Б. Проте існує інший погляд, що так само називається ідеалізмом. Погляд цей, що виступав у Платона, Геґеля чи Шеллінґа, також твердить, що буття має розумову природу, але застерігає, що це стосується тільки істинного буття, і продовжує, що сприйманий світ не є істинним буттям, а тільки явищем, істинне ж буття існує поза сприйняттями, поза явищами. Воно складається з ідей — або незмінних, як у Платона, або таких, що розвиваються, як у Геґеля, але завжди абсолютних, на противагу до відносних явищ.
Цей погляд, що приписує собі здатність розпізнавання істинного буття, є метафізичним, протилежним стосовно іншої метафізичної теорії, а саме натуралізму, найбільш виразною формою котрого є матеріалізм. Існують лише ідеї, а природа є тільки їх явищем, говорить один; існує лише природа, а ідеї є фікціями, говорить другий. Це дві принципові можливості метафізики.
В добі позитивізму ідеалізм першого типу, тобто епістемологічний, був поширеним поглядом, що органічно пов'язувався із позитивізмом. А от метафізичний, платонівський чи геґелівський ідеалізм був протилежністю всіх найглибших тодішніх переконань. Карлайл чи Емерсон могли його попередньо проповідувати, але самі не належали до наукової філософії. Натомість намагання Ґріна впроваджувати його в оксфордському вченому середовищі після років найбільших тріумфів Мілла було чимось цілковито несподіваним.
2. Джерела ідеалізму. Метафізичний ідеалізм має за своєю природою інші джерела та аргументи, ніж епістемологічний. Ґрін посилався на теорію Канта, що те, що називаємо дійсністю, при аналізі виявляється конструкцією розуму. Інші англосаксонські ідеалісти послуговувались переважно двома аргументами:
найперше, що світ становить тісну цілість, тоді як матерія завжди розпадається на частини, тому світ не може у своїй основі бути матеріальним. А по-друге, у світі присутня спонтанна активність, свобода, творчість, а це є властивості духу.
Однак ідеалісти багато разів самі визнавали, що до своїх доктрин дійшли не лише завдяки чистому розумуванню, але також завдяки міркуванням про людські потреби й прагнення. Передусім потреби й прагнення моральної природи вимагають, щоб добро та краса запанували в світі. При цьому судили, що натуралізм не дає підстави протиставляти добро і зло, красу та потворність. Тому робили висновок, що моральні потреби вимагають іншої, не натуралістичної, концепції світу.
До ідеалізму філософів схиляли ще й інші потреби. Зокрема потреба тривання, прагнення, щоб існування не закінчувалося зі смертю, а також потреба набуття певності, що в світі існують вічні, досконалі, Божі сили, які
керують долею людей, надають сенсу їхньому існуванню. Коротше кажучи, йдеться про релігійні потреби. Натуралізм їх не задовільняє, ідеалізм принаймні це може зробити. І через це вони так само є джерелом ідеалістичних доктрин, — не менше ніж моральні потреби.
Перші та другі потреби не завжди є для людей однаково животрепетними. Коли стають живішими та нагальнішими, проникають теж і до філософії, і тоді у ній наступають періоди посиленого ідеалізму. Інші періоди натомість захищаються перед узалежненням філософії від життєвих потреб, й до ідеалізму тоді ставляться якщо не вороже, то принаймні підозріло. Так було, назагал, у другій половині XIX століття — однак тільки назагал, як це доводить ідеалізм Клубу трансценденталістів чи "оксфордських англогеґельянців".
4. Критичний ідеалізм Ґріна. Англосаксонський ідеалізм спочатку ставив собі негативне завдання: усунення того, що вважав помилкою. У Карлайла ідеалізм був спрямований проти Просвітництва, раціоналізму, невір'я, критицизму, утилітаризму, повсякденного глузду. Щось подібне було і піввіку пізніше, у Ґріна. Він також вів боротьбу з панівним в Англії натуралізмом і емпіризмом. Їхню основну помилку бачив у тому, що не беруть до уваги суб'єктивного чинника в пізнанні, інакше кажучи, що не враховують відкриття Канта: Кант скориґував Юма, тому англійські емпіристи, котрі після нього ще хочуть філософувати як Юм, є анахронізмом. Справа в тому, що дійсність не складається із самих тільки відчуттів, як хотів Юм: до неї входять так само зв'язки між відчуттями, і вони є не менш реальними від відчуттів. І навіть те, що якесь відчуття належить до дійсності, а не є ілюзією, ми пізнаємо власне по тому, чи воно пов'язане з іншими відчуттями. Отже, не відчуття, а їх зв'язок є критерієм дійсності. А оскільки будь-які зв'язки мають розумову природу, то й уся дійсність, до складу якої вони входять, мусить мати ту ж саму природу. Так Ґрін дійшов до свого ідеалістичного висновку.
