Не знаючи перерв і перепочинків, Огієнко через “священничу службу” підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Це був великий урок та іспит християнського місіонера, одна з перших сходинок до вищої місії – українського митрополита діаспори.[118]
Дбаючи про долю дітей і підлітків українських емігрантів, Іван Огієнко, не маючи надії на польську владу, звертається до провідників українських православних приходів у Америці і Канаді з настійливим закликом порятувати українських дітей.
Заклик Огієнка був почутий у всьому світі. Це пояснювалося тим, що саме на тарнівський період діяльність уряду УНР припадає особливо інтенсивна й результативна робота міністерства ісповідань щодо налагодження контактів як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном.
Що ж до автокефалії Української православної церкви, то зрушити з місця цю справу з проханням до патріарх царгородського благословити автокефалію УПЦ Огієнкові теж вдалося у Тарнові.
Не обмежуючись відправкою листів до Царгорода, на подання міністерства ісповідань уряд УНР прийняв рішення про формування туди окремої делегації від уряду і церкви, на що виділялося 300.000 польських злотих. Однак у зв’язку з передчасною смертю заступника патріарха митрополита Діонісія в Лондоні справа з прийняттям позитивного рішення – обрання українського патріархату – зволікалася[119]. Проте у 1924 р. Вселенським Патріархом і Церквами-Сестрами було визнано Українську Автокефальну Православну Церкву.[120]
Опікувався Іван Огієнко й будівництвом нових церков. З листа, з яким він звертався 22 лютого 1921 р. до міністерства, яке відповідало за архітектуру, видно його прохання виготовити кілька проектів храмів саме в національному стилі. В листі він зазначав: “В Україні церкви будували в рідному стилі аж до 1800 року, коли московський уряд, руйнуючи культуру українську, заборонив будувати трьохверхні церкви і всякі церкви в українському стилі. Святійший Синод ревно допоміг уряду – і був тоді заведений на Україні чужий так званий “синодальний” стиль, який за сто останніх років силою дуже поширився на Вкраїні, так що старі церкви українського стилю тепер подибуються як залишки старовини”.[121]
За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність благодійного видавництва, “Українська Автокефальна Православна Церква. У тарнівський період в згаданому та інших видавництвах його стараннями видано книги й студії з історії окремих пам’яток (“Українська Персонницька Євангелія. Опис пам’яток, аналіз мови і словник: Нарис з історії культурного життя старої Волині”, так і загальні праці (“Мова українська була мовою церкви”, “Мова церковнослов’янська у Литві й Польщі у XV-XVIII ст.” та ін.).[122]
В інформації “Про діяльність Міністерства ісповідань УНР” за січень 1921 р. наголошувалося на нагальній потребі заснування власного видавництва в місті осідку урядку УНР в Тарнові: “Книжок по церковних питаннях за останні два роки майже не видається. Українізація йде, а духовенство в масі своїй, особливо духовенство московське мало свідоме нашому руху”.[123]
Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це – “Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови”, “Український православний молитовник”, “Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську”, “Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври”, “Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву”, “Світовий рух за творення живої народної національної церкви”, “Українська Персонницька Євангелія 1556 р.”. Тоді ж побачили світ книги “Український церковний стиль Й.Пеленського[124] та ін.
Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, насамперед на Волині і Холмщині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем’янець, Острог, Ковель, Львів.
Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до Америки й Канади. Про їх вплив на українців засвідчують численні листи, що надходили з Канади та Америки на адресу міністра ісповідань УНР Івана Огієнка до Тарнова. “Ці книги, - писалося в одному з листів, - піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Цінні праці Ваші містимо у нашому органі. Українців в Америці читають їх з найбільшим заінетерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша по біда не за горами”.[125]
На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували рукописи І.Огієнка “Церковне життя в Європі за останні роки”, “Українські братства та їх історія”, “Церковний рух на Вкраїні”, “Українські шкільні мотиви”, “Як на Москві перехрещували українців”, “Зразки українського церковного діловодства”, “Українська автокефальна церква: її завдання і організація”. Планувалося до друку й таке цінне видання, як “Закони Української Народної Республіки про українську Автокефальну Церкву”.[126] За допомогою цих виднь Огієнко мав намір розповісти своєму народові правду про продану обманним і безсоромних шляхом Росії Українську церкву, її насильницьку русифікацію, а також створити передумови шляхом перекладу богослужбових книг для поступового переведення відправ у церквах українською мовою.
Все це вимагало значних коштів. Як правило, то були благодійницькі внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка. Серед тих, хто підтримував видавництво пожертвами певних сум чи постійним придбанням книг і поширенням їх серед населення, - цілий ланцюг повітових кооперативних спілок Волині; Крем’янецька, Дубнівсько-Рівненська, Володимир-Волинська “Просвіти”; барон Н.Василько, єписком Крем’янецький Діонісій, протоієрей із Володимира-Волинського А.Бордючівский, адвокат із канадського Саскатуна М.Стечишин.[127]
Постійно опікувався видавництвом Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Так, у квітні 1921 р. на видання двох книг він подарував з власних коштів сім тисяч польських марок. Неодноразово виділялися кошти й урядом УНР. У травні 1921 р. міністерство ісповідань увійшло до Ради народних міністрів із законопроектом про асигнування 480.000 польських марок “на видатки по видавництву”. Згідно з протоколом засідання Малої ради міністрів 14 травня ухвалив таке рішення. Цим же рішенням видавництву “Українська Автокефальна Православна Церква” виділялося з урядових резервів, крім цього, “3 000 аркушів паперу першого ґатунку і 5 000 аркушів другого ґатунку”. Це дозволило уже в травні поточного року видрукувати значним накладом і розіслати на місця “Український православний молитовник” та брошуру “Світовий рух за утворення живої народної національної церкви”. У 20-і роки брошура була вельми вчасною і актуальною, поскільки тоді в Україні розгортався великий церковний рух щодо створення Української національної церкви. Повсюди при церквах відновлювалися старі українські звичаї, засновувалися українські церковні братства, все більше священиків відбували богослужби українською мовою.[128]
У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання “Вісника Міністерства ісповідань Української Народної Республіки” (8 квітня 1921 р., засновано навесні 1920 р. у Кам’янці-Подільському). На перших шпальтах “Вісника” було вміщено лист самого міністра “До всіх Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні” щодо запровадження української мови в церковні відправи. Наступний документ – зразки української вимови богослужбових текстів, розроблені Іваном Огієнком.[129]
Всю різносторонню діяльність Івана Огієнка на посту міністра ісповідань у лаконічних, точних формулюваннях охопив у своєму листі від 19 листопада 1921 р. голова уряду УНР Симон Петлюра, висловивши високу подяку за його державне служіння. Звертаючись до нього, С.Петлюра писав: “Більше двох років тому, в порозумінні з організованим громадянством українським покликано було Вас на міністра ісповідань. Від того часу незмінно, при всіх обставинах, залишаєтесь Ви на своєму посту.
Уважно слідкуючи за діяльністю Вашою, з вдоволенням бачив я, що повсякчас, при всяких несприятливих обставинах, Ви з повною відданістю та великою любов’ю віддавали всі свої сили, знання й енергію для справи духовного відродження українського народу.
Завдяки видатній дбайливості та невсипучій енергії Вашій покладаються міцні підвалини для найкращого розвитку відродженої Автокефальної Православної Церкви Української: перекладне службу Божу на живу мову українську, розвинуто широку видавничу діяльність в питаннях церковно-національних, підготовляються кадри національно-свідомого духовенства...