2. Ідіографічні науки (Віндельбанд і Рікерт). Віндельбанд майже одночасно з Дільтеєм виклав інший погляд на особливість гуманітарних наук: на його думку, вона криється не в їх предметі, а в методі. Найістотніша відмінність між науками полягає в тому, що одні встановлюють закони, інші — факти. Одні говорять про те, що багаторазово повторюється і завжди є одним і тим же, інші — про те, що з'являється лише один раз. Перші 'мають загальний характер, другі — індивідуальний. Одні є, як їх назвав Віндельбанд, номотетичні, другі — [Біографічні. Один і той же предмет може бути науково опрацьований обидвома способами: напр., систематика рослин діє щодо органічної природи номотетично, а теорія десценденції — ідіографічно. Ця методична різниця є суттєвою, бо з неї випливають подальші. Та наука, котра встановлює загальні закони, є більш абстрактною, та ж, котра встановлює індивідуальні факти, — більш конкретна, у тій є більше конструкції, у цій — дійсності.
Отож у природознавстві йдеться головно про закони, а одиничні явища цікавлять його тільки як застосування законів. Натомість більшість гуманітарних наук має історичний характер і намагається осягнути власне одиничні, неповторні явища, історію окремої людини чи нації, розвиток окремої мови чи релігії, мистецтва чи науки.
Рікерт перейняв цей поділ наук від Віндельбанда, але поєднав його з поділом Дільтея, оскільки судив, що науки різняться насправді найбільше методом, але також і предметом. Лише перетин цих двох поділів — за методом і за предметом — вказує докладно місце гуманітарної сфери серед наук.
Л. Наука може зайняти позицію або узагальнення, або індивідуалізації. У першому випадку вона трактує свій предмет природнича, в другому історично. ''Дійсність стає природою, коли ми розглядаємо її з позиції загального, і перетворюється в історію, коли розглядаємо її з позиції особливого та одинич- і ного. Як же це можливо, що ті ж самі предмети у різних науках можуть прибирати різного вигляду? Коли б наука тільки копіювала, то дійсність мала б у ній тільки один вигляд, але наука-копіювальниця була б недоречною та недоцільною; такої науки нема. Наука переформовує, спрощує, вибирає з дійсності те чи інше; робить це за допомогою наукових понять, а вони бувають двоякі: загальні та одиничні. Природознавець і історик вибирають явища, але кожен різні; один із дійсності виймає те, що загальне, другий — те, що ціннісне.
Б. Науки діляться також на науки про природу та про культуру. Тут основа поділу міститься вже не в методі, а в самих предметах. Природою називаємо те, що виникло само, а культурою — те, що було витворене людиною.
Рікерт увів свій поділ наук — на науки про природу та про культуру — замість традиційного поділу на науки про природу та про душу. Це була одна його думка, а друга — що цей матеріальний поділ слід поєднувати з отим формальним поділом на науки генералізуючі й індивідуалізуючі. Рікерт доводив, що ці два поділи не є ідентичні, а перетинаються, і перетинаючись дають чотири види наук. Історія у звичному, вузькому розумінні є індивідуалізуючою наукою про культуру. Найбільш же розвинені природничі науки, фізика чи хімія, є генералізуючими науками про природу. Але існують також індивідуалізуючі науки про природу, напр., геологія, подібно як є генералізуючі щодо культури, напр., соціологія.
Хвиля ідеалістичної філософії, що прокотилася Німеччиною на початку XIX ст., потягнула за собою другу хвилю в англосаксонських країнах, а також третю в Італії. У XX ст. давно минула хвиля німецька, минула й англійська, зате італійська сягла апогею. Італійський ідеалізм мав ряд особливих рис, яких йому надав його найвидатніший представник — Кроче.
ОСЕРЕДКИ ІДЕАЛІЗМУ. У першій фазі філософії XX віку більш актуальною доктриною був реалізм, однак ідеалізм теж не залишався без прихильників. В Англії Вод, Бредлі, Мак-Таґґарт були вже дійсно немолоді і без послідовників, але ще писали. Подібно й Ройс в Америці. В Німеччині ідеалізм повернувся: не тільки в марбурзькій школі, але також у баденській узагалі вимагали повернення на позицію Фіхте. Так само у Німеччині, після стількох років скрайнього засудження, несподівано почали з'являтися прихильники Геґеля. Особливо ідеалістична течія опанувала теорію гуманітарних наук; про це ми вже говорили. Але основний осередок ідеалізму виник тепер в Італії.
ПОПЕРЕДНИКИ. До Італії гегельянство проникло у середині XIX ст. і тривало там, коли в Німеччині його вплив уже закінчився. До нього звернувся Кроче. У спеціальній книжці, виданій 1907 p., відділив те, "що живе і що мертве у філософії Геґеля". Із гегельянства залишив його історизм, зате відкинув інтелектуалізм. На перший план перед логікою висунув естетику. У цьому його попередниками були романтики, а сягаючи далі — Шефтсбері, а ще далі — Платон. Для Кроче, як і для кожного ідеаліста, визначальним джерелом був Платон, але він перейняв від нього інші мотиви, ніж Геґель: той перейняв логічні, він же естетичні.