Ґрін не зміг цього розвинути, а цей висновок міг вивести як на кантівську, так і гегелівську чи беркліївську концепцію. В кожному разі він вів до розриву з натуралізмом і емпіризмом. Цим шляхом пішов ідеалізм англійців,
5. Емпіричний ідеалізм Бредлі. Діалектика відігравала у філософії Бредлі важливу роль, однак тільки негативну: була призначена в нього не для побудови істинної концепції світу, а до руйнування хибної. Сам він твердив, що діалектична думка не здатна осягнути жодної істини, бо неухильно вплутується в труднощі — навіть коли послуговується найпростішими поняттями, висловлює найпростіші твердження у вигляді "5 є Р". Такі твердження можна інтерпретувати двояко: або 8 і Р є тим самим, і в такому випадку це твердження нічого не говорить, або вони є чимось різним, а в такому випадку це твердження хибне, бо 8 власне не е Р.
Такі діалектичні труднощі Бредлі виявляв у всіх найзагальніших поняттях, таких як поняття речі та властивості, причини та дії, руху та зміни, речі у собі та Я, а також у поняттях часу та простору, матерії та енергії. Останніми з успіхом оперує фізика, але коли філософія піддає їх аналізові, вони ведуть до труднощів та суперечностей. Вони є корисними допоміжними конструкціями розуму (з цієї точки зору цей ідеаліст був однієї думки з позитивістами), але метафізиці вони нічого не дають. Так само нічого їй не дають поняття психології, бо й вони були суперечливими, коли б мали відтворювати дійсність;
суперечливим є передусім основне поняття психології, поняття Я, котре одночасно має бути єдністю та множинністю, чимось тривким і чимось змінним.
Дійсність характеризує несуперечність, єдність, цілісність, гармонія, безвідносність, абсолют. А де цього нема, де є множинність, відносність, неоднорідність, змінність, хаос, дисгармонія, а особливо суперечність — там маємо справу не з дійсністю, а з явищами.
Діалектика переконала Бредлі, що куди б не сягнула думка, всюди виступають суперечності, а тому вона завжди залишається у сфері явищ, не дійсності. Жнивом діалектики були руїни нашого пізнання: речі та властивості,
первинні, а також вторинні якості, простір, а також час, субстанція, так само як рух, добро та зло, навіть Я, навіть Бог — усе це тільки явища.
Проте остаточний висновок Бредлі не був негативним. Бо хоча й справді діалектична думка не досягає дійсності, але зате її досягає досвід. Бредлі був ідеалістом, але таким, що довіряв досвіду й зберігав вірність емпіричній традиції своєї країни та своєї епохи. Судив, що навіть абсолютна філософія може і мусить бути емпіричною. А досвід довів його до ідеалізму, бо доки сягає досвід, там є сфера розуму. Звідси висновок: "Поза духом немає й не може бути ніякої дійсності".
Але все-таки досвід має справу лише з тим, що діється в часі, тому, говорячи про абсолютну дійсність, ми явно виходимо поза досвід. Припущення Бредлі не давали йому права говорити про абсолют — однак він говорив про нього. Виявляв цим, що і його ідеалістична метафізика, хоча й мала спиратися на досвід, прямувала передусім до реалізації мрій, тобто мала підставу радше в запитах, ніж у здійсненнях. Говорив також, що знаходження рації в метафізиці є справою інстинкту і що ці рації не є влучними (Ьасі геазопз). Судив, проте, що навіть така метафізика є кращою, ніж ніяка, бо інакше що ж нам залишиться, якщо не матимемо і її? Залишаться тільки, як казав, або догми богослов'я, або догми матеріалізму. Так завершилась ця філософія, найбільш емпірична та скептична з усіх ідеалістичних.
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ У НОВІЙ ЛОГІЦІ
Початок XX століття доклав великих зусиль, щоб витворити точнішу, методичнішу, повнішу логіку, ніж та, що була до того часу. Цієї мети було досягнуто шляхом поєднання логіки з математикою силами як математиків, так і філософів. Для деяких філософів те, що вони зайнялися математичною логікою, було проявом їх бажання розпрощатися з філософією, новим актом розчленування останньої. Вони виймали із філософії цю її частину як таку, що може мати науковий характер, і не хотіли займатися рештою. Як деякі мислителі XIX віку, котрі неприязно ставились до філософії, обмежилися психологією, так деякі мислителі XX віку — логікою: їхні прагнення були так само антифілософські, як тих, але те, що ці перевагу віддавали вже не психології, а логіці, проявляло суттєву різницю в уподобаннях обидвох століть.
Філософських проблем, однак, не вдалося цілковито оминути й тоді: вони з'явилися також у логіці, відірваній від філософії та приєднаній до математики. І в математиці виплили дуже загальні проблеми — ті самі, що їх із давніх-давен вирішували у філософії і зараховували до неї.
Логіцизм, спільний для Фреґе, Рассела, Лесьнєвського, Лукасевича, був основною та найбільш представницькою течією в теорії математики, однак не єдиною. Прихильників мали також інші течії, насамперед дві: інтуїтивізм і формалізм.
1. Логістика мала також противників. Між іншими знаменитий математик Пуанкаре заперечував можливість зведення математики до логіки. Розумів математику .в дусі Канта, у її твердженнях бачив синтетичні судження a priori, вияв закономірності нашого інтелекту. Основою математики — таким було його переконання — є інтуїції інтелекту, вона цілковито спирається на них.