Таким чином, виникнення національних держав на пострадянському просторі значно полегшило доступ народів СРСР до участі у справах людства на відміну від часів «інтернаціональної» радянської імперії. Аналізуючи причини розпаду СРСР з погляду історичної ретроспективи, ми не можемо визнати абсолютно слушним твердження Еріка Гобсбаума, який вважає, що «найпростіший спосіб пояснити вибух сепаратизму у 1988-1992 pp. — це сприймати його як наслідок незакінченої справи 1918-1921рр.» 38 Можна погодитися з тим, що «кокони Версаля та Брест-Литовська ще визрівають», і «деякі з вибухових проблем 1988-1992 pp. були створені в 1918-1921 pp.» 39. Однак не варто забувати й того, що сучасна ситуація формувалася також під впливом нових чинників, зокрема, взаємодії комунізму й націоналізму в період між 1917 та 1991 pp.
З одного боку, існує держава, яку називають Російською Федерацією, — вона репрезентує себе як багатонаціональна держава. Тут ми бачимо рішучий розрив з історією Росії як імперії, що базувалася на позаетнічних засадах. З другого — в Росії тривають суперечки щодо ідентичності росіян: як поєднати їхнє самосприйняття як етнічної спільноти («русский народ») з ідеєю російської політичної нації («российский народ» чи «народ России»)?
Дехто з тих, хто відкидає будь-яку форму політичного чи правового визначення російської нації, наполягає на тому, що західні ідеї та інститути принципово несумісні з Росією. Один з таких авторів, Владімір Махнач стверджує: «Концепція, згідно з якою нація — це спільність громадян держави, існує лише на Заході. В Росії, усій Азії, Африці нація — це етнос і лише етнос... Ніколи не буде нації «Індія» чи нації «Росія».
Для Махнача (і для багатьох інших) Україна й Білорусь є частинами Росії, і українці та білоруси є «русскими» як і великороси.
Інші закликають своїх співвітчизників відійти від традиційних суперечок на тему «Росія та Європа» (незалежно від їхнього ставлення до європейської орієнтації Росії) і погодитися з інакшим визначенням Росії, ядром якої буде європейський регіон з Уралом та Сибіром.
Хоч пострадянська Росія і вважає себе демократичною країною, побудованою на принципах, подібних до західних демократій, знаходяться ще люди, які вимагають повернення до відомої тріади «православ’я, самодержавство, народність» 40 . Отже, немає нічого дивного в тому, що західні фахівці висловлюють щодо Росії 1990-х років міркування, які цілком можна застосувати щодо Росії 1890-х. Брюс Портер, зокрема, вважає, що головна сучасна проблема країни є ідентичною тій, що «переслідувала Росію впродовж усієї модерної історії /.../ Це застаріле питання злиття нації та держави є однією з найвизначальніших проблем сучасного політичного життя Росії» 41.
Незалежній Україні вдалося уникнути етнічних та релігійних конфліктів, вона не стала «другою Югославією», як на початку 1990-х років пророкували деякі аналітики. (Оригінальною спробою порівняти розпад Радянського Союзу та Югославії, на основі огляду їхньої докомуністичної історії, є праця Вейко Вуячича (Vujacic V. Historical legacies, nationalist mobilization, and political outcomes in Russia and Serbia: A Weberian view // Theory and Society. — 1996. — P. 763-801). Однак, подібно до Росії, Україна також зіткнулася з проблемою визначення власної ідентичності як країна і як нація. Поняття «народ України» в Конституції 1996 р. охоплює всіх громадян держави, однак деякі з них наполягають на тому, що «справжніми українцями» є ті, хто вважає рідною мовою українську (і користується нею у повсякденному житті), і вважають себе українцями «за національністю», тобто за етнічним походженням. Цікаво, що етнічно-мовне визначення нації підтримують протилежні політичні угруповання, з одного боку — українські націоналісти із західних регіонів, з другого — російські націоналісти, які прагнуть перетворити Україну на двонаціональну українсько-російську державу (про кримських татар, для яких територія сучасної України є історичною батьківщиною, у цих суперечках нерідко забувають).
Зрозуміло, що внутрішні проблеми України невіддільні від такого зовнішнього чинника, як відносини з Росією. Тривають дискусії щодо того, чи мають українці знову зближатися з Росією, утворюючи щось на зразок євразійської спільноти, чи, навпаки, рухатися в протилежному напрямкові та шукати зближення з іншою традиційно не менш важливою для них державою — Польщею, і через неї — з Європою в цілому. Відносини з Україною також залишаються надзвичайно важливими і для Росії. Цікавим початком спільних досліджень історії та сучасних проблем взаємин Росії та України можна вважати збірку статей російських та українських дослідників «Україна й Росія: суспільства й держави» 42.
Незалежні Україна й Росія намагаються визначитися зі своїм майбутнім, відкидаючи кожна у свій спосіб радянське минуле. Незалежна Білорусь рухається у протилежному напрямку — президент Лукашенко є відвертим прихильником нової радянської держави. Лукашенко зовсім не прагне перетворювати Білорусь на провінцію Росії з губернатором у Мінську: він хоче, щоб Росія, Білорусь та інші утворили якусь більшу спільноту. Його неорадянські настанови зустрічають опір білоруського національного руху, який прагне перетворити Білорусь, як незалежну демократичну республіку, на частину Європи. Отже, в Білорусі змагаються не стільки дві концепції білоруської національної державності, скільки дві національних ідентичності — одна білоруська, друга — «радянська». Остання, хоч і сповідує російськомовність, явно не належить до російського націоналізму. Яка з них переможе — залежить не лише від поведінки населення цієї країни, а й значною мірою від зовнішніх чинників.