Без знання докомуністичної історії Росії, України та Білорусі неможливо ані зрозуміти їхнє сучасне становище, ані міркувати над їхнім майбутнім. Як справедливо зауважив Ентоні Д. Сміт, «для розуміння сучасних націй та націоналізмів ми мусимо досліджувати не лише сучасні процеси та потреби, а й генеалогію націй».
Сміт не заперечує того, що ґеллнерівська «модерністська теорія пояснює нам спосіб існування модерної нації в модерну, індустріальну епоху». Проте ця теорія не «дає пояснень щодо того, де і які нації можуть виникати, і чому виникають саме ці нації, а не якісь інші» 14.
Справедливість зауваження Сміта щодо «спроможності теорії пояснювати» певні явища ми можемо довести на прикладі однієї з недавніх подій, а саме — розпаду СРСР. Я не розпочинатиму розмови щодо причин падіння комунізму — це потребує широкої міждисциплінарної дискусії, — зосередимося краще на тому, як саме і чому саме так виникли деякі нації, які згодом утворили СРСР. Хочу ще раз наголосити на тому, що я не стверджую, нібито саме націоналізм був причиною колапсу комунізму; мене цікавить інше — як падіння комунізму (з якої чи з яких причин — байдуже) спричинило розпад однієї держави і виникнення нових, зокрема Росії, України та Білорусі.
Від традиційних культур до націоналізму та націй
Хоч колосальні події 1991 р. стали несподіванкою як для багатьох інших, так і для істориків, саме до останніх ми звертаємося із запитаннями «чому?» і «як?», — сподіваючись на те, що їхня поінформованість щодо «генеалогії націй» стане шляхом до розуміння долі цих націй у сучасну епоху. Почнемо з історії російського націоналізму, російської нації та Російської імперії в епоху націоналізму, а також звернімося до такої теми, як взаємини марксизму й комунізму до і після 1917 р.
У багатьох своїх працях Річард Пайпс стверджував, що Росія стала імперією до того, як сформувалася російська нація 15. Можна додати, що Російська імперія сформувалася також і до виникнення модерного російського націоналізму.
Історики вважають, що зародки російського націоналізму з’явилися у XVIII ст., а модерні нації, за винятком історично першої серед них — англійської, формувалися у змаганні з тими, хто сформувався як модерна нація раніше. Лія Ґрінфелд пише: «З поступовим розширенням сфери впливу основних західних суспільств (які вже визначили себе як нації) решта суспільств, що вже належала до позастанової системи (центром якої був Захід) чи намагалася увійти до неї, не мала іншого виходу, як перетворитися на нації... Захід був інтегральною, невід’ємною частиною російської національної свідомості. Без наявності Заходу існування нації втрачало сенс» 16.
Отже, російський націоналізм та модерна національна свідомість активно формувалися тоді, коли Захід безпосередньо впливав на російську суспільну свідомість і державну політику — спочатку під час царювання Петра І, а згодом — в епоху Катерини II. Нова інтелігенція намагалася узгодити взаємини між нацією, що народжувалася, та домодерною автократичною державою. Правління Катерини II та Олександра І були періодом, коли держава очолила процес модернізації та формування нації — і саме це забезпечило їй підтримку новонародженої інтелігенції.
Лише згодом нова російська інтелігенція розпочала боротьбу за обмеження самодержавства, проте царизм відмовлявся трансформуватися у конституційну монархію. Єдиною «поступкою» вимогам часу стало проголошення гасла «Православ’я, самодержавство, народність». Самодержавство з цього часу трактувалося не лише як освячена небесами система, але і як визначальна риса російської національної ідентичності.
Наслідком стало те, що Ніколас В. Рязановський визначив як «розходження шляхів» — саме так називалася його книга, в якій досліджувався розкол освіченої та модернізованої Росії на два ворожих табори 17. З огляду на гостроту конфлікту можна стверджувати, що відбувалося формування двох російських націй. Одна зберігала відданість самодержавству та офіційній політиці, інша — виступала прибічником конституційного ладу, а згодом і революції.
Цей внутрішньоросійський розкол, відомий кожному дослідникові історії імперії XIX ст., значно ускладнився внаслідок історичної експансії Московії, а згодом Росії на Захід. Перша хвиля цієї експансії (в другій половині XVII ст.) спричинила, за висловом Ніколая Трубецького (1890-1938) «українізацію» Московії. Після 1654 р. місцевий московський, чи то великороський, елемент розчинився в новій, єдиній імперській культурі та ідентичності, створеній у Санкт-Петербурзі й Москві силами «руського Заходу», тобто тих спільнот, які ми зараз називаємо Україною та Білоруссю. Трубецькой вважав, що на початку XVIII ст. «відбулася українізація інтелектуально-духовної культури Великороси. Відмінності між західноруським та московським варіантами руської культури зникли за рахунок розпаду другого /.../ ця культура з часом втратила специфічні великороські чи українські ознаки і перетворилася на загальноросійську. Її подальший розвиток чималою мірою був зумовлений цією трансформацією від локальної, обмеженої самоідентифікації до загальної, чи, якщо можна так висловитися, загальнонаціональної. Західноруський варіант руської культури сформувався тоді, коли Україна була провінцією Польщі, а остання, в свою чергу, була віддаленою культурною провінцією романо-германської Європи. Оскільки цей західноруський варіант руської культури став загальноросійським після Петра [Першого], то він водночас сам собою перетворився і на культуру столиці, тоді як Росія вже й сама почала шукати своє місце серед найвпливовіших держав «Європи». Саме таким шляхом українська культура несподівано переїхала з провінційного міста до столиці... Вона зробила все для того, щоб позбутися всього специфічно польського й замінити його відповідними елементами романо-германських культур (німецької, французької тощо). Отже, українізація стала містком для європеїзації» 18.