ЖИТТЯ І ПРАЦІ. Бенедето Кроче (1866-1952) народився в Абруццо, вчився в Римі, був професором у Неаполі й там провів більшу частину свого життя. Один із його дядьків був філософом, лідером італійських гегельянців, а другий політиком, міністром. Кроче поєднав ролі обох. Спочатку вивчав право, потім перекинувся до історії і через неї дійшов до філософії. Першою великою філософською роботою, котра швидко зробила його відомим, була «Естетика» 1902 p. Вона становила першу частину праці, яка під назвою «Filosofia dello spirito» викладала систему його філософії. 1909 року видав частину II — «Логіку» і частину III — «Практична філософія, економіка і етика», & 1917 закінчив працю частиною IV — «Теорія та історія історіографії». Займався не тільки філософією. В його багатій бібліографії (його роботи охоплюють бл. 25000 сторінок друку) філософські праці становлять навіть виразну меншість, найбільше-бо опублікував праць з історії культури та літератури і з літературної критики. Цим питанням був присвячений також часопис "La Critica", який він видавав разом із Джентіле з 1903 p. Завжди також займався політикою і боровся за ліберальні ідеї. З 1922 p. був міністром, потім сенатором. У двадцятилітньому періоді панування фашизму належав
до опозиції. Фашистський уряд залишив його як людину світової слави на волі, проте обмежив йому спроможність діяння. Зате після падіння Муссоліні, 1943 p., Кроче одразу увійшов як міністр до першого нефашистського кабінету. Мав у той час близько 80 років.
ПОГЛЯДИ. 1. Естетика — царина інтуїції. Кроче вважав, що дійсність у своїй основі є духовна, не матеріальна, й водночас був далеким від гегелівського панлогізму. Разом із Геґелем трактував дійсність як історичний процес, але не вважав, що процес цей відбувається згідно з законами діалектики. Дійсність розумів як багатоформну: має стільки форм, скільки їх має духовне життя. Природа є однією з її форм, мистецтво іншою, і не всіма цими формами керують логічні закони.
Духовне життя має дві основні форми: теоретичну та практичну. Теоретичне ж життя має також дві форми, залежно від того, чи оперує інтуїцією, чи інтелектом. Кожна з цих двох форм духовного життя має інше значення:
згідно з Кроче, царина інтуїції є первинною й основною.
Інтуїція — це здатність безпосередніх і конкретних уявлень. Те, що в них відповідає дійсності, вона трактує так само, як те, що є тільки нашим уявленням — подібно як дитина, яка не відрізняє історію від казки. Інтуїція оперує витвореними уявленнями нарівні зі спостережними, ніколи не проводячи між ними виразної границі. Завжди має особистий характер, не хоче й не може осягнути тих безособових результатів, до яких прагне інтелект. Зате вона є експресивною, тобто не тільки відтворює зовнішню дійсність, але водночас виражає переживання індивіда. Нею послуговується не тільки мислитель, але й мистець, і навіть передусім він. Інтуїція знаходить свій вияв у мистецтві та творчості, і де б не з'явилася, там починається творчість і виникає мистецтво. Митці є просто людьми, котрі мають живішу від інших інтуїцію. І краса, а не істина, є провідною категорією інтуїції.
У такому розумінні (подібно, але зовсім не ідентично, як у Берґсоиа), інтуїція не є вершиною інтелектуального життя, натомість є його початком і підставою: це вона постачає інтелектові увесь матеріал, з неї виростає усе дальше інтелектуальне життя.
Царина інтуїції — це також царина краси й естетики. І завдяки наданню першості інтуїції на першому плані філософії у Кроче опинилася й естетика. Вона у його системі є першим розділом. Його естетика, інтуїтивна та ескпре-сивна, претендує на філософську роль, на те, щоб становити першооснову філософії. Вже одне це наперед визначає особливий характер як естетики, так і всієї філософії Кроче.
Інтуїція дає візію зовнішнього світу, і водночас є виявом внутрішнього світу індивіда. В цьому її подвійна природа та подвійне значення. І цю подвійну природу інтуїція зберегла в естетиці Кроче, в його теорії краси та мистецтва. В естетиці він навіть робив ще більший наголос на те, що в інтуїції є вираженням, ніж на те, що в ній є візією. Говорив, що краса й мистецтво є "мовою", способом самовираження індивіда, а кожне самовираження є формою мови. І парадоксально зараховував естетику до лінгвістики. Його естетика була не тільки інтуїтивізмом, але, також і передусім, експресіонізмом.
Естетика ця, яка бачила в мистецтві щось інше, ніж відтворення дійсності, очевидно не відповідала реалістичному мистецтву, але в добі, коли писав Кроче, реалістичне мистецтво якраз не було актуальним, перестало бути тим, чим було довгі віки. І тимчасово свою позицію втратила також реалістична естетика, яка трактувала мистецтво як відтворення натури. Естетика Кроче відповідала не всім новим течіям мистецтва XX віку, зокрема не підходила мистецтву конструктивістському, формістському, об'єктивному, абстрактному. Зате найбільше відповідала другій актуальній течії — експресіоністському мистецтву, була власне його філософським виявом. Завдяки тому, що єдналася з мистецькими прагненнями епохи, що була типово сучасною теорією, знайшла визнання та розголос, хоча була переповнена дивацтвами й парадоксами і не відповідала іншим прагненням сучасності, зокрема прагненню до точності та ясності наукових теорій.