Дбаючи про такі форми самостійництва Української церкви, які б відповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію, І.Огієнко підпорядковував їй, коли став викладачем в Українській учительській гімназії у Львові і професором православного відділу теологічного факультету у Варшавському університеті.
На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи у Варшавському університеті, він діяв у галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики Огієнко приступив до реалізації видання 30-томної “Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською мовою Біблії.
Зростання авторитету православної церкви, до якої на початку 30-х рр. ХХ ст. належало близько 2 млн. українців, викликало серйозне занепокоєння в урядових колах Польщі, які прагнули зупинити або пригальмувати цей процес. З їх розпорядження з 1937 р. почалося примусове окатоличення православних віруючих, нищення українських православних храмів або їх перетворення на костьоли. За таких трагічний обставин І.Огієнко був висвячений у жовтні 1940 р. на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в березні 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка – Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. І.Огієнко у цей період докладав максимум зусиль, щоб і католики, і православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і взаємному порозумінні. проте миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м’яко кажучи, не влаштовували польської влади, і вона в 1944 р. вдалася до спроби знищення українського православ’я, яка супроводжувалася руйнуванням православних церков і великими людськими жертвами – за 1942-1944 рр. на Холмщині у міжконфесійному конфлікті загинуло близько 5 тисяч українців.
На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але Друга світова, яка наближалася до свого завершення, зруйнувала плани і наміри та долі багатьох людей. Митрополита Іларіона вона теж не обійшла стороною. Влітку 1944 р., німці, відступаючи, знищували все на своєму шляху. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Але потрапивши до Швейцарії, а потім і до Канади, Іван Огієнко до скону боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці ХХ століття стала реальністю.
Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку мистецтв України заснувли багатогалузеву премію його імені. Урочисте вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбулося в день пам’яті Огієнка – 29 березня 1995 року на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.
Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту – від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік “Роком Івана Огієнка”.
Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка – людини енциклопедичних знань, праці й обов’язку – українському народові.
* * *
1. Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. – 1992. - №1. – С.12-13.
2. Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1926 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.2. – К., 1992. – С.19-24.
3. Біленко І. Мова як елемент національного релігійно-церковного життя (У світлі візій І.Огієнка) // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р. До 115-річчя від дня народження. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.55-56.
4. Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. – Там же. – С.103-105.
5. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. – Ч.ІІІ. – К., 1991. – 542 с.
6. Вісник Української Народної Республіки. – 1919. – Ч.48. – 5 жовтня.
7. Войнаренко О. З гетьманський часів: Спогади самовидця з року 1918. – Детройт, 1950. – 30 с.
8. Гай Ю. З ким і проти кого: ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців. – К., 1980. - с.
9. Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. – 1992. – Ч.4.
10. Державний вісник. – 1918. – 29 серпня.
11. Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. – 1993. - №5.- с.
12. Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2-х т. – К., 1994.
13. Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії Української революції. – Т.ІІ. – Кн.4. 1917-1923. – Київ - Львів, 1923. – 364 с.
14. Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. – Т.4. – К., 1999. – С.195-205.
15. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. Доба Центральної Ради // Березіль. – 1992. - №1. – С.101-131.
16. Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. – 1910. – 10 янв.
17. Завальнюк О. Державна співпрацю І.Огієнка і С.Петлюри у 1919-1920 рр. // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський. – Київ, 1997. – С.71-74.
18. Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. – Холм, 1944.
19. Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр. історик. – 1995. – Ч.1-4. – С.259-267.
20. Краснодеський В. Готов я нести люті муки за свій народ, за Рідний край // Голос України. – 1997. – 4 січня.
21. Козак О. До питання про світогляд І.Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.106-107.
22. Лозовий О. Діяльність І.Огієнка в кам’янецький період Директорії УНР. – Там же. – С.89-92.
23. Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам’янець-Подільський (За маловідомими джерелами). – Там же. – С.17-18.
24. Ляхоцький В. І.Огієнко і С.Петлюра. – Там же. – С.75-85.
25. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.106-115.
26. Лысенко Н. Самородок светлой мысли // Зеркало недели. – 1997. – 31 мая.
27. Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. – К., 1961.
28. Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996. – 128 с.
29. Мартирологів українських церков: Документи, матеріали. – Торонто-Балтимор: Смолоскип ім.В.Симоненка, 1987. – Т.1. – С.219-225.
30. Мартиненко С., Чугаєвський В. Педагогічна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) і розвиток сучасної національної школи // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.53-54.
31. Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі / Мироненко О., Римаренко Ю., Усенко І., Чехович В. Українське державотворення. – К., 1997. – С.383-387.
32. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 413 с.
33. Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народу // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958.
34. Огієнко І. Українська культура. – К.: Довіра, 1992. – 140 с.
35. Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – 1935. – Кн..7.
36. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2-х т. – К., 1993. – 284 с.
37. Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657. – Вінніпег, 1955. – 180 с.
38. Огієнко І. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. – Вінніпег, 1956. – 564 с.
39. Огієнко І. Життєписи великих українців. – К., 1999. – 672 с.
40. Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам’янець-Подільський – Київ, 1997. – С.76-79.
41. Огієнко І. – Шептицькому А. 14 листопада 1941 // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.96.
42. Огієнко І. Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя // Пам’ять століть. – 1998. - №2. – С.96-97.
43. Петлюра С. Статті. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с.
44. Петлюра С. – Огієнку І. // Пам’ять століть. – 1998. – С.115-122.
45. Пилявець П., Рибачук М. Огієнко Іван Іванович // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С.869-870.
46. Пащенко В. Іван Огієнко // Історія України в особах. ХІХ – ХХ ст. – К., 1995. – С.289-296.
47. Полянська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. - Т.2. – К., 1992. – 608с.
48. Рибалко О. Відбудова Української Церкви // Старожитності. – 1992. – Ч.4.
49. Русова С. Мої спомини. – Львів, 1997. – 284 с.
50. Сергієчко Г.Я., Смолій В.А. Історія України. – К., 1993.
51. Солдатенко В. Українська революція: Історичний нарис. – К., 1999. – 976с.
52. Соловей С. Служити народові – то служити богові // Старожитності. – 1992. – Ч.4.
53. Солуха О. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – США, 1973. – 382 с.