Утім, якщо в часи Петра та Катерини щеплення української культури московській державі пройшло успішно, то з наступним кроком імперії в західному напрямку будівничі російської нації зустрілися з перешкодами, які їм не вдалося подолати до кінця. Після поділів Польщі під владою царя опинилися українські землі на захід від Дніпра, вся територія сучасної Білорусі та більша частина Литви. На 1815 р. основні етнічні польські території також перебували у складі імперії.
Виникнення «української ідеї» в XIX ст. почало підважувати «російську єдність», про яку писав Трубецькой. Ідея, згідно з якою українці, подібно до чехів чи поляків, становили окремий народ і не поступалися в цьому відношенні росіянам, в очах останніх була тотожною ідеї розвалу Росії 19. Можна було б припустити й таке: те, що Росії вдалося до епохи націоналізму (йдеться про інтеграцію «Малоросії», тобто Лівобережної України, до складу Росії), в XIX ст. повторити не вдалося. Друга хвиля територіальних надбань, імпорт «малоросів» та білорусів до царської держави з ліквідованої Польщі поставили проблему переписування історії, тобто творення нової схеми «російської історії», яка передбачала обґрунтування спільного «російського» етнічного походження згаданих народів. Наші зауваження стосовно України цілком придатні і для Білорусі, єдиною відмінністю може бути хіба те, що російська громадськість була обізнана щодо існування окремої білоруської ідентичності ще менше, ніж щодо української. У цьому пункті наших міркувань доцільно згадати також і Польщу та її роль у формуванні України й Білорусі, а отже, опосередковано — і в російському націотворенні. З найдавніших часів Польща мала найтісніші стосунки з предками сучасних українців, білорусів, литовців та росіян. Видатний американський візантиніст та історик Східної Європи (українець за походженням) Ігор Шевченко пише, що «без Візантії могло б і не бути ані України, ані Білорусі..., з іншого боку, їх також могло не бути без Польщі...» 20 Аж до початку Другої світової війни Білорусь та Україна були полем битви в російсько-польських змаганнях 21.
Русомарксизм
Ми ще повернемося до прикладу Польщі в наших міркуваннях про націоналізм до і після комунізму. Однак зараз згадаймо ще один чинник, який став на перешкоді процесові формування російської нації, — марксизм. У другій половині XIX ст., ще до того, як проблеми розвитку російської нації були достатньою мірою усвідомлені суспільством і конфлікт між двома підходами до розуміння природи нації (ліберальний та самодержавний) був розв’язаний, значна частина освіченого суспільства підпала під вплив комуністичних ідей, передусім марксизму. Марксизм втрутився у внутрішньоросійські дебати щодо російської ідентичності та історичної місії, і фактично створив «альтернативну» Росію — у вигляді революційного руху. Значна частина асимільованих російськомовних росіян неросійського походження ввійшла до лав цієї антидержавницької, революційної Росії. Через надзвичайну гостроту протистояння між цими двома російськими націями в Росії, на відміну від інших країн Європи, не відбулося націоналізації марксизму. Згадаймо, що навіть в Австрії часів Габсбургів унітарна та централізована соціал-демократична партія зрештою трансформувалася у федерацію національних партійних організацій ще до 1900 р.
Якщо неросійські народи (чи національні меншини) імперії Романових створювали свої власні партії, то росіяни не зробили цього — ніколи не існувало «русской» соціал-демократичної партії, побудованої на етнічній російській основі. Росіяни створили партію, для якої слово «российская» в назві було принциповим, оскільки ця партія намагалася охопити своїм впливом усю територію імперії (крім Польщі та Фінляндії) й усіх підданих царя, незалежно від їхнього етнічного походження.
До складу Російської соціал-демократичної робітничої партії ввійшло чимало представників неросійських народів. Ці «націонали» боролися проти царату та його русифікаторської політики, однак вони не перетворювалися на сепаратистів чи націоналістів, які боронили б право своєї етнічної групи та території на відокремлення від імперії. Навпаки, вони об’єдналися з росіянами та іншими «націоналами» в опозиційному революційному русі, для якого саме кордони імперії були основним полем діяльності. Належність цих людей до російської культури та мови була наслідком русифікаторської політики царського уряду — таким чином, він сам готував своїх опонентів, які переходили до російського революційного табору.