Міністерство Освіти України
Київський Інститут Менеджменту і Інформаційних Технологій
при НАУ
Контрольна робота
з правознавства
Виконав: студент 3-го курсу
з/від. КІМІТ
Бушило В. Г.
Варіант 2
Зміст.
1. Виникнення та розвиток Української державності……………………...3
2. Характеристика загальних засад конституційного ладу в Україні……..5
3. Основи цивільного права………………………………………………….8
4. Норми права, їх види та структура……………………………………….9
Використана література…………………………………………………..11
Зародження державності у східних слов’ян. В середині ІІ тис. до н.е. сформувалась прослав’янська етнічна спільнота. Місцем проживання цієї спільноти вважають широку територію між Дніпром та Одером. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський Прокопій Кесарійськийсвідчив, що «народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади».
У IV – V ст. у сов’ян набув сили процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. З’явилися союзи племен, які ще не були державами, але мали окремі ознаки державності. Починаючи з VІІ ст. у літературі вже вживається назва слов’яни. На цей час східні слов’яни остаточно виокремилися із загальнослов’янської спільності. Сформувалися досить стабільні етнополітичні утворення (союзи пленмен, союзи союзів і надсоюзи). Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщеною, Новгородщиною і Приазов’ям. З захоплення новгородським князем Олегом Києва у 882 р. літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі.
Давньоруська держава – Київська Русь. Київська Русь – умовна назва першої давньоруської держави, яка у ІХ – ХІІ ст. об’єднувала всіх східних слов’ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин Давня Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовласницького ладу. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). За формою правління – це монархія на чолі з Великим князем. У 998 р. панівною релігією замість поганства стало християнство, що сприяло зміцненню великокняжої влади. В силу об’єктивної історичної закономірності в середині ХІІст. Київська Русь розпалася на окремі феодальні князівства.
Галицько – Волинське князівство. У середині ХІІ ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку ХІІІ ст. – длизько 50, а у ХІV ст. – близько 250. Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. визначилися нові політичні центри. На території Південно – Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об’єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича 1199 р. За своїм політичним і правовим ладом Галицько-Волинське князівство, як і інші руські князівства період феодальної роздрібленості, принципово не відрізнялося від київської Русі.
У середині ХІV ст. польські феодали захопили Галицьку землю і частину західної Волині. Під владою Угорщини, а пізніше молдавії та Туреччини, опинилася Північна Буковина.
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита. Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Слід зауважити, що саме в цей період подолання феодальної роздрібленості та утворення централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов’янській основі російської, української та білоруської народностей.
Литовськи феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населння. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином утворилася могутня Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси і частина росіян.На рубежі ХV і ХVІ ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Основним джерелом права тривалий час була Руська Правда. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави.Протягом ХV – ХVІ ст. українське селянство зазнало повного закріпачення. Лише в містах, що мали право на самоуправління (“магдебурзьке право”), ситуація була дещо кращою.
Запорозька Січ. Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово “козак” тюркського походження й означає “легко озброєний воїн”, “сторожа”, “вільна людина”). В середині ХVІ ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-териториальна політична організація українського козацтва – Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали “козацькою республікою”. Її населяли як козаки-воїни, так і суто мирне населення. У військовому відношенні Запорозька Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на
5 – 10 паланок (слово “паланка” означає “невелика фортеця”). Найвищім органом управління була загальна військова рада, на яку збиралися всі козаки. Демократична політико-правова організація Запорозької Січі справляла значний вплив на сучасників, стала зародком майбутньої української державності.
Українська державність у роки визвольної війни 1648 – 1654 рр. Для виконання державних функцій була пристосована військово-адміністрвтивна організація українського козацтва. Зборівський і Білоцерківський договори України з Річчю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна (військова, генеральна або чорна) рада всього козацького війська; старшинська рада; генеральний уряд на чолі з гетьманом. Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем.
Україна – Гетьманщина. У 1654 р. Україна офіційно звільнилася від влади Речі Посполитої і перейшла “під руку” російського царя. Слід наголосити, що в Україні невдовзі після смерті Хмельницького запалала справжня громадчнська війна, в яку активно втрутилися не тільки Росія, а й Польща та Туреччина. Наприкінці ХVІІІ ст. політична ситуація стабілізувалася, але територія, підвлвдна українському гетьманові (Гетьманщина), тепер включала лише Лівобережно Україну і Київ з прилеглими землями. Уся територія Гетьманщини була поділена на 10 полків, полки поділялися на сотні, а останні – на курені. Реальна влада була у гетьмана, який зосередив у своїх руках основні політичні, адміністративні, судові та військові керівні функції, він фактично обирався довічно, був військовим диктатором, влада якого перевищувала за обсягом президентську і наближалася до царської. Після створення “Зводу законів Російської імперії” в Україні у 1840 – 1842 рр. було поетапно введено загальноросійське законодавство. На кінець ХVІІІ ст. українські землі перетворилися на провінції двох сусідніх великих імперій: Росії та Австро-Угорщини.
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії. Розділена Україна не мала своєї державності, більш того, зазнавала постійних утисків у національно-культурному відношенні. Проте навіть за цих несприятливих умов було набуто певний позитивний досвід демократичних перетворень. У роки першої російської революції царським маніфестом
17 жовтня 1905 р. було проголошено недоторканість особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок. Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою – Державною Думою. Слід врахувати, що поруч з кожним проголошеним демократичним правом чи свободою встановлювалися численні умови та обмеження, які часом зводили його майже на нівець. Подібні перетворення проходили на українських землях Австро-Угорщини після революції 1848 р. та австро-угорської угоди 1867 р., яка закріпила перетворення імперії в дуалістичну конституційну монархію. Водночас українське населення Австро-Угорщини через відчутну дискримінацію часто не могло скористатися “плодами демократії”.