний до того, яким будує науку. Може їх зводити завдяки тому, що має здатність виражати, об'єктивізувати, символізувати власні пережиття: то для неї "символічні форми", а сама вона є animal symbolicum. У цих формах^ людина висловлює свою природу. Їх дослідженню Кассірер присвятив 3-томну «Philosophic der symbolischen Formen» (1923—1929). І повернувся до них у своїй останній, вже англомовній, роботі «An Essay on Man» (1944), про яку було сказано, що це останній документ марбурзької школи.
У тому часі так само й на терені гуманітарних наук виявились філософські проблеми, які мали головно методологічну природу. Вони мали немале значення для філософії, оскільки в них проявилась окремішність структури гуманітарних наук від природничих, багатоманітність форм думки і світу. Ці проблеми поціляли у догму позитивізму, що всі науки мають ту ж саму структуру і що для всіх за зразок править природознавство.
ДОСЛІДНИКИ ФІЛОСОФСЬКИХ ОСНОВ ГУМАНІТАРНИХ НАУК.
Дискусії про основи гуманітарних наук точилися передусім у Німеччині. Там у них брали участь учені, які належали до різних шкіл. Одну групу становили кантіанці, зокрема одна їх школа, звана баденською. Головні її заслуги лежали власне в ділянці теорії цінностей та філософських основ гуманітарних наук. Першим її представником був Вільгельм Віндельбанд (1848—1915), професор у Гайдельберзі, відомий передусім як історик філософії, який, проте, взявся також за дослідження особливості гуманітарних наук. З цього предмету опублікував статті «Могтеп ипсі Маіиг§е5е1ге» (1882), видані у збірнику «Ргаїисііеп» 1884 р., а також «СезсНгсНіе ипсі МаіиггеіззепзсНа/ї» (1894). Ідеї Віндельбанда підхопив та широко розвинув його наступник на гайдель-берзькій кафедрі, Генріх Рікерт (1863—1936), у книжці «Оіе Сгепгеп (іег паСиг-т55еп8сНа/{ІісІгеп Ве§гі/5ЬИ<іи炙 (1896—1902), а також скорочено: «Киїїипаіззеп-зсНа/і ипсі Маіиггоіззепзс/га/ї» (1899).
Ніби поєднанням обидвох шкіл — дільтеївської та кантівської — був Ернст Трьольч (1865—1923), спочатку теолог, з 1915 р. професор філософії в Берліні («Нізіогізтиз ипд. зеіпе РгоЬІете», 1922). Але в дослідженнях гуманітарних наук брали участь також представники інших шкіл, зокрема релятивіст Зіммель та
феноменолог Шелер.
Привід для цієї дискусії надали самі гуманітарії, зокрема економіст і соціолог Макс Вебер, професор у Гайдельберзі та Мюнхені («Сезаттеїіе Аи/-заіге гиг Кеіщіопззогіоіо^іе», 1920—1923), мовознавець Карл Фослер («Розіітізтш ипй. Ісіеаіізтш іп сіег 5ргас1гш85еп8с1га/ї», 1904), а також історики та теоретики мистецтва, такі як Генріх Вьольфлін, професор у Берліні, Мюнхені та Базелі («Кип5і§е5сНісІгїІісНе СгипсІЬе^гіУе», 1921), Вільгельм Ворінґер {«АЬ^тНйоп ипсі Еіп/ііігіип^», 1908) і Макс Дворжак («Киті^езсігісігіе аіз Сеі8(е5§е8с1гіс1гґе», 1924).
Дільтей, Віндельбанд і Рікерт становлять перше покоління дослідників основ гуманітарних наук, а ШпранГер, Трьольч та всі інші належать до наступного: їх діяльність припадає вже на XX століття, на іншу фазу філософії, репрезентує іншу, пізнішу позицію. Проте щоб не порушувати неперервності розвитку, ми їх розглянемо разом